Вже розглядався, чи не краще було б зіскочити, ніж наражатися на нову зустріч із лихою жінкою. Але було ясно: коли стрибнеш, то можна скрутити шию.
А лелека зробив широке коло над почорнілою, порослою мохом стріхою, тоді друге, менше, опускаючись щораз нижче, нарешті, витяши довгу шию, і з голосним клекотом опустився на старе гніздо. Ще хвилинку радісно бив великими крильми у тихому синьому повітрі.
Підземок виткнув голову з-за шиї лелеки, глянув усе так, як і було: у хліві теля озивається, зозуляста курка кудкудаче, глечик з-під молока стирчить догори дном на кілку біля тину, у будці хропе Жук.
Раптом рипнули хатні двері.
«Напевно, баба!» думає Підземок, і в нього аж шкіра на спині затерпла.
А знизу почулося:
Лелеко! Лелечко! Здоров! Вітаємо тебе, вітаємо! У добрий час!
Підземок, пізнавши жіночий голос, швиденько став ховатися за шию лелеки, але молодиця вже помітила його.
Що за нечиста сила? каже вона, пильно дивлячись угору.
Раптом сплеснула в долоні та як закричить:
Лишенько! Адже це той самий злидень! Мана якась чи що?
А що була дуже гаряча, то як крикне:
Зажди-но, потворо! Зараз я дістану тебе рогачем! Вона прожогом кинулась до хати, а Підземок тим часом скік з лелеки на самісіньке дно гнізда, зарився в солому, сидить і визирає через дірочку в гнізді, що буде далі.
Незабаром прибігла жінка з рогачем. Глянула на стріху нема нікого, тільки лелека на червоних ногах розчепірився над гніздом і весело, лунко клекоче.
А той де подівся? гукає жінка. Чи туману хто напустив, чи що?
Раптом соломинка залоскотала Підземкові в носі, і він, не маючи сили стриматись, чхнув, як із гармати.
Ага, ти тут! заверещала жінка і давай діставати його рогачем. Але не могла дістати, бо рогач був закороткий.
Зажди-но, підміно, я драбину притягну.
«От лихо», думає Підземок і оглядається, шукаючи порятунку. Холодний піт виступив у нього на чолі.
Глянув униз тягне жінка довжелезну драбину, з якої дістала б і до дзвіниці.
Коли Підземок побачив це, в нього стиснулося серце. А жінка вже приставила драбину до стріхи і лізе з рогачем.
Вискочив бідолаха з гнізда на самісінький край комина.
«Може, скочити?» думає. Приглядається де там! З такої висоти розбився б, як яйце.
А жінка вже стоїть на середині драбини і тицяє рогачем.
«Це вже кінець, думає Підземок. Та все ж краще, ніж бабські поштурховиська»
І, заплющившись, розігнався й стрибнув. Відразу в голові запаморочилось, світ закрутився під ним, як дзига; жінка, хата і рогач все це мигнуло в його очах, і вже він був певен, що не позбирає власних кісток. Аж тут він почув, що впав на щось мяке, наче на перину, і воно хутко тікає з ним.
Щоб не впасти, він ухопився руками за щось, що тікало. І раптом його обдав приємний запах, наче хто шинку потягнув перед носом.
Це був кіт, який, ухопивши ковбасу, що сушилася в димарі, тікав крадькома по пристрішку. Коли Підземок упав на його спину і вхопився руками за шерсть, переляканий Мурко дременув щосили, бо думав, що це жінка схопила його за шкірку на місці злочину.
Вони вже далеко були від хати, і село майже зникло, і котюга, вскочивши між буряни і кропиву, почав качатися по землі, щоб скинути з себе тягар, який дошкуляв йому.
Однак Підземок не випускав котячої шиї. Правда, його пекла кропива і кололи будяки, але запах ковбаси був такий вабливий, що він вирішив будь-що триматися.
І тільки коли кіт, кидаючись то сюди, то туди, випустив ковбасу з зубів, Підземок скочив зі спини, вхопив ковбасу, лопухом обтер від піску і зїв. Добре підкріпившись, він закурив люльку, ліг під кущем і, розмірковуючи про свої дивні пригоди, солодко заснув.
IV
Був білісінький день, і вже сонце почало проникати крізь кущі, коли Підземок раптом прокинувся і, сівши, став пильно прислухатися. Йому здалося, що якийсь звук розбудив його. Слухав, не знаючи добре, чи це сон, чи не сон, бо ж довкола нічого не було видно. Але в повітрі справді бринів якийсь звук: спочатку як дзижчання мух, потім як гра комарів, нарешті, наче капела бджіл, коли рій тікає на луки.
Аж із тих звуків випливла якась дивна пісенька не голосна й не тиха, не пташина, але й не людська, не смутна й не весела, а така хвилююча, що хоч смійся і плач одночасно.
Підземок слухав все уважніше. Він любив усяку музику і, зміркувавши, звідки лунає той голос, встав і пішов просто на нього.
