* Олександр Алоїзович Яната народився 28 травня 1988 р. в м. Миколаєві у сімї садівника. По закінченні Київського політехнічного інституту працював агрономом у Криму і Харкові, 1917-го секретар Українського Військового Комітету Південно-Західного фронту, з 1928-го у Києві, викладав в університеті й був секретарем Українського наукового товариства та одним із засновників «Українського ботанічного журналу»; з 1928 року був ученим секретарем Сільськогосподарського наукового комітету України (СГНКУ) та керував його ботанічною секцією і редагував «Вісник сільськогосподарської науки». Після ліквідації СГНКУ 1928-го професор сільськогосподарського інституту в Харкові, там організував і очолював Інститут прикладної ботаніки й Інститут рослинництва.
У 19211925 роках був головою ботанічної секції ІУНМ, котра працювала над укладанням Словника ботанічної номенклатури. У словнику кожному видові здебільшого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено близько 8 тисяч їх українських назв. Фаховий рівень словника був дуже високий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер, ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.
Лише частина праць Янати зявилася друком, зокрема, його визначник «Флора України» вийшов щойно після його арешту й не під його прізвищем (як 1 том «Флори УРСР»). Загалом його перу належить близько 500 публікацій. Переважну більшість утрачено. Його найфундаментальніші праці, насамперед з народної ботанічної номенклатури, Наталя Осадча-Яната вивезла до Сполучених Штатів, де й видала.
15 березня 1933 року постановою президії Української сільгоспакадемії О. А. Янату за «протягнення» буржуазних теорій у галузі «боротьби з бурянами» звільнено з роботи в Інституті захисту рослин. Того ж року заарештований. Кілька років відбував покарання на Соловках, де в таборі працював агрономом-фітопатологом сільгоспу й намагався проводити наукові дослідження, шукаючи способів ефективної боротьби зі шкідниками рослин. Вивезений із Соловків 1937 року. 1938-го загинув на засланні на Колимі.
Я не був знайомим «на волі» з професором Янатою, відомим ботаніком і керівником одного з науково-дослідчих інститутів рослинознавства. Лише на острові дізнався, що він якийсь час був членом партії. Згодом фортуна зрадила його і він опинився в колишній обителі Святих Зосими і Саватія. Я знав його на острові років з чотири. Увесь той час професор працював у першому сільгоспі, зокрема на СОПі «Соловецькое опытное поле».
Треба сказати, що на соловецьке сільське господарство витрачено не один мільйон совєтських карбованців, а надто тоді, коли з легкої руки Мічуріна в Совєтському Союзі поширилася психоза культивувати південних рослин на півночі. На Соловках завжди перебувало багато висококваліфікованих агрономів, садівників. Немає чого дивувати, що в лабораторії і на досвідній станції СОПу професор Яната знаходить багато цікавого матеріалу і можливостей.
Призначений на агронома-фітопатолога сільгоспу, він з головою поринає у ті проблеми. До того ж з найдавніших часів головним ворогом соловецьких городів була капустяна муха. Отже, треба було якось практично й теоретично розвязати проблему боротьби з цим шкідником. Але як?
Яната, як і всі звичайні увязнені, жив у брудній камері, де панував завжди крик і гамір, регіт і плач. Щоб працювати науково, Яната добирає такого способу: повертається з роботи дуже акуратно, зїдає належну йому порцію «баланди» і негайно лягає спати. Тільки о першій годині ночі, коли всі вже сплять, він устає, дістає свою скриньку, сідає за стіл і працює до ранку. У нього були тисячі нотаток (і то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених. Мав грубі теки дрібно списаного паперу, де були записи температури, опадів, величезну кількість описаних досвідів.
Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не чув від нього три слова. Років зо два спав поруч нього Слісаренко. Але й з ним за цей час Яната так само майже ніколи не розмовляв. Ніколи ні з ким не говорив, нікому не дорікав, нікому не перечив і нікого ні про що не розпитував. Був зовсім самітний, увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та інші шкідники й хвороби соловецьких рослин. Ніяких особливих нагінок на нього не було, і так він жив, живлячись «баландою» та мріючи про відкриття способів боротьби зі шкідниками рослин.
