Обидва кинули під ноги недопалки, затоптали носаками важких чорних черевиків, як вимагали правила пожежної безпеки, і попрямували до Діми.
Ну, що? спитав у кінолога вусань Боря, дивлячись на пластикову валізу. Знову віддаси здобич своєму мудацькому начальству, щоб вони пересіли з БМВ на «лексуси»?!
Обидва запитально глянули Дімі просто у вічі. Були вони людьми статечними, обом за пятдесят.
А що робити?! здвигнув плечима Діма.
Собака не скаже, а ми допоможемо цій валізочці покинути охоронну територію, сказав один.
І господаря від тюрми врятуємо, докинув другий. Теж добре діло!
Діма відчув тривогу. Його тілу після безсонної ночі було важкувато. Пісня про те, що «їх не наздоженеш», далі крутилась на язиці.
Ну? домагався від нього ясності вусань.
Діма, вирішивши воднораз спекатися всіх проблем, рішуче махнув рукою.
Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишені комбінезона крейду і поставив на валізі галочку.
Що витріщаєшся? Далі пішли! звелів Діма Шамілеві. Твоя справа нюхати, а не дивитися!
Але Шаміль не розумів, чому господар не виймає валізку. Зазвичай у таких випадках він видобував з нагрудної кишені рацію і говорив у неї слова, які не належали до собачих команд, а тому Шамілеві були незрозумілі. Але те, що він говорив, також було командою, бо за якихось кілька хвилин до них підбігало кілька осіб, один сканером зчитував штрих-код багажної бірки, а інші жваво піднімали валізу й несли її геть.
Тобі що, не ясно?! кричав Діма на Шаміля. Служити!
І Шамілеві стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далі, вздовж наступних багажних місць. Він понюхав кілька сумок, коричневу валізку, клунок, загорнутий в поліетилен. Вчув запах непоганої сухої ковбаси, тютюну, сала. З пащі звисла й сягнула підлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.
Знову щось знайшов? злякався Діма і також озирнувся, глянув на вантажників, що прямували до автокару, залишеного біля відчинених воріт. Та ну його!
Лежати! скомандував йому Діма.
Вийняв сигарету й також рушив до відчинених воріт попалити.
4
Київська область
Макарівський район. Село Липівка
За вікном цілу ніч завивала віхола. До пятої години нарешті заспокоїлася, вкриваючи вчорашній сніг сьогоднішнім.
Ірина вибігла на дорогу, на ходу завязуючи сіру пухову хустку. Спинилася на узбіччі, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цієї темряви виринуть два яєчні жовтки фар.
Хвилин пять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками ніс і щоки. Іра занервувала. Запізнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Більше не приходь!». І що тоді? Де брати гроші?
Два помаранчеві вогники фар відволікли її від тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були інші, незнайомі.
«Інша маршрутка?» подумала вона і про всяк випадок підняла руку.
Поруч пригальмувала червона «мазда». Водій, чоловік років сорока у чорній шкірянці з піднятим коміром, перехилився, прочинив дверцята.
Куди це ви вдосвіта?
А ви на Київ?
Сідайте!
У машині було тепло. Ірина зняла хустину.
Вона вам не пасує, похитав головою чоловік. Так ви набагато красивіші!
Краса відволікає, відказала на це Ірина. Він кинув на пасажирку здивований погляд.
Кого?
Наприклад, вас від дороги! А це небезпечно А мене від
Водій розсміявся.
А вас ваша краса теж відволікає?
Та ну, що ви з мене смієтеся! обурилася вона цілком серйозним тоном. Яка я красива? Гадаєте, якщо я з села, то мені все підряд говорити можна?
Я також із села, водій знизав плечима. Можете мені також усе підряд казати!
А в мене тримісячна донька, ображено кинула Ірина. Я вам не якась там
Ну, вибачте, чоловік прибрав усмішку з обличчя.
Ірина, сповнена дурної, самій їй незрозумілої образи, раптом, як порятунок, як промінь ліхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбіччі знайомий мікро-автобус. Поруч декількох давніх знайомих попутників і водія, що рачкував біля переднього колеса.
О! Це моя маршрутка! вигукнула Ірина. Дайте вийти!
Та вона ж поламана! здивувався водій. А вам до Києва! Замерзнете тут на узбіччі, поки вашого «бусика» відремонтують!
Зупиніть! Це моя маршрутка! вперто повторила Ірина.
Чоловік здвигнув плечима й загальмував.
Ірина, забувши навіть подякувати, побігла до водія маршрутки.
Ви чому мене не забрали?! голосно спитала вона ображеним тоном.
