Що мені треба робити, щоб мати здорове життя? До яких варто вдаватися застережних заходів, щоб уникнути рецидиву?
Не треба робити чогось особливого. Живіть нормально. Через деякий час робитимемо МРТ, і, якщо пухлина виникне знову, виявимо її на ранній стадії», відповів провідний лікар, світило сучасної медицини.
Але чи нема якихось вправ, що я міг би робити, якоїсь дієти, якої міг би дотримуватися, або ж, навпаки, треба уникати якихось продуктів? Може, мені змінити світогляд? запитав я.
Відповідь колеги дещо мене спантеличила:
Робіть, що заманеться. Вам ніщо не зашкодить. Але в нас немає жодних наукових доказів, що будь-які підходи можуть запобігти рецидиву.
Насправді ж мій лікар мав на увазі, що онкологія це надзвичайно складна сфера, яка змінюється карколомно швидко. Йому вже важко було встигати за найсучаснішими діагностичними та терапевтичними процедурами. У моєму випадку ми використовували всі можливі медикаменти й усі визнані види лікування. За тодішнього рівня знань ми досягли межі. Однак щодо теоретичних питань звязку між тілом і розумом та харчування, моєму лікареві виразно бракувало часу або бажання досліджувати їх.
Цю проблему я знаю як університетський лікар. Заглибившись у свою сферу, ми рідко буваємо обізнані з фундаментальними відкриттями, нещодавно опублікованими у престижних наукових журналах, зокрема «Science» або «Nature», аж поки вони не стануть предметом масштабних досліджень на людях. Та все-таки ці великі відкриття дають нам змогу іноді захищатися ще задовго до того, як завдяки їм винайдуть нові препарати або схеми лікування, що стануть головними напрямками в медицині майбутнього.
Були потрібні місяці дослідницької роботи, щоб я почав розуміти, як зможу допомогти своєму організму захиститися від раку. Я брав участь у конференціях у США та Європі, на яких збиралися фахівці в галузі медицини, що досліджувала «підґрунтя» опірність організму в лікуванні раку. Мені довелося покопатися в медичних базах даних і перелопатити масу наукових публікацій. Незабаром я усвідомив, що наявна інформація часто неповна й дуже розпорошена; тільки коли збираєш її докупи, вона набуває свого повного значення.
Саме зібрана в одне ціле величезна кількість наукових даних розкриває головну роль наших природних механізмів у боротьбі з раком. Завдяки надзвичайно важливим зустрічам з іншими лікарями та фахівцями, які вже працювали в цій галузі, я почав застосовувати отриману інформацію на практиці одночасно зі своїм звичайним лікуванням.
Ось про що я довідався: якщо кожен з нас має ракові клітини, тоді він також має організм, покликаний боротися з процесами, що сприяють розвитку пухлин. Тому кожен мусить використовувати природні механізми захисту свого тіла. Інші культури використовують їх набагато ефективніше, ніж наша західна культура.
Форми раку, від яких потерпають на Заході, наприклад, рак молочної залози, рак прямої кишки або простати, трапляються в Азії від 7 до 60 разів рідше. Водночас статистика свідчить, що в азійських чоловіків, які помирають у віці до 50 років не від раку, а від інших хвороб, виявляють стільки ж випадків передракових мікропухлин у простаті, як у чоловіків на Заході. Отже, щось у їхньому способі життя заважає цим мікропухлинам розвиватися. З другого боку, захворюваність на рак серед японців, які осіли на Заході, сягає нашого рівня вже за одне чи два покоління. Отже, щось у нашому способі життя ослаблює захисні механізми супроти цієї хвороби.
Усі ми живемо серед міфів, що підривають нашу спроможність боротися з раком. Наприклад, багато хто переконаний, що рак передається передусім спадково й не повязаний зі способом життя. Коли ж ми поглянемо на результати досліджень, то виявимо, що все навпаки.
Якби рак передавався здебільшого через гени, то рівень захворюваності серед нерідних дітей був би такий самий, що й у їхніх біологічних, а не названих батьків. У Данії, де ведуть докладний генетичний реєстр і відстежують походження кожної людини, дослідники знайшли біологічних батьків понад 1000 дітей, усиновлених під час народження. Висновки науковців, опубліковані у престижному «New England Journal of Medicine», змушують нас докорінно змінити думку щодо раку. Науковці виявили, що гени біологічних батьків, померлих від раку у віці до 50 років, не мають жодного впливу на ризик захворіти на рак для названих дітей. З другого боку, смерть від раку названого батька у віці до 50 років (який передає життєві звички, але не гени) збільшує ризик смерті від раку серед названих дітей упятеро. Ця стаття доводить, що здебільшого саме спосіб життя впливає на схильність до раку. Усі онкологічні дослідження збігаються: фактор генів щонайбільше помітний у 15 % смертності від цього захворювання. Отже, немає жодної генетичної фатальності. Усі ми можемо навчитися захищатися від раку[2].
Потрібно сказати від самого початку, що на сьогодні немає якогось альтернативного підходу до лікування раку. Абсолютно безглуздо вдаватися до лікування цієї хвороби без найліпших підходів у традиційній західній медицині: хірургії, хіміотерапії, рентгенотерапії, імунотерапії й уже незабаром генетичної терапії.
Водночас дуже нерозумно покладатися лише на ці винятково технічні підходи й нехтувати природною здатністю нашого організму захищатися від пухлин. Ми маємо скористатися з цього природного захисту як у запобіганні хворобі, так і в підвищенні ефективності курсів лікування.
Далі я розповім вам про те, як мені довелося змінити свої погляди науковця, який цілковито нехтував природними захисними властивостями організму, і стати лікарем, що покладається передусім на ці природні механізми. Мій рак допоміг зазнати світоглядної еволюції. Протягом 15 років я завзято приховував свою хворобу. Мені подобається працювати нейропсихіатром, тому я дуже не хотів, щоб мої пацієнти почувалися зобовязаними перейматися мною замість того, щоб дозволити мені їм допомагати. Так само, як дослідник і викладач, я не хотів, щоб мої ідеї й мою позицію вважали радше плодами мого власного досвіду, а не цілком наукового підходу, якого я завжди дотримувався. Як і кожен, хто хворіє на рак, я хотів повноцінно жити серед живих людей. Сьогодні я наважився говорити про це безпечно, але тепер переконаний, що для мене дуже важливо передати свою інформацію всім тим, хто схоче нею скористатися.
У першій частині пропонованої книжки я подаю нове бачення механізму раку. Воно ґрунтується на визначальній, але наразі маловивченій ролі імунної системи, на відкритті запальних механізмів, що лежать в основі росту пухлин, і можливості блокувати такі механізми, щоб вони не живилися новоутвореними судинами.
З цього нового бачення хвороби випливають чотири нові підходи. Будь-хто може запровадити їх практично, щоб сформувати як для тіла, так і для розуму власну протиракову природу. До цих підходів належать: (1) захист від порушень рівноваги в довкіллі, що почалися 1940 року та сприяють сучасній епідемії раку; (2) організація свого харчування, що зменшує кількість збудників раку й додає якнайбільше фітохімічних складників, які ефективно борються з пухлинами; (3) розуміння психологічних травм, що живлять біологічні механізми, наявні в ракових процесах, і зцілення від них; (4) налагодження звязку з нашим тілом і стимулювання імунної системи, яка заспокоює запальні процеси, що призводять до зростання пухлин.
Однак це не підручник з біології. Протистояння хворобі це виснажливе внутрішнє переживання. Я не зміг би написати цієї книжки, якби не відчував знову й знову всі ті радощі й жалі, здобутки й невдачі, які роблять мене тепер набагато живішим, ніж 15 років тому. Ділячись ними, я сподіваюся допомогти вам віднайти шляхи до зцілення, щоб ви змогли надалі чудово мандрувати по життю.
Розділ 1
Одна історія
Я виїхав зі своєї країни трохи більш ніж 10 років тому, сім із яких прожив у Піттсбурзі. Тут я стажувався в інтернатурі з психіатрії, працюючи над дослідженням, яке розпочав в аспірантурі з неврології. Разом із моїм другом Джонатаном Коеном я керував лабораторією церебральних функціональних зображень, фінансованою Національним інститутом здоровя. Ми мали зрозуміти механізми мислення, повязуючи їх з тим, що відбувається в мозку. Я навіть уявити собі не міг, що завдяки цим дослідженням виявлю власну хворобу.
Ми з Джонатаном були дуже близькі: обидва лікарі, які спеціалізуються у психіатрії, разом вступили в аспірантуру в Піттсбурзі, він приїхав із космополітичного світу Нью-Йорка через Сан-Франциско, а я через Монреаль прибув з Парижа. Тож ми несподівано зустрілися в Піттсбурзі, в центрі американської глушини, чужої для нас обох. Незадовго до цього ми опублікували у престижному науковому журналі «Psychological Review» статтю про роль лобних часток мозку досить ще не дослідженої мозкової зони, яка допомагає поєднувати у свідомості минуле та майбутнє. Змоделювавши на компютері роботу мозку, ми запропонували нову теорію у психології. Стаття наробила багато галасу, що дало можливість нам, на той час звичайним студентам, отримати урядові гранти й започаткувати роботу дослідницької лабораторії.
Джонатан вважав, що простого компютерного моделювання замало, щоб просуватися в цій галузі. Ми мали протестувати нашу теорію, спостерігаючи безпосередньо за діяльністю мозку й використовуючи для цього найсучаснішу технологію функціональну магнітно-резонансну томографію (МРТ). Її саме тоді щойно почали застосовувати, тому високоточні сканери були лише в найрозвиненіших дослідницьких центрах. Лікарняні сканери вже не були дивиною, але мали набагато нижчі характеристики, зокрема нікому не вдавалося виміряти на них активність лобних часток мозку предмет нашого дослідження. На відміну від інших мозкових зон, мінливість яких легко виміряти, активність лобних часток помітити дуже складно. Щоб вона якось виявила себе на зображеннях, потрібно було «тиснути» на лобні частки, тобто вигадувати для них всілякі складні завдання. Саме в цей час Дуґ, молодий фізик, фахівець з МРТ, придумав новий метод запису зображень, що допомагав оминути такі труднощі. Керівництво лікарні, у якій ми працювали, погодилося надати нам свій сканер з восьмої до одинадцятої вечора, після обходу пацієнтів, і ми заходилися перевіряти свої задуми.