О! вигукнув він і з подивом випнув губи, наче був у обрáзі на себе тридцятирічної давності.
Я підійшов і поставив йому те саме запитання про чоловіка, що захоплювався Шевченком і питаннями патріотизму.
Еге ж, сказав він, тоді багато людей захоплювалися такими питаннями.
А рукописи про це хтось писав?
Писали, звичайно писали, аякже. Самвидав! А що з того? Ось хто не боровся, той і не програв.
Він щось іще верз і верз, поки раптом не сказав:
А були й містифікатори, одного такого памятаю Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Всі у нього просили почитати, а він рукописа дістане, перед носом перегорне і знову в портфель сховає. А сам сидів удома на кухні і вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну так, щоб не стовпчиками, а суцільним рядком
А де він зараз? запитав я, подумавши, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».
Клим? Чорт його знає. Бачив я його якось у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.
Кожне товариство закрите по-своєму. Бджолярі збираються і говорять про тільки їм самим зрозумілі речі. І напевно, ще довго вирішуватимуть прийняти когось у члени свого товариства чи ні. Шахісти теж не виняток. Ті, що грають біля університету, один одного знають, а з рештою на акуратному «ви» розмовляють. І грають із чужаками тільки на гроші.
Я кілька разів обійшов гуртки шахістів і шашкістів, які обліпили лавки скверика. На мене ніхто не звернув уваги. Кожен гурток нерухомо стежив за дошкою, яка перебувала в центрі. На гравців не дивились, їх присутність була немов якоюсь прикрою необхідністю. Не було зрозуміло хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Вивчалася в таємничому мовчанні сама ситуація на дошці, і саме вона була головною дійовою особою.
Климу зараз мало б бути шістдесят з гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра проходила мовчки, і тому навіть випадково почути, як кого звуть, не було можливим. І я просто припав до одного кола і почав терпляче очікувати розвитку подій, намагаючись «втертися» всім тілом у довіру до цих фанатиків дошки.
Дивний стан незясовного трансу раптом опанував мною, і я, мабуть, дійсно став на час частиною цього шахово-шашкового живого організму.
Проіснувавши в такому стані близько години, поки гра не закінчилася, разом із іншими охопленими шаховим трансом фігурами, я раптом видихнув своє заціпеніння і, розправивши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння зріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати завершену партію, але зате інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку два дідки мало не побилися між собою, сперечаючись про нібито помилковий хід офіцера. Моя неучасть в їх суперечці відіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене, повторивши на память основні ходи партії.
А хто грав хоч? запитав я під кінець, відчуваючи, що вже маю право на запитання.
Пилим із Мишком відповів один із них, вищий і сутуліший. Вони з нових, недавно тут.
Я запитав, а чи грає ще Клим.
Ну, Клим! Другий дідок зробив одеський жест, піднявши руками величезний невидимий кавун. Клим грає, але коли він грає такі дурниці, і він кивнув у бік спорожнілої лавки, не відбуваються.
Через пять хвилин я вже знав, що Клим живе в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить іноді по пятницях, більше не пє через хвору печінку і перестав розводити акваріумних рибок, а тому невідомо, на що він тепер живе.
Ішов я, відчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тільки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалі не полюбляв я повільні ігри.
2
У пятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.
«Мякість рідної землі не відрізняється від мякості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».
Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.
Але час минав, і я, відклавши книжку, але памятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.
У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.
Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.
Добре ви його! сказав я Климу замість привітання.
Так, непогано, погодився він. Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..
Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.
Ви Львовича памятаєте? запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.
Усмішка на його обличчі завмерла.
Звичайно, памятаю сказав він, примружено дивлячись на мене. А ви що, його родич?
Ні.
А трохи схожі
