продекламував я.
Так, так, каже професор, мене завжди вражали ці рядки. Це для всіх епох. Це вічна поезія.
А як же сьогоднішня норма? Ви ще й не починали працювати? питаю.
О, ні! Як же, пробував. Он, бачте, разів, мабуть, 810 копнув. Та, знаєте, тут не земля, а камінь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собі, голубе, пригадав оте латинське прислівя, де сказано «Хай не квапиться бути героєм той, хто не родився ним», та й сів оце спочивати.
Посидівши трохи, пішов я далі, а зустрівши Степана Запорованого, який був у цьому господарстві за агронома, попередив, щоб сьогодні й надалі мав на увазі Зерова і не лишив його без «пайки».
На щастя, Миколі Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневірятися: через два чи три місяці його влаштували «по блату» в Соловецькій бібліотеці. Згодом він навіть пробував читати доповіді. З виступів його памятаю лекцію про Пушкіна. Слухав я її, і шкода мені стало свого професора. Від Зерова, що зачаровував колись усіх своїм словом, лишилась тільки ерудиція, але не було вже ні яскравого слова, ні певности, що світилась йому колись в очах. У Києві був поет і професор, тут же лишився тільки професор. Лише від 11 год. вечора і до пятої ранку, коли вязні спали міцним сном, Микола Зеров був поетом. З олівцем у руках сидів він у кутку коло «нар» і перекладав римських поетів. Брався іноді за англійців. Перекладав кілька поезій Пушкіна.
Пригадую ще одну розмову з ним:
Знаєте, каже з дитинства полюбив я російську поезію.
Я вчепився за цю фразу. Довго говорили ми на цю тему і згодом перейшли до питання про мистецьку критику.
Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика є ніщо інше, як літературними засобами організований мистецький смак критика». Він любив ділитися своїми думками з іншими, коли-не-коли читав свої переклади, охоче всім допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свій прекрасний переклад «Енеїди» Верґілія. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю світа міг творити. Творити захоплено і наполегливо.
1937 року глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись з приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус вязнів (у порті був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»).
Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано це безперечно. Думаю, що загинули вони, як загинули праці професора Янати, дбайливо вирвані аркуші яких валялися коло місця трусу. На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізали ґудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм поїздом кудись вивезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у вязнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти.
Думка, що Микола Зеров загинув біля Мідяної гути, недалеко від Ленінграду, малоймовірна. Не міг він, мені здається, там бути. Що ж до його літературних праць, то нема майже підстав думати, щоб їх приєднано до архіву «дела з. к. Зерова М». Слід гадати, що всі вони загинули
Павло ФИЛИПОВИЧПавло Филипович у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками. Непоганий поет, жива літературна енциклопедія, український професор літературознавець, він, звичайно, не міг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що він покинув російську поезію й повернувся до батьківської стріхи.
Складалось враження, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, прикладав усіх зусиль, щоб виконати норму; але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя його, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт.
Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.
Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми, бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусів читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах.
Серед товариства його майже ніколи не бачили. Любив самотність. Самотній ходив навколо Успенського собору в Кремлі й годував чаєнят. Найбільше ж любив читання. Безперечно писав і перекладав, але ніколи перед широким колом, хоч би близьких людей, не читав тих творів. Хіба зрідка дуже близьким людям.
Усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло, бо покинув острів разом з українським етапом наприкінці 1937 року. Про нього, як і про Зерова, писали, що помер коло Мідяної гути. Думаю, що припущення це малоймовірне і безпідставне.
Євген ПЛУЖНИКЄвгена Плужника, молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано було тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до Соловецького госпіталю. З того госпіталю, навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби з боку української соловецької громади йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках.
Лесь КУРБАС1917 року Лесь Курбас писав: «В нашій літературі ми бачимо зворот великий, єдино правильний, єдино глибокий. Цей зворот прямо до Європи і прямо до себе, без посередників і без авторитетних зразків».
Пишучи так про нові шляхи розвитку української літератури, Лесь Курбас ці ідеї не тільки проголосив, а й у галузі українського театру блискуче і переконливо здійснив. Він поставив українське театральне мистецтво, в повному розумінню цього слова, в рівноправного і рівнозначного члена театрального мистецтва світу. Ми, сучасники великого майстра «Березіля», не тільки не оцінили цю талановиту постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення того доробку, що його полишив цей титан української мистецької культури.
Окупант уживав всіх заходів, щоби таки зігнути, поставити на коліна Леся Курбаса, але, переконавшись, що тими методами, якими він поставив Тичину, Рильського і Бажана, не може поставити на коліна Курбаса, мусів його послати на Соловки.
Коли на Україні настав нестерпний терор, Лесеві Курбасеві порадили краще від гріха виїхати до Москви і не мулити очей ГПУ. Він так і зробив: не тільки виїхав, а, здається, ще й став режисером якогось театру в Москві. Та занадто видатна це була постать, щоб випала вона з поля зору «недремлющего» ока ГПУ. Довелося нашому режисерові міняти театр на Бутирську тюрму в Москві.
Слідство тяглося довго. А в цей час всякі совєтські писаки змальовували в газетах Курбаса, як страшенного контрреволюціонера, націоналіста й фашиста. Слідчі старанно передавали Курбасеві до камери всі ті газети, щоб вязень переконався-таки, що до театру йому повертатись не видно, що він уже не вийде з тюрми. Домагались «зізнань». Він може сказати, що хотів забити Сталіна чи збирався зняти повстання. Можна ще було заявити, що був «шпіоном». Словом, яку хоче ролю хай вибирає, чи всі разом, бо в Бутирській тюрмі та на Лубянці режисером було ГПУ, а він Курбас міг виступати тільки як артист. Не знаю, «признавався» Курбас чи ні, проте на Соловки прибув він з багатьма «пунктами» 58 статті, що стосувалась «контрреволюційної діяльности».
Відомого режисера не послали, правда, одразу на важкі фізичні роботи. До того ж йому заборонено виходити за Кремль. А що на Соловках тоді функціонував таборовий театр, то Курбас став у ньому за режисера. Працював тут доти, доки театр навесні 1937 року не закрито. На острові було кілька видатних українських і російських акторів, яких і використовувано у тому театрі. Тяжко сказати, що було легше для Курбаса: працювати на сільськогосподарських роботах чи бути за режисера в соловецькому театрі. Постійними відвідувачами його були енкаведисти та «соцблизкие» на чолі, звичайно, з начальником острова Пономарьовим. Не тяжко уявити собі становище в цьому тюремному «Храмі Мельпомени» славетного українського режисера. Через те він, мабуть, скоро й посивів. А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і почав писати на Курбаса якісь доноси. Курбасом почала цікавитись «третя частина». Мусів триматися обережно, обминаючи хитро розставлені ворогами пастки. Треба було якомога звужувати коло своїх знайомств.