Управа острова була в курсі занять Янати і при систематичних обшуках увязнених досить коректно поводилася з професором і не рилась у його картках. Тільки раз, як мені розповідали, один з обшукувачів зацікавився і запитав:
Што ето ти, старик, всьо пишеш?
З розпорядження начальника острова пишу дослідження про капустяну муху.
Ага, ето значит и такая муха бывает; харашо, если бы ты, старик, написал об етой проклятой мошке, прямо в глаза, гадость, лезет.
Присутні сміялися з таких учених розмов, а вчений тим часом обережно ховав свої скарби. І ось, коли, здавалося, що все йде гаразд, якось, у вересні 1937 року, увіходить до камери начальник колони й кричить:
Яната! Немедленно с вещами!
Мов грім серед ясного неба вразив професора цей оклик: «с вещами» та ще й «немедленно». Йому щонайменше потрібний день, щоб усе написане і зібране добре запакувати.
Це ж жах! Це абсолютно неможливо! заволав професор, сів і пальцем не повів, щоб зібрати свої «вещі».
Бачучи таку справу, начальник колони пішов і повідомив, що Яната не може «немедленно» зібратися. За якихось пять хвилин прийшло на допомогу двоє дебелих тюремників. відіпхнули професора від його речей, вкинувши в мішки все жужмом папери з гербарієм, старі черевики з картками. Звязали, поклали собі на плечі й понесли.
Следуй за нами! крикнув один з них. Наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами.
Куди саме відправлено професора Янату з острова, так ніхто й не довідався.
Микола НАРУШЕВИЧ* Про М. Нарушевича, як і про інших згаданих тут письменників, читай далі.
Року 1930 Управління наукових установ НКО УССР організувало в Харкові двотижневий семінар наукових працівників музеїв України. Там я познайомився з Нарушевичем, автором книжки про Вінницю й тодішнім керівником історично-побутового відділу Вінницького музею. Це була скромна й віддана справі людина. Багато вклав праці і знання у створення чи, власне, доведення того музею до стану наукового закладу. Звичайно, не було чого й думати, щоб Нарушевнч міг у тому музеї довго триматися, мусів поступитися місцем і не просто піти, а дістатися Соловків.
Якийсь час спочатку Нарушевич перебував у Біломорсько-Балтійському таборі, куди хтось з його родичів привіз йому сина Льонка, бо дружина кудись зникла. Уперше, мабуть, соловецька тюрма побачила не тільки батька-вязня, але й сина невязня на становищі увязненого. У всякому разі, до перетворення Соловків на тюрму особливого призначення, Льонок жив разом з татом в одній камері і був предметом уваги всієї соловецької громади. Найбільшими друзями Льонка були Микола Зеров і Олекса Слісаренко, які не тільки провадили з хлопцем всілякі розмови, а й брали участь у різних іграх, які вигадував Льонок.
На острові була школа для дітей енкаведистів та збройної охорони, і начальник видав наказ, щоб Льонка, як вільного, надіслали до тієї школи, відповідно його одягши. Хлопчисько почав ходити до школи, але ні діти енкаведистів, ні сам Льонок не мали охоти завязувати між собою приятельських стосунків, і Льонок із школи негайно повертався до Кремля. Так цей вязень добув на острові до червня 1937 року, а потім його відправлено з острова, уже без батька, невідомо куди. Батько працював на сільськогосподарських роботах і дуже переживав розлуку з сином.
Згодом покинув острів разом з українським етапом і сам Нарушевич.
Микола ЗЕРОВВін був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках. Поет і професор, знавець античної поезії, перекладач римських поетів, прийшов на Соловецький острів, не одриваючись від улюблених своїх тем і авторів. Здавалось, не відчував він трагізму свого становища, і те, що опинився на острові в колишній обителі Святих Зосими і Саватія, нічого в ньому не змінило, так само як лишався незмінним духовний світ ченця, що з якоїсь Волоколамської пустині переходив доживати життя до суворої, похмурої Соловецької обителі.
Коли сірого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був він у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і з властивою йому щирою усмішкою. Миколі Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де і скільки він повинен скопати землі. Зеров пішов на свою дільницю. Десь об обідній порі, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидів собі на камені й читав Верґілія чи Катулла. Я привітався. Ми ще раз потисли руки.