1940 року повернувся в Україну, жив у місті Ізюм. Під час Другої світової війни був членом управи Харкова і начальником одного з районів. З 1943 року на еміграції, з 1949 року у Канаді.
За ініціативою Підгайного у Торонто 1950 року засновано «Союз українців жертв російського комуністичного терору». До 1955 року очолював Світову федерацію політвязнів, редактор «Білої книги про чорні діла Сталіна», журналіст, публіцист. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Уваги до загальної характеристики каторги
На відстані 65 кілометрів від материка, на 65 паралелі північної широти, розкинувся на Білому морі Соловецький архіпелаг. Архіпелаг цей складається з островів: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих і Малих Зайчиків, Кондострова і Вороньєго.
Широко знаними «Соловки» стають після заснування там наприкінці XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватія. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюється на важливий, з погляду далекосяглої, спрямованої проти Заходу, політики царя Івана, форпост на Далекій Півночі. У роках 1584 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького ієромонаха Трифона грізною стіною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тільки в Росії, а й у цілій Європі.
Московські царі, а пізніше російські імператори щедро обдаровують монастир землями й кріпаками, і Соловецька «обитель» стає наймогутнішим володарем на Півночі.
Крім великих маєтностей на самих островах, монастир мав неабиякі посілості коло Архангельська, Сороки, Кемі та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сільське господарство. Перед Першою світовою війною на Соловках була власна електростанція, водогін, каналізація, прекрасні шляхи. Не кажемо вже за пишні хороми, церкви й каплиці, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всій Росії, а надто на Півночі, розкидано було його заготівлі й торговельні контори. Як оборонний форпост на Півночі, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого століття.
Це був чоловічий монастир з суворим статутом. На острів заборонялось брати на роботу не тільки жінок, ба навіть «юних женоликих и безбрадых трудников».
З давніх давен Соловецький монастир був не тільки «обителлю», в якій спасались у суворому пості й молитвах православні подвижники, а й місцем, де «злочинці» мали покутувати свої тяжкі провини проти московської віри й держави. Увязнені сиділи по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.
Але не менш затятими у своїх «єресях» були й вязні. Непоправних «злочинців» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».
В одному з таких казематів під Успенським собором від 1775 до 1801 року просидів і останній кошовий Січі Запорозької Петро Кальнишевський. Звільнений за імператора Олександра 1-го 110-літній запорожець не схотів (чи не почувався на силах) повертатися на Україну. Він, розповідають, просив тільки царя побудувати на острові нову вязницю, бо в старих казематах сидіти було страшенно важко. Року 1803 на 112 році життя П. Кальнишевський помер. Поховано його під соборною стіною. На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого отамана некогда грозной Сечи Запорожськой, сосланного в сию обитель по указу Ея Императорского Величества Императрицы Екатерины II на смирение. Смирился и почил июля 26 1803 года».
Усі совєтські вязні-українці на Соловках мали за свій святий обовязок схилити голову перед цією великою могилою.
За царських часів у Соловецькій тюрмі сиділо одночасно не більше як 20 30 вязнів. Коли взяти кількість увязнених за триста років існування цієї вязниці, то на рік припаде щось із 10 чоловіка. Були роки, коли сиділо там якихось 23 вязні.
Багатий і могутній монастир протягом століть зберігав відносну незалежність у Московській державі. Але з большевиками не міг він боротися. 1919 року, убачивши безвихідь, майже всі соловецькі ченці покинули острови й виїхали до Лондону. Туди ж вивезено найцінніше майно монастиря. Увесь штат і причет Соловків осіли в британській столиці на так званому Соловецькому подвірї.
Ніколи за всі пятсот років існування Соловецького монастиря Соловки не були так широко знаними в усьому світі, як за совєтських часів.
Про жодну тюрму й каторгу в багатій на місця увязнення Росії не складено стільки пісень, анекдотів, каламбурів і віршів, як про Соловки. Тяжкий, нелюдський режим, заведений большевиками в Соловецьких концентраційних таборах, викликав обурення в усьому світі, що загрожувало СССР економічною (англійське ембарґо 1930 р.), політичною і, так скажемо, моральною ізоляцією. Совєтська дипломатія й преса нахабно заперечувала факти масового нищення політичних вязнів на Соловках. Щоб «спростувати» незаперечну істину, большевики «накрутили» наскрізь фальшивий енкаведистський фільм «Соловки», в якому показано було, як раюють «вороги народу» у вязниці на островах «жаху й смерти».
