І пішла.
Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:
Біда! Нема ради треба йти рятувати!
Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.
Як почула жінка про гроші одразу ж серце її змякло, але тут сусідка шепоче їй на вухо:
Не пускайте його, кумо, з доброї волі, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а оті гроші то просто порохнява і все!
Тоді жінка:
Ану геть звідси! Віддайте мого хлопчика, а ваших грошей мені не треба! Тікайте хутчій, бо всій компанії дістанеться!
Краснолюдки прищулили вуха і шасть під піч один за одним! А жінка вхопила Підземка за вухо та й на сміття.
Підземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, не стільки з болю, скільки зі страху, бо не знав, що з ним тут буде.
У цю мить Кукулина озирнулася.
Дивиться лежить той бідолаха на смітнику і плаче.
Жінка підійшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, відломила зі свого сніданку шматок хліба і тицьнула йому в руку. Тоді вирвала жмут зеленої травички і підстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце підбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха і прикрила Підземка від спеки, наче шатром.
Підземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радості, що він так гарненько лежить собі на травичці і під листком, вдячно усміхнувся до неї, і йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радістю.
Дай Боже віддячити! шепнув про себе, коли Кукулина відійшла з дитиною на руках.
Вона радо взяла би його з собою, але якось не посміла. Адже у нього є мати, а ненька відома річ, хоч і насварить або й висіче лозиною, однак знову пригорне й обніме.
Так думала Кукулина, бо звідки їй знати, що краснолюдки підмінили жінці дитину і це не її власна, лише підкидьок.
Минув день. Увечері жінка вийшла подивитись, що сталося з Підземком, а там і сліду його нема! Зате під порогом уже лежить Ясько: волосся як льон, оченята як волошки, губенята як лісова суничка!
То краснолюдки віддали його жінці, а свого забрали назад.
Ото була радість і втіха! Жінка насмажила яєчні щось із десятка яєць, сусідку запросила, ще й коржа спекла так дякувала їй.
Згодом той Ясько виріс, став великий, але завжди був якийсь дивний: тікав від людей, бродив по лісах та горах і завжди говорив, які то скарби, які дива він бачив під землею у краснолюдків. Люди вважали його за дурника і словам його не йняли віри. І так все життя.
Тим часом Підземок скоро одужав, бо краснолюдки знаються на всякім зіллі і цілющих мастилах. Почали робити йому припарки, підкурювати, змащували то красавкою, то комариним салом, то жовчю з павука і таки вилікували його.
Король Блистек любив Підземка, був ласкавий до нього і дивився зі співчуттям на завжди голодного краснолюдка.
І Підземок теж дуже любив короля. Часто сідав коло його закоцюблих ніг, розігріваючи їх своїм подихом, а то, бувало, вигравав на сопілці пісеньки, від яких у кришталевій печері ставало трохи тепліше.
Але коли йшлося про харчі, то Підземок забував про все і думав лише про хліб. До миски і ложки він нікого не підпускав ближче за себе. А як хто чинив йому в цьому опір, він сердився, ставав лютий і готовий був сам стати проти цілого війська.
Одного дня зчинився страшенний галас.
Підземок напав на комірника за те, що той дав йому, як і іншим, на весь день лише три горошинки, побив його та ще й пішов скаржитись до короля про заподіяну кривду.
Король відправив його, мовляв, для всіх одне правило, але Підземок ще більш обурився.
Якщо так, каже, і тут немає для мене справедливості, то я іду на землю. У першої-ліпшої баби знайду кращі харчі, ніж тут, на королівському столі!
А краснолюдки в сміх:
Іди, йди, ненажеро! На один рот буде менше у ці тяжкі часи.
Бо думали, що це жарти.
Тоді Підземок:
От щоб ви знали піду!
А ті знов сміються:
А принеси нам вістку про весну, коли ти такий хоробрий.
І що, принесу!
Підперезав ременем жупан, поклав за пазуху сопілку, вклонився королеві, набив люльку і пішов до виходу.
III
Уже смеркало, коли Підземок, ставши на краю печери, перевів дух і почав розглядатися довкола.
III
Уже смеркало, коли Підземок, ставши на краю печери, перевів дух і почав розглядатися довкола.
Наліво околиця була незаселена, дика. Там стояв чорний бір, на соснах каркали ворони, у балках біліли ще не розталі сніги, брунатний шар мокрої глиці встеляв землю, а від темної стіни дерев, що глухо шуміли, долинав вологий пронизливий гострий подих.
Бррр! Зимно! пробурмотів Підземок і глянув направо.