За хвилину вийшов з кущів на лісову галявину, оточену густим бором. Над галявинкою здіймалася тоненька смужка диму з невеликого вогнища, на якому варилось щось у казанку і смачно пахло.
Підземок понюхав і хотів було підійти ближче, бо ж він був надзвичайно ласий до всякої їжі. Коли раптом собака, бігаючи туди й сюди, почав гарчати і погавкувати. На гавкіт відразу підвівся циган, що лежав коло вогнища, грав на дримбі і, тримаючи на плечі привязану на ланцюжку мавпочку, вчив її стрибати. Він пильно й уважно огледівся довкола. Однак нічого підозрілого не побачив. Відчуваючи якусь відразу до зустрічі з людьми після вранішньої пригоди з жінкою, Підземок присів за кущем тернини і чекав, що буде далі.
Циган ліг біля вогнища і заново почав урок із мавпочкою. То запищить на дримбі, то ланцюжком смикне, а біднолашна мавпочка скаче то вліво, то вправо, але так незграбно і так важко, що циган раз по раз мусив підганяти її штовханцем. «Бідне звірятко!» подумав, дивлячись на це, добросердий Підземок і визирнув трохи з-за куща.
Глянув і раптом став, як укопаний! Адже це Кошалек-Опалек власною персоною скаче під звуки циганської сопілки, а не мавпочка!
Безмірний жаль і подив пройняли серце Підземка. Він підійшов до вогнища і вигукнув:
Це ти, вчений мужу? Чи, може, мене очі зраджують?
Кошалек-Опалек також упізнав Підземка й гукнув:
Рятуй, брате Підземку, заради Бога!
Тут вони як кинуться один одному в обійми, як почнуть щиро цілуватися!
Циган роззявив рота, аж дримбу випустив, сам собі не вірячи, протирає очі.
Що воно за нечиста сила? думає. Мавпи чи не мавпи? Тьху, щезни, бідо! Та вони говорять, як люди!
Спочатку його охопив жах, так що він ледве не випустив з рук ланцюжка. Але раптом в голову йому прийшла нова думка. Зірвавши швидко капелюха з голови, накрив їх обох разом і, привязавши на ланцюжок ще й Підземка, весело вишкірив зуби.
Отепер, каже, добрий гріш зможу заробити на ярмарку. Та що там гріш! Сріблом, золотом будуть мені платити за таке видовище. Мавпи, що плачуть, говорять і цілуються, як люди! Таке трапляється раз на тисячу років, а то й на більше!
Затим циган, швидко посьорбавши юшки, що варилась у казанку, засипав вогнище попелом і, тримаючи на одному плечі Кошалека-Опалека, а на другому Підземка, вирушив до містечка.
Гірко зажурився Кошалек-Опалек, збагнувши, які поневіряння чекають на нього. Адже він мусить кривлятись на ярмарку, як мавпа
Але Підземок злегка штовхнув його і шепнув:
Не журись, учений мужу! Ще не все пропало.
Ох, брате! застогнав Кошалек-Опалек. Що буде з моєю славою? Нема в мене книги!
А що з нею сталося?!
Пропала.
А перо?
Зламалось!
А чорнильниця?
Розбита!
Гм засмутився Підземок. Та й насправді, що робити з твоєю ученістю, коли не маєш ані книги, ані пера, ані чорнильниці. Але знаєш, що я тобі скажу? Рятуймося з цієї халепи не як мудреці, а як звичайні простаки, а це зло ще вийде нам на користь
Тут він замовк, бо на дорозі почулись численні і щораз ближчі голоси.
То був циганський табір, який також їхав на ярмарок до містечка: обдерті і засмаглі циганки несли на спинах дітей у хустках, старі циганки з люльками в зубах, чоловіки з казанками на палицях і малі напівголі дітлахи з кучерявим волоссям і з хитрим поглядом.
Циган, що ніс Кошалека-Опалека і Підземка, приєднався до них, і так усі юрмою йшли далі.
Цигани як цигани. Одні по дорозі ворожили, інші хапали, що їм під руку трапилось: хустки з тинів, курей із сідал, гусей з лук, полотна, що білились, і навіть сир, який сушився на сонці під стріхами. Це не важко їм давалось, бо люди пішли на ярмарок, а хати стояли порожні. Багато речей тоді пропало по селах.
Дійшовши під містечко, вся ця зграя відразу розсипалася по бічних вуличках, одні вправо, інші вліво, і кожне своєю дорогою прокрадалося до базарної площі.
Ярмарок був у повному розпалі.
Днина була погідна, людей сила-силенна. Коні, вози, худоба займали широку розлогу площу. Чоловіки обступили ятки з чобітьми і шапками, а жінки торгували горщики і миски, дівчата вибирали стрічки і намисто, діти гралися глиняними півниками, гризли пряники, тримаючись за мамині спідниці.
З кошиків, з возів витягали шиї гуси й качки, всюди рух, тиснява, кудкудакання, ґелґотання, гамір найрізноманітніших голосів.
Однак найбільша тиснява була перед будою, при дверях якої стояв циган. Стояв, узявшись у боки, і на повні груди, скільки мав сили, кричав: