Ви не могли б підняти мені зарплату?.. Хоча б до сімдесяти
Очі Неллі Ігорівни налилися гнівом. Обличчя почервоніло. Вона розстебнула верхній ґудзик свого бордового жакета, наче їй бракувало повітря.
Ти ж і так чотириста доларів отримуєш! І тобі мало?!
Так, але ж я за дорогу Ірина обірвала себе, по щоці поповзла сльоза.
А годівлю свою ти врахувала? Та я на твоє місце!.. Мені за годину знайдуть жінку, яка за менші гроші сюди приїжджатиме! Зрозуміла?!
Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула і вийшла в коридор. Зупинилася перед вішаком. Повільно перевзулася, взяла до рук свою смарагдову хустину. Почула, як у кухні дзенькнув телефон.
За її спиною пройшла на інший бік коридору старенька няня, і за мить повернулася з коробкою цукерок у руках.
Ось, візьми, сказала Ірині, яка вже одягла пальто. Від начальниці.
Ірина взяла коробку. В іншу руку сумочку. І вийшла, навіть не попрощавшись з Вірою.
Їй так кортіло поплакати. Але не самій, а біля когось, на чиємусь плечі. Хай воно й некрасиво!
Снігопад надворі не припинявся. Починало смеркати. Ранні зимові сутінки підкреслювали казковість і чар вуличних ліхтарів, приглушених густим снігом.
«Прогуляюся парком», сказала сама собі Ірина, підходячи до зебри пішохідного переходу.
Задивилася на сигнал світлофора, теж розмитий снігом. Подумала: ану ж Єгор зараз там, у парку?
Пішла через дорогу, прислухаючись до щемкого болю в колінах. Почула, як комусь поруч засигналило авто, і в ту ж мить її збило й відкинуло кудись убік. Вона летіла з розплющеними очима. Їй здавалося, що летить вона спиною до землі, а обличчям до неба. І бачить, як сніжинки залишаються позаду. Раптовий удар. І небо, ще мить тому таке сніжно-біле, темніє. Лише коліна далі щемлять. І світ довкола зменшується, здувається чи віддаляється, скручується у рулон, складається у маленькі коробочки, мов декорація для лялькового театру.
20
Київ. Конча-Заспа
Субота була освіжаюче-морозяною, але Семен не почувався свіжим. Включитися в «режимний стан» (так він сам називав процес охорони чиєїсь безпеки) йому було зовсім нескладно. Просто звичка. У кожному чоловікові спить солдат. До того ж спить він двадцять чотири години на добу й зривається на рівні ноги лише за особливою внутрішньою командою. Якщо навчитися командувати цим власним внутрішнім солдатом, то можна досягти будь-якої мети, найчастіше карєрної. Але чоловіки сьогодні цивільні пішли ззовні і всередині. Мета життя розслаблення кінцівок і голови. А таких, як ото Семен, дуже мало по землі ходить. Якщо вже він скомандує своєму внутрішньому солдатові, то він встане й служитиме добами без спочинку. Отож свіжість тіла це плюс, але не головний, а додатковий.
За кермом «ниви» сидів Володька, давній товариш Семена. Вони вже виїхали на стару Обухівську трасу. До місця лижної прогулянки лишалося кілометрів десять.
Знаєш, озвався Семен до Володьки. У мене є до тебе одне прохання Делікатне.
Володька кинув погляд на свого шефа й приятеля.
Треба буде постежити кілька ночей
Чоловік? Жінка? запитав водій.
Чоловік, видихнув Семен.
Добре, кивнув Володька.
Все буде оплачене, додав Семен.
Коли починати?
Можна завтра, біля опівночі.
Фотку даси?
Не знадобиться. Ти його знаєш.
Хтось з наших? у голосі Володьки почулися нотки напруженої підозри.
Ага, Семен важко зітхнув.
Володька подумав про зрадників. Про тих, кого ловили й розстрілювали в старих радянських фільмах про війну й шпигунів. Він перебрав у думках усю їхню нечисленну команду, яку зібрав довкола себе Семен, щоб розпочати цю порівняно нескладну охоронну справу. Всі були нормальними хлопцями. Або ж здавалися такими.
Назви! попросив Володька.
Все залишиться між нами, проказав Семен, хоч і розумів, що це цілком непотрібне попередження може образити Володьку. У справжніх чоловіків не буває зайвих або невчасно сказаних слів. Справа в тім почав було Семен, але обірвав себе. Замовк.
Я слухаю, не відриваючи погляду від добре прибраної від снігу дороги, промовив Володька.
Останнім часом, у Семеновому голосі зявилося більше твердості. Зі мною щось негаразд Я хотів тебе попрохати постежити за мною.
Володька пригальмував, зїхав на засніжене узбіччя, просто під сосни, що росли по обидва боки траси.
Не зрозумів, Володька уважно подивився у вічі шефові. З тобою все гаразд?
