Стемніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву тут же підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився дві фігури, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то описували дугу чітку й багаторазово повторювану від бортика палуби до рота і назад.
Я прислухався, чекаючи зрозуміти з голосів, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин пять. Раптом один вогник сигарети падаючою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу і надо!» Другий голос, жіночий також, але дзвінкіший, мовив: «Ага!» і обидві фігури почали віддалятися від мене, залишивши позаду на поручні бортика згасаючий вогник. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий бичок за борт. Подививсь їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що виходили на палубу із загального коридору.
Я вирішив іще постояти. Номер каюти я памятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.
Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сиділа в ситцевому халаті на своїй койці. На столику стояла почата пляшка горілки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.
Наґулялся? запитала вона.
Да.
Випєш?
Чуть-чуть
Вона налила в склянки грамів по пятдесят.
Паскудний дєнь сєводня, поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.
Я взяв склянку, сів на свою койку в узголівї, поближче до столика. Подивився на Дашу хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленість її тіла наче випирала з цього одягу. Округленість ця була як би поздовжньою, тільки великі підійняті груди порушували відчуття всебічної гладкобокості.
Ти чево впялілся? з посмішкою запитала Даша. Красівой баби нє відєл? Пєй уже!
Поцокались і випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потім простягла її мені. Я теж відсьорбнув.
Єсть хочеш? запитала Даша.
Я кивнув.
Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягла звідти бляшанку рибних консервів.
Ет наші, не без гордості сказала вона. В маслє.
Вона вміло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.
Їли ми голосно і з задоволенням. Спустошили бляшанку за кілька хвилин. Потім вона запитала:
Єщо?
Я кивнув, і історія повторилася. Після другої бляшанки на душі настало умиротворення. Ми випили ще грамів по пятдесят.
Паскудний дєнь сєводня бил поволі мовила вона, опустивши на стіл чашку з водою. Сначала конвєєр нє запускался, потом замиканіє в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай інженєр по охранє труда с утра пяний і всєх подряд щупаєт Нєт, штоб по-человєческі вєчєрком, на палубє, а то прямо в цеху! І чево ти щупаєш, єслі он у тєбя вісіт, как покойнік? А? Чево щупать? Тьфу!
Я слухав Дашу, і хоч горілка трохи розслабила мене, але її слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумів, що мої побоювання марні. Даша переключилася з Мазая на укладку каспійського оселедця в бочки і тепер із азартом говорила про смак слабкозасоленої риби.
Я тєбя туда ночью отвєду, когда всє пяниє. Возьмьом із заґашніка і прямо у бочкі, ето как в раю! нікоґда нє забудєш! Ти єщо випєш?
Я кивнув. Вона розлила горілку по склянках.
Больше сєводня нє будєм, сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. Економіка должна бить економной. Тєрпєть нє моґу ходіть, как тут прінято, по каютам под утро і випрашівать по сто ґрамм Свойо должно бить своім!
Ми випили. Вона знову запила з чашки, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води й повернулася до столика.
Ти нє думай, я нє пющая, ето так, для закалкі і борьби со врємєнєм Дєлать-то тут нєчево. Пливьош, работаєш, пйош. А как домой прієдєм ілі гдє стоім тут уже можно і культурно пожіть. Кніжку купіть, в кіно Ти вот сам кніжкі чітаєш?
Да.
Хорошеє ето дєло кніжкі чітать Даша кивнула і замовкла, замислившись.
Только одново етово мало, хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх роздумів і втупившись мені у вічі.
Очі в неї були карі.
У віконце каюти хтось постукав.
Чево? крикнула Даша.
К тєбє можно? запитав хриплуватий жіночий голос. Поґоворіть
Нєт, нєльзя, Катька. Завтра в цеху наговорімся!
Только одново етово мало, хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх роздумів і втупившись мені у вічі.
Очі в неї були карі.
У віконце каюти хтось постукав.
Чево? крикнула Даша.
К тєбє можно? запитав хриплуватий жіночий голос. Поґоворіть
Нєт, нєльзя, Катька. Завтра в цеху наговорімся!
За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.
Поґоворіть єй захотєлось! невдоволено хитнула підборіддям у бік вікна Даша. Как Ваську у мєня отбіла так ґоворіть нє хотєлось, а как он єйо на хрєн послал, так сразу «к тєбє можно?». Ти єслі спать хочеш, нє стєсняйся мєня, можеш раздєваться і ложіться. Я сєйчас тоже, мінут черєз пять Вийду, папіроску спєрва курну
Вона підвелася з койки.
Залишившись сам, я швидко зняв джинси та футболку і заліз під легку ковдру. «Цікаво, подумав я, а що б робив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнськи грубувато-добру? Адже і в ній є щось від «батьківщини», не важливо від якої. Дійсно, немов само собою порівняння напрошується жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна»
За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь чоловік. Коли його лункі кроки затихли, думки мої побігли вже в іншому напрямку. Я думав про майбутнє, про найближче майбутнє, назустріч якому я прямував. «Було б добре, подумав я, коли б мені, російській людині, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не вклад у розвиток дружби між двома братніми народами?!.» З цими думками я і заснув.
18
Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспійському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвітила.
Поґоді, котік, вийдєм в Каспій так спокойно нє будєт, сказала вона вранці, виглянувши у вікно, за яким коли що і здавалося спокійним, то тільки синє небо, адже більше нічого видно не було.
Потім вона пішла в свій цех і повернулася тільки до шостої вечора. А я то сидів у задумі, то дрімав. Загалом, набирався сил. Увечері бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканців рибзаводу, що проходили повз мене в компаніях і поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у деяких горять. Я розумів, що життя і робота в одному і тому ж місці обтяжені психологічними відхиленнями. Памятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним у реальності це дві сумні протилежності. Але, мабуть, порівнювати труднощі життя на плавучому рибзаводі з труднощами космонавтів просто гріх. Тут було безліч людей, різностатевих, різного віку. І в міру свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля. Та й той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, показував, що ні від самотності, ні від недостачі нових облич вони не страждали.
Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба по інший бік корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Внизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, й на душі. І люди, відгупавши взуттям по лункому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи просто поговорити.
Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся в каюту. Ми знову їли консерви, пили потихеньку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненавязливо розповідала про трудові будні.
Завтра запускаєм холодільний конвєєр і консєрвную лінію, говорила вона твердим голосом. В холодільнікє риби дня на четирє работи, как раз, пока начньом прійом свєжей холодільнік опустошім. Тонн дєсять консєрв закатаєм Жаль, што в холодільнікє одні сєльдєвиє Єслі і попадьотся какая бєлужка кто ейо замєтіт, тот і стащіт. А я нє на конвєєрі, я на ОТК буду в етот раз Слушай, а чево ти на Манґишлак? Ти, часом, нє маковий ґонец?
Нєт, я хитнув головою. Я хочу посмотрєть форт Шевченко по єво мєстах побродіть
А он у вас што? запитала Даша.
Да так, поет, борєц за національную ідєю
Вродє Жіріновсково?
Нєт, он бил тіхій, спокойний. Стіхі пісал про женщін такіє, с жалостью
Чо, єму женщін, што лі, жалко било?
Било, підтвердив я.
Інтєрєсно, щиро мовила Даша. Замислилась. Я вообще-то стіхі нє чітаю. Про Анжеліку чітала нєсколько кніг і «Мать» Ґорьково. Ґорькій мнє больше понравілся, но «Анжеліка» увлєкатєльнєй. Нє помню, кто єйо напісал А стіхі я і в дєтствє нє любіла. Только коґда Робєрт Рождєственскій по тєлєвізору чітал слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чітал