Дякую, вклонився Голмс. Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.
Я його не маю.
Голмс показав йому соверен.
Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.
Гаразд, сказав Голмс. Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.
Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвіря, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.
Є, Ватсоне! Знайшов! зрадів він. Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коровячих копит сьогодні вранці?
Бачив.
Де?
Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.
Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?
Корів я не бачив.
Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коровячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?
Так, справді.
Тепер, Ватсоне, напружте свою память і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.
Уявив.
Пригадуєте? Іноді вони були такі він став розкладати на столі хлібні крихти: :::: А іноді такі: :. :. :. :. А подекуди навіть такі: .:. :.: Згадали?
Ні.
А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!
Яких висновків?
А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й зясуємо, як там справи.
У напівзруйнованій стайні стояли дві кошлаті, нечищені коняки. Голмс підняв одній із них задню ногу й голосно зареготав:
Підкови старі, а підкували зовсім недавно. Підкови старі, а цвяхи новенькі. Це справа стане класикою вона цілком на це заслуговує. Тепер зазирнімо в кузню.
Підліток, зайнятий своєю справою, не звернув на нас ні найменшої уваги. Я побачив, як Голмс швидко оглянув усю кузню, завалену залізним брухтом і трісками. Раптом позаду почулися кроки, і ми побачили господаря. Густі брови в нього піднялися й створили одну лінію над злісно виблискуючими очима, смагляве обличчя засмикалося судомою. Він тримав у руці коротку, окуту залізом палицю та сунув на нас із таким загрозливим виглядом, що я зрадів, намацавши револьвер у своїй кишені.
Поліційні нишпорки! вигукнув він. Що вам тут треба?
Містере Рюбен Гейз, даруйте! спокійно сказав Голмс. Можна подумати, що ви боїтеся, щоб і справді чогось тут не знайшли.
Величезним зусиллям волі Гейз опанував себе й скривився у фальшивій усмішці, яка здалася мені ще страшнішою, ніж його грізний вигляд.
Прошу дуже, шукайте. Що знайдете все ваше, дозволив він. Але я не люблю, коли сторонні люди, не питаючи, вештаються моїм подвірям. Тому, містере, чим швидше оплатите рахунок і заберетеся геть, тим буде краще.
Не гнівайтесь на нас, містере Гейз, сказав Голмс. Ми просто хотіли поглянути на ваших коней, але я, здається, і пішки дійду. Адже до Голдернесс-холу недалеко?
Звідси до самих воріт милі дві, не більше. Он тим шляхом, ліворуч.
Він провів нас із двору похмурим поглядом.
Ми недалеко зайшли дорогою, оскільки Голмс зупинився біля першого її закруту, знаючи, що тепер нас ніхто уже не побачить.
Було гаряче, як кажуть у дитячій грі, сказав він. І чим більше прямую від заїзду, стає все холодніше та зимніше. Ні, йти звідси ще зарано!
Переконаний, що цей Рюбен Гейз знає все. Більш злочинної фізії мені в житті не доводилося бачити!
Правда? Справжній злодій! А коні, а кузня? Еге, цікава забігайлівка цей «Бійцівський когут»! Давайте-но поспостерігаємо, що там діється, лише обережно, нишком.
Позаду нас височів пологий пагорб, усіяний сірими валунами. Коли ми почали підійматися вгору його схилом, я поглянув у бік Голдернесс-холу й раптом побачив велосипедиста, котрий швидко мчав дорогою.
Пригніться, Ватсоне! гукнув Голмс, опустивши мені на плече свою важку руку.
Пригніться, Ватсоне! гукнув Голмс, опустивши мені на плече свою важку руку.
Тільки-но ми встигли сховатися за валун, як цей чоловік пролетів повз нас. У хмарі пилу, здійнятого велосипедистом, переді мною промайнуло бліде, схвильоване обличчя, у кожній рисі якого застиг жах: відкритий рот, застиглий погляд дико вирячених очей. Це була якась безглузда карикатура на чепуристого, стрункого Джеймса Вайлдера, нашого вчорашнього знайомого.
Секретар герцога! скрикнув Голмс. Мерщій, Ватсоне! Поглянемо, що йому там треба.
Стрибаючи по камінню, ми видерлися нагору схилом і побачили звідти двері заїзду. Велосипед Вайлдера стояв біля стіни. У будинку не було помітно жодного руху, у вікна ніхто не визирав.
Сонце заходило за високі вежі Голдернесс-холу, і на рівнину повільно спускалися сутінки. Незабаром у згуслій темряві зі стайні при заїзді виїхав екіпаж із ліхтарями обабіч, і через хвилину-другу він щодуху промчав повз нас у напрямку Честерфілду.
Як це розуміти, Ватсоне? прошепотів Голмс.
Схоже на втечу.
Екіпаж, а в ньому лише одна людина, наскільки мені вдалося розгледіти. Але це не містер Джеймс Вайлдер, бо він, погляньте, он там стоїть.
Посеред яскраво освітленого прямокутника дверей чорніла постать секретаря. Витягнувши шию, він вдивлявся в темряву, явно чекаючи на когось. Минуло кілька хвилин, і нарешті на дорозі почулися кроки. У світлі, що падало з дверей, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинили, і заїзд знову занурився в морок. Потім в одному з його горішніх вікон засвітили лампу.
Дивні відвідувачі заходять у «Бійцівський когут», зауважив Голмс.
Вхід у шинок із іншого боку.
Правильно. Ці двоє, ймовірно, не просто відвідувачі, а гості власника. Але що знадобилося в цьому лігві містеру Джеймсу Вайлдеру, та ще такої пізньої години? І кому він призначив там зустріч? Ризикнемо, Ватсоне, підійдімо до них ближче.