«Соловками» (тільки справжніми, а не «кіновими») большевики тероризували і без того залякану людність СССР.
Підсовєтські люди знали, що то значить поїхати «у вагонах холодних на, всім відому, станцію Кемь», а далі й на Соловки. Уже в дорозі вязень відчував увесь жах того, що чекає його на цьому острові смерти:
Соловки, Соловки,
Дальняя дорога!
Сердце ноет от тоски,
На душе тревога.
Сидячи в ізоляторах, люди складали багато пісень віршів, «частушок». Фолкльор цей, мабуть, так і загине, бо з тих, що там сиділи, мало хто повертався «на волю».
Соловки, концтабори це передусім лісозаготівлі. Про роботу в лісі, жах цієї праці співається не в одній пісні, складеній вязнями.
С утра до поздней ноченьки в лесу
Пилим, колем елку и сосну.
Пилим, колем и складаем,
ГПУ мы проклинаем,
Ах, зачем нас мама родила?!
Ах, сколько было, было там чудес!
Об этом знает только темный лес.
На пеньки нас становили,
Раздевали и лупили,
Ах, зачем нас мама родила?!
У наведеній щойно й поширеній більше серед кримінальних вязнів пісні відчувається певною мірою притаманний цій категорії мешканців концтаборів «легкий» погляд на життя.
Інші мотиви чуємо у вірші, складеному політичними вязнями:
Нехай від кулі ворога умру
Солдатом невідомим у степу:
Земля прийме хоч труп благословенний,
пише вязень про свою майбутню боротьбу з большевизмом.
І вірим, змучені, на смерть засуджені,
Що прийде помсти час і кари вам,
співали вязні на будівництві Біломорського каналу, де загинуло понад 100 000 чоловіка.
Спіть невідомі, спіть замучені,
Спіть у мохах серед лісів.
Шумлять сосни соловецькі
Над могилами борців,
співали соловчани.
Соловецька каторга, що її слушно там називали «Совєтським Союзом у мініатюрі», була барометром внутрішньої і навіть зовнішньої політики Совєтського Союзу. Коли крива терору в країні йшла вгору, число каторжан на Соловках збільшувалось, а терор на самому острові набирав нечуваних, нелюдських форм. Коли ж та крива в країні ішла на спад, на Соловках теж легшало. Коли, приміром, у 1926 року у Польщі забито совєтського повпреда Войкова, то на Соловках у відповідь на це негайно ж розстріляно 100 найвидатніших вязнів.
Перетворені 1922 року на «Соловецкий лагерь особого назначения» Соловки за пятнадцять років свого подальшого існування не раз відповідно змінювали й свою назву. З посиленням терору в середині Совєтського Союзу вони перетворюються на «Северные лагеря особого назначения», що складаються з концтаборів, розташованих на півночі і передусім навколо Білого моря. Центром соловецької каторги, як і цілого «Севлага», стає Попів острів. Коли ж терор набирав ще гостріших форм, а «індустріалізація й колективізація за всяку ціну» ставали чимраз брутальнішими, утворюється новий величезний Біломорсько-Балтійський табір з центром на Медвежій горі, до якого Соловки включаються як 8-й відділ табору. 1937 року, за Єжова, Соловки перетворено на «Соловецкую тюрму особого назначения Главного управления государственной безопасности СССР».
Така, сказати б, зовнішня історія соловецької каторги. Ці перейменовування й реформи не змінювали, звичайно, основного призначення соловецької каторги: фізично і морально нищити людину. Проте режим, як і соціяльний контингент увязнених, за різних часів були не однаковими. Можна визначити, власне, чотири доби в історії совєтської каторги:
1922 1927 рр. період НЕПу;
1927 1932 рр. період першої пятирічки;
1932 1937 рр. друга пятирічка;
1937 1838 рр. період «єжовщини».
Спинімось на кожному з цих періодів окремо.