Там простягалась до річки весела долина, по якій з дзюрчанням збігали з гір струмки, а кущики свіжої трави силою виривалися з-під землі до світла. Над долиною гасла вечірня заграва.
Підземок ляснув себе долонею в чоло і вигукнув:
Та вже весна!
Раптом від лісу повіяло крижаним вітром.
Зіщулився Підземок і каже:
І що тут таке чи це зима, чи весна? Наліво так, направо сяк!.. Сам мудрагель Соломон не розбереться в цьому!
Над ним щось залопотіло.
«Ага! думає Підземок. От зараз і дізнаюся правди. Це або крук, або голуб. Якщо крук то зима, якщо ж голуб весна».
Щойно він подумав про це, аж дивиться, а просто перед ним кружляє кажан.
От і будь же тут мудрий! пробурмотів Підземок і почав крутити головою навсібіч.
Глянув у долину а там світ весь білий, наче срібний.
Оце воно! гукнув Підземок. Тепер я таки дізнаюся правди. Це або сніг, або роса. Якщо сніг то зима, якщо роса то весна.
І почав пильно приглядатися. Але ж, витріщившись щосили, бачить, що це ані сніг, ані роса лише туман.
Тьху! Сплюнув Підземок, зажурився: що ж його робити?
Роззирнувся вправо, вліво, і нічого не може придумати.
Глянув у ліс, а там щось у заростях світиться.
О! зрадів Підземок. Отепер точно дізнаюся правди! Це або світляк, або ж гнилиця. Як гнилиця то зима, а як світляк то весна.
І відразу ж кинувся бігти до того світла.
Прибіг, дивиться, а це вовчі очі.
Підземок страшенно розгнівався і каже:
Світиш ти мені засвічу і я тобі!
Сказавши це, викресав огню, закурив люльку і, пустивши великий клубок диму, сплюнув та й подався геть.
Тим часом Підземкові вже страшенно захотілося їсти. Дивиться, розглядається, чим би підкріпитись. Аж бачить щось лежить у мохові. А це був той самий горбок, на якому Кошалек-Опалек визначав сторони світу і міряв дорогу весни.
Дивиться Підземок щось кругле лежить. Думає: «Яйце!»
А то була та земна куля, яку вчений муж зробив з вапна.
«Якесь особливе яйце, думає Підземок. Кроти порили чи що?»
Розтовк а це вапно! Цього вже було занадто. Розгніваний, розлігся на землі, підклав руку під голову і заснув.
Ще далеко було до ранку, і світанок ледве посріблив край неба, коли Підземок почув над собою якийсь шум.
Прокинувся, сів, протер очі, дивиться, а то летять лелеки. З-за моря летять, з-за синього. На срібних крилах відблиск зірниці, й у тихому повітрі, широким летом летять до своїх старих гнізд.
«От же пощастило мені, подумав Підземок. Авжеж, на таких крилах куди швидше доберешся, аніж пішки».
Тільки він так подумав аж тут лелеки появилися над пагорком, де він стояв. Сповільнили свій швидкий лет і опустилися низько. Підземок приловчився, скочив на першого скраю, обхопив руками його шию, пятами стиснув боки, схилився, як вершник, коли пускає коня галопом, і полетів попереду ключа.
Ледве перелетіли вони долину і ту річку, що пливла під заграву, граючи рожевими відблисками, як Підземок почав щось міркувати, неначе пригадувати.
Побачив вигін, ставок, межові копці, польові груші, село, що тяглося двома рядами хат, клунь, повіток, усе це було йому наче знайоме.
І аж сторопів, неначе полуда спала йому з очей. Угледів хату на краю лісу посеред беріз, перед хатою смітник, розгребений курми, побачив нову мітлу перед порогом. Протер очі, сплюнув ти ба! Хата, берези, смітник і мітла усе знайоме. Підземкові аж мороз пішов по спині.
Без сумніву, це була та сама хата, де він, як підкидьок, лежав у колисці і виїдав страву з горщиків, і той самий смітник, на який його побитого викинули.
Тпрру! Тпрру! гукнув Підземок на лелеку, як на коня. Та лелека, побачивши на стрісі своє старе гніздо, почав весело клекотіти і, полишаючи своїх товаришів далеко позаду, помчав просто на ту хату.
Бідолашний Підземок згорбився, як міг, став ще меншим, ніж був, і притиснувся до шиї лелеки.
«Що за лихо принесло мене сюди!» подумав і аж затрусився при згадці про ту молодицю.