«Нива» й «девятка» їхали слідом за трьома джипами. Виїхавши на трасу, повернули праворуч, убік Обухова. Кілометрів через десять звернули ліворуч, і асфальтова дорога почала петляти вздовж високих парканів, за якими росли такі ж високі молоді сосни, як і в лісі.
Нарешті джипи пригальмували і вїхали у відчинені ворота. «Нива» й «девятка» залишилися на дорозі біля огорожі. Семен з Володькою зайшли на територію. Своїм хлопцям Семен дав команду з машини без потреби не виходити.
За парканом пряма, освітлена приземкуватими ліхтарями дорога вела просто до масивного триповерхового особняка.
Гей, Сеню, давай, поквапся! долинуло з боку джипів, які стояли вже біля східців будинку.
Семен піддав ходу. Вони підійшли до чотирьох «лижників», і Геннадій Ілліч рішучим кроком повів усіх розчищеною стежиною за будинок.
Тут уже не було ніякого освітлення. Сніг у сутінках здавався сірим, а стовбури сосен акварельно-чорними.
Усі тут? командирським голосом запитав господар садиби.
І, не чекаючи відповіді, посвітив кишеньковим ліхтариком на найближче дерево, до якого була прикріплена залізна скринька з червоним зиґзаґом попереджувальної блискавки. Господар відчинив дверцята скриньки, і, присвічуючи собі ліхтариком, узявся за важіль рубильника й різко підняв його вгору. Блиснула іскорка, але куди їй було змагатися з кількома потужними прожекторами, закріпленими на висоті десяти-дванадцяти метрів на стовбурах сосен. Прожектори з трьох боків освітили викладену з червоної цегли церкву з трьома позолоченими банями. Висока, могутня, вона значно перевершувала своєю архітектурною енергією триповерховий особняк господаря.
Ну, як?! запитав Геннадій Ілліч, насолоджуючись подивом на обличчях запрошених. Ходімо всередину!
Він заклично махнув рукою і рушив до кованих воріт церкви.
Всередині, як здалося Семенові, було холодніше, ніж надворі. Кілька жарівок горіли на внутрішніх стінах. На камяній підлозі лежали розкидані риштування.
Петю, де коньяк? запитав господар у свого помічника, і той кулею вилетів з церкви. Зате гулке відлуння його кроків, здавалося, ще було чутне, коли він повернувся з пляшкою «Хенесі» та одноразовими пластиковими чарочками в руках.
На першу службу всіх запрошу! пообіцяв господар. А поки що випємо за Бога! Щоб він ніколи нас не полишав!
Володька й Семен відійшли трохи вбік. Господар знав правила й коньяку їм не пропонував. Щоправда, й обіцяного чаю вони не дочекалися.
Семен не міг не посміхатися, дивлячись на чотирьох громіздких чоловіків у лижних костюмах, що пють у церкві коньяк з пластикових чарок за Бога. Володька все задирав голову, щоб роздивитися внутрішній купол церкви, але йому це ніяк не вдавалося. Світло тьмяних жарівок було оманливим і створювало ілюзію низької стелі. Ота ілюзія й збентежила Володьку.
Уже повернувшись до міста, обидва авта зупинилися на Набережному шосе. Там Семен роздав хлопцям по сотні доларів, отриманих від замовника. Собі, як начальнику, залишив двісті.
«Девятка» продовжила свій шлях убік Подолу. Володька повіз Семена додому.
То як? Завтра опівночі? запитав він.
Семен кивнув.
І тільки-но зупинившись перед вхідними дверима, Семен поглянув на годинник пів на першу.
«Вероніка вже спить», подумав він, відчиняючи двері.
Увімкнув світло в передпокої, і в очі йому відразу ж кинувся вінок, що стояв на підлозі під вішаком. Семен перелякався. Завмер на мить, перебираючи подумки всіх близьких родичів.
«Та я вже десь його бачив!» подумав раптово. І згадав ріг Стрілецької й зовнішню стіну кавярні. Згадав розмову з дружиною про вдову аптекаря.
Вилаявся пошепки й пішов спати.
21
Київ. Куренівка. Пташиний ринок
Так уже збіглося, що до продавчині кішок з Пташиного ринку Дімі довелося їхати знову після нічної зміни. Зміна минула навдивовижу вдало. Шаміль винюхав у сумці, що прибула з Дамаска, півкілограма опіуму. Діма, як і належить, викликав начальника зміни. Склали акт. Пасажира тут-таки, після видачі багажу, гальманули й відвели геть, але цього Діма вже не бачив. Це вже не його з Шамілем клопоти. Зате начальник похвалив Діму, тим самим його заспокоївши.
Додому Діма доїхав службовим автобусом. Помився. Набрав номер продавчині кішок.
Приїжджайте за вашим Муриком, сказала вона. Зараз девята? Давайте об одинадцятій на тому самому місці. Але вийшло трохи дорожче. Сімдесят пять.
Подорожчання вуличного кота до рівня пристойного коньяку змусило Діму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навіть не відчула.
Гаразд, об одинадцятій, сказав він і опустив слухавку на важіль.
Над Києвом синіло яскраве небо. Втрамбований сніг укривав хідники. Тролейбус вісімнадцятого маршруту їхав неквапом. Пасажирів було мало. Діма сидів на задньому сидінні. Тепла турецька куртка на синтапоні гріла добре, як і обіцяв продавець на базарі. Під старі формені штани він надягнув вовняні підштанці, отож ніякий мороз його не лякав. На колінах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неї ампули назад на газету в гаражі викладати.
Це ще не Пташиний? запитав він у діда, що зайшов на зупинці з двома целофановими мішками, повними порожніх пивних пляшок.
Наступна, відповів старий.
Зупинившись біля поміченої ще попереднього разу кавярні-«розливайки», Діма глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин. Він зайшов, узяв пятдесят грамів горілки. Хильнув і відчув, як бадьорість розливається усім його тілом.
Продавчиню кішок помітив здалеку. Вона була у тому ж одязі й на тому ж місці. І кошик біля її ніг був той самий, а біля кошика сірий мішок.
Діма підійшов, привітався. Вийняв з кишені гроші, відрахував сімдесят пять. Вона кивнула на мішок.
Забирайте!
Кота в мішку? хмикнув Діма, а потім збагнув, що сказав, весело розсміявся. Бо ж і справді кота в мішку.
Вона розвязала мішок, трішки опустила краї, і Діма побачив велетенського і товстого сірого кота, набагато більшого, ніж їхній спочилий у Бозі Мурик.
Та він же розвів руками Діма. Він же товстий
Та жере, як навіжений! Тому й подорожчав
Він же й на бездомного не схожий
Мурику, Мурику! демонстративно покликала його жінка, і кіт одразу повернув до неї свою ситу морду й нявкнув. Ось бачите? Тиждень дресирувала.
Мурло, напівпошепки промовив Діма, дивлячись згори вниз на цього сірого хвостатого товстуна.
Кіт зацікавлено подивився на Діму.
Беріть, беріть! Другого такого не знайдете! скоромовкою процокотіла жінка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.
З мішком? похмуро спитав Діма.
Ага, це бонус!
Діма присів навпочіпки. Переклав кота до господарської торби. Туди ж кинув і порожній мішок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрій зіпсувався. Кіт важив явно понад десять кілограмів. Ніякого жалю він викликати не міг. Ні в кого. Тим більше у Валі.
Доїхавши до своєї вулиці, Діма заніс торбу з котом до гаража. Залишив її там, а сам зайшов до будинку.
Де ти ходиш? зустріла його запитанням Валя.
Та так
Убік церкви не ходив?
Сьогодні ні.
Піди, попросила вона. Може, Мурика знайдеш! Дімі насправді хотілося добряче пообідати, а не йти до баптистської церкви. Але сперечатися з дружиною він не став. На порцію пельменів гроші у нього були, а пообідати на самоті це не так уже й погано. Особливо тоді, коли треба вирішити, що робити з цим товстим котом, який відгукується і на Мурика, і на Мурла, і, мабуть, на будь-яку іншу кличку!
У найближчому вагончику-барі за тарілкою гарячих пельменів Діма й вирішив, що треба кота на кілька днів у гаражі без їжі лишити, поки не схудне. А потім можна й додому нести. Вона ж, Валя, все одно його з радощів загодує!
Виходячи з вагончика, Діма помітив на стовпі оголошення.
«Продаються імпортні ліки від раку. Ампула 20 у. о. Дзвонити за тел. 8 063 4320985, спитати Женю».
«Ага! кивнув, посміхаючись, Діма. Жека лохотрон запустив!»
І пішов додому доповідати дружині, що Мурика біля церкви сьогодні вранці бачили, але він не знайшов. Доведеться ще кілька разів на його пошуки ходити.
22
Київ. Вулиця Грушевського
У приміщенні було жовто від світла трьох яскравих ламп, прикріплених до навдивовижу низької стелі.
Ви, головне, не хвилюйтесь! Кості у вас цілі. Лише забиття і синці, Єгор нахилився над Іриним обличчям і підбадьорливо всміхнувся.
Не применшуйте! пролунав поруч інший, незнайомий чоловічий голос. Струс мозку, мабуть-таки, є.
Іра повернула голову набік і побачила лікаря у білому халаті. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На голові лисина, і в одному вусі крихітна срібна сережка.
Ірина роззирнулася. Зрозуміла, що лежить на ношах у машині «швидкої допомоги». У квадратику віконця темно. Всередині, у тілі, якась порожнеча й гул.