Якщо б у мене все було гаразд, я б не звертався до тебе, Семен глянув на годинник. Можемо запізнитися, сказав він спокійно, холодним робочим тоном, позбавленим інтонації. То що, постежиш?
Володька кивнув.
У будинку навпроти на другому поверсі є віконце. Просто на сходовому майданчику. Там тепліше. Якщо я буду робити щось дивне зупини. Можеш силою.
Володька вивів автівку назад на трасу. Невдовзі вони зупинилися на роздоріжжі, на самому початку лісової дороги, добре втрамбованої широкими колесами джипів. Зупинилися біля «девятки», в якій сиділо ще троє міцних чоловіків. Тепер уся команда була у зборі. До приїзду «лижників» лишалося півгодини. Але перша машина, двоє хлопців з обслуги «лижників», уже проїхала далі лісовою дорогою. Їм треба було облаштувати місце для пікніка. Розставити мангал, розкладні стільці й столик.
Семен переконався у професійності цих хлопців дуже швидко. Коли вони, пропустивши вперед на лісову дорогу два джипи з українськими прапорцями й трицифровими числами на держномерах, зайняли своє місце у хвості «кортежу» і виїхали на велику галявину, що нагадувала радше стаціонарне місце для відпочинку. У мангалі горіли дрова. Великий квадрат снігу був витоптаний чи втрамбований, перетворений на затишний пікніковий майданчик, на якому стояв столик, застелений цератою. Довкола чотири деревяні стільці. Автомобільний ящик-холодильник червоного кольору наче додавав до цієї ідилії думку про високі технології комфорту.
Тільки-но «оцифровані» джипи зупинилися, хлопці підскочили до машин і відстібнули від багажників на даху чотири однакові пари лиж «Саломон».
Двох «лижників» Семен добре знав, то були Геннадій Ілліч і ще один депутат від опозиції, який любив давати телевізійні інтервю. Двоє інших були йому не знайомі. Та й байдуже йому було, хто є хто.
Він просто підійшов до чоловяг аж ніяк не спортивної статури, але в дуже спортивних лижних костюмах, привітався лише з замовником. І відразу повернувся до своїх хлопців.
«Ниву» відігнали метрів на двісті в бік старої Обухівської траси і там залишили. «Девятку» відігнали далі лісовою дорогою. Ввімкнули рації й розійшлися по периметру. Головне правило якнайменше муляти очі замовникові. Вони відпочивають, у тому числі й очима.
А для Семена і його хлопців зимове лісове повітря наче склянка апельсинового фрешу. Стовбури сосен тонкі. Ліс ще молодий, отже, проглядається чудово. Робота буде нескладною, а до перших сутінків лижники вгамують свій спортивний запал і повсідаються за столик. Будуть горілку пити, шашлик їсти й про гроші власні й державні теревенити, регулярно їх плутаючи. В сутінках, звісно, небезпек більше, але всі ці депутати-замовники живуть з власним страхом, наче з дружиною, нерозлучно. Вони знають, чого й навіщо їм боятися. Кожен свідомий, за що його могли б покарати. Але ніхто не знає в обличчя виконавця покарання.
«Лижники» виділили на спорт не більше, ніж півгодини. Після цього один з хлопців з обслуги пристебнув усі лижі назад до багажників на дахах джипів і перетворився на офіціанта.
Семен стояв під сосною метрів за сорок від галявини. Слухав дзвінке щебетання зимових птахів. Думав про Вероніку. Думав про те, що треба з нею бути ніжнішим і добрішим. Що треба іноді додому приносити квіти. І міркувалося йому на легкому морозці приємно.
Вже й запах шашликів долетів до його ніздрів. Почали спускатися сутінки. Застільні розмови «лижників» погучнішали, й до Семена інколи долітали цілі фрази. На своє здивування, Семен збагнув, що сперечаються про церкву, яка, мовляв, з церков краща.
Багаття знову розпалили, але цього разу явно задля романтики, а не задля свіжого шашличного жару. Запах від вогнища йшов ялицевий, смолистий. А на сосновому жарі шашликів не смажать це кожен хлопчисько знає.
Нарешті розмова затихла, і Семен зрозумів, що пікнік наближається до кінця. Підійшов до галявини. Зачекав, поки «лижники» повставали з-за столу. Двоє відійшли до мангала, в якому, потріскуючи, горів вогонь. Двоє інших лишилися за столиком.
Геннадій Ілліч, перш ніж сідати до авта, поманив Семена пальцем.
До мене поїдемо, сказав приязним, але втомленим голосом. Хочу друзям щось показати. Твоїм чаю наллємо, кивнув він на хлопців-охоронців, що стояли віддалік.
«Нива» й «девятка» їхали слідом за трьома джипами. Виїхавши на трасу, повернули праворуч, убік Обухова. Кілометрів через десять звернули ліворуч, і асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканів, за якими росли такі ж високі молоді сосни, як і в лісі.