Водій підняв на неї очі.
Графік зсунули на пять хвилин. Тепер раніше виїжджаю
А якщо б я вас не наздогнала?!
Слухайте, роздратовано пирхнув водій. Мені сказали на пять хвилин раніше виїжджати, я й виїхав! Он, кивнув він на решту пасажирів, вони ж усі сіли! Тому що на пятнадцять хвилин раніше на дорогу виходять. А ви спите довго, от і не сіли! Не заважайте!
Ірина дивилась на водія і не могла повірити в його байдужість і бездушність. Не могла повірити, що людина, про чиє особисте життя вона знає стільки непотрібних їй фактів, може так поставитися до неї, до своєї постійної пасажирки.
А водій, зітхнувши, випрямився.
Сказав усім сідати. Пасажири мовчки зайняли свої місця. Ірина сіла на своє сидіння біля дверей. Маршрутка рушила, і все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмі серед звичних заспаних облич.
Доїхавши на метро до «Арсенальної», вона вийшла з напівпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помітила, що вона цілком сама на довжелезній платформі. Піднялась ескалатором, першим і другим. І далі сама-самісінька. Згори, їй назустріч, також ніхто не спускався. Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станція така мертва. Сюди чомусь люди пізніше приїжджають, лише вона одна така рання.
А груди боліли, тиснули. Ескалатор повільно повз угору. Йому-бо куди поспішати?
Ірина згадала водія, що підібрав її на дорозі. Згадала й спершу зітхнула через свою дурнувату поведінку, а потім усміхнулась. Смішний він якийсь! Але про хустку він, звісно, мав рацію. Треба б її перефарбувати.
5
Київ. Вулиця Рейтарська
Помешкання номер 10
Ти де був? Де ти був? відбійним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.
Семен розплющив очі. В голові шуміло. Литки боліли, наче після незвично довгої ходи в незручних черевиках
Ти що, не чуєш мене? у голосі Вероніки забриніли сльози, що накочувались на очі.
Сеня підвів голову, глянув у вічі дружині, що стояла в махровому халаті.
Та ніде я не був, махнув він. Чого причепилася?!
Це я причепилася?! обурилася та. О першій ночі пішов кудись, о четвертій повернувся, і, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелі! І ніде не був? А що в тебе на рукаві?
Сеня опустив голову й глянув на рукави своєї джинсової сорочки. На правому манжеті справді був якийсь бруд, пляма. Під ногами лежала куртка, придбана для поїздки на Аляску, куди його обіцяла взяти знайома компанія багатіїв-мандрівників як масажиста і просто хорошого міцного хлопця з досвідом роботи охоронцем. Йому сказали тоді: «Знайди собі спорядження для мінус пятдесяти!». Він і знайшов але експедицію перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на підлозі
Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з ніг кросівки.
Ти мені так і не відповіси? знову навязливо продзвеніло над головою.
Що тобі відповісти?! він підвів погляд на дружину, і та відсахнулась, помітивши в чоловіковому погляді якусь каламуть, щось, що не віщувало нічого хорошого. Вибач! Мабуть, з кимсь випив уночі
З ким ти міг випити вночі? Ти ж і вдень не пєш!
Семен знизав плечима і тут-таки відчув біль у лівій ключиці. Потер болюче місце рукою. Знову підвів очі на дружину. Та плакала. Богу дякувати, мовчки.
Вероніка, витираючи рукою сльози, вийшла в коридор і стала перед важкими залізними дверима. Далі рішуче відчинила броньовані двері і рвучко зачинила їх за собою. Гуркіт пролунав сходами.
Коли гримотіння стихло, знизу дочулися кроки. Вероніка поправила махровий халат і зиркнула вниз. Сходами піднімався сусід Ігор.
Що, зачинилися? співчутливо запитав він.
Протяг, пояснила вона сусідові. Зараз Сеня відчинить! сказала і натиснула на кнопку дзвінка.
Сусід, як на зло, стояв і так само чекав, наче бажаючи впевнитися, що їй справді не знадобиться його допомога. Коли Вероніка черговий раз натиснула на дзвінок, Ігор зворотним боком долоні гримнув у двері. Гуркіт знову наповнив підїзд.
Та ви йдіть! попросила сусіда Вероніка. Він, мабуть, у туалеті
Ігор кивнув і рушив до своїх дверей якраз навпроти. Зупинився. Ще раз озирнувся.
Сьогодні вночі аптекаря вбили, тут поруч, сказав він. Хороший був чоловяга. Грибник хоч куди. Знайомих власними ліками лікував, краще за будь-якого Кашпіровського!