Другу половину 1937 року, аж до відїзду з українським етапом, Курбас нічого не робив, бо з того часу всіх нас, за невеличким винятком, посаджено на суворий режим.
Де Курбас сьогодні, не знаю, як не знає й досі ніхто, крім ГПУНКВД, де перебуває увесь той український етап 1937 року. Була в газетах вістка, ніби Курбас живе на терені Карелії, в межах Біломорсько-Балтійського табору, і працює на якійсь річці за перевізника.
Це неймовірна річ. Хто знає «пункти» 58 статті, які йому пришито, та умови, за яких український етап докинув Соловки, той напевне скаже, що Курбас не може працювати за перевізника. Його, як і всіх інших його товаришів, треба шукати десь в районі Ухта-Печора-Воркута чи далі.
Микола КУЛІШСлавного «драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на «волі» і згодом засланого і посадженого до другого соловецького ізолятора, у Кремлі ніхто не бачив. Він був хворий на туберкульозу і по суті не жив, а поволі умирав у тому казематі. Уживали ми різних способів, щоб йому якось допомагати харчами або чим іншим, але з того нічого не вийшло, за винятком двох чи трьох разів, коли пощастило передати масло та яблука.
Дарма, що наш драматург був тяжко хворий, його не дозволили перевести до госпіталю. До кінця 1937 року був ще живий, і ніхто не може сказати, чи він виїхав з острова у 1937 році. Треба думати, що в зимі 1937 1938 року ще лишався на Соловках і, як був живий, то, мабуть, вивезений 1938 року навесні. Але куди і як цього не знаю.
Олекса СЛІСАРЕНКОВідомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді, коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував «сенатора на покої».
Як прибув на острів, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квітами, і він виконував це блискуче, з неабиякою старанністю. «Люблю контрасти, говорив, Соловки квіти». Та згодом став за сторожа на одному із складів сільгоспу. На посаді цій безпорочно прослужив до відїзду з острова.
Ніхто тими складами не цікавився. Довгими соловецькими вечорами сиділи ми і розмовляли про різні справи. Нелегко сьогодні пригадати, про що саме говорилося тоді, але говорилося багато й про все. Іноді й про те, про що не час іще писати. Згадували минуле, переоцінювали цінності. А згадувати було про що, як і думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий і непростий.
Слісаренко, як і більшість нас, не жалів за тією так званою «волею». «Мені здається, говорив він, що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, і треба потрапити до цієї обителі. Саме в оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вірші, новелі, віршовані листи до дружини. Любив дружину і завжди говорив про неї тепло і лагідно.
Його погляди на родину, державу, суспільні взаємини майбутнього базувались на найбільшому розвиткові особистої ініціятиви людини та сильному державному проводі. Свої літературні роботи читав друзям і був винятково толерантним у критиці написаного іншими. Залюбки говорив про українську літературу, про шляхи нової української літератури. Завжди підкреслював важливість створення новітньої української новелі, безжурного, легкого жанру. «Досить філософії і політиканства. Треба писати новелі, цікаві змістом, які б прищеплювали нашій людині любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Література, театр, мистецтво, філософія, наука, церква, родина і всі національні організації майбутнього мусять бути побудовані так, щоб вони виховували в нашому народі пошану до нашої землі, повагу до себе, як нації, безоглядну відданість батьківщині, чесність і необорну мужність». До російської культури і літератури ставився аж надто стримано, підкреслюючи її азіятсько-теократичний характер.
Одного разу написав баляду про сторожа кладовища, що грає в шахи разом з померлим літ триста тому козацьким ватажком, якого вважали за чаклуна. Кладовище, хмари, осокори, каплиця і хрести все бере участь у шаленій, відчайдушній грі чаклуна зі сторожем. Якщо виграє Дід, то стане молодим, розумним, красивим і багатим; програє мусить лягати в домовину замість козака-чаклуна. Дід двічі виграє, чаклун благає ще й утретє зіграти і обіцяє до молодости й багатства додати ще й мудрість, знання найвищих таємниць світу. Помолоділий і здоровий, розумний і багатий партнер-сторож підіймає надгробну плиту і пропонує чаклунові повернутися до домовини. Він утретє не гратиме. З гуркотом зачинилась домовина над козаком-чаклуном.
Білого червневого вечора сиділи ми цілою групою й читали газету «Комуніст». Газета раз-у-раз почитувала імя Олекси Слісаренка. Ми сміялися.
Передова й усе майже число газети присвячене було роковинам смерти Горького. Газета рясніла епітетами «героїчний, великий, світовий і т. д. Максим Горький». А великим став Горький, головно, через те, що, як писалося в передовій газети, «учив і закликав письменників викривати ворогів, під якою б машкарою вони не переховувалися. Цього вимагає наша партія. Це є священний наш обовязок. Але далеко не завжди здійснюють цей обовязок наші письменницькі організації. Хіба не показовий для характеристики цієї політичної сліпоти і безтурботности, яка тут виявляється, той факт, що мізерна троцкістсько-авербахівська і націоналістична агентура в українській літературі всі ці сенченки, щупаки, коваленки, колесники* так довго і безкарно орудували на літературному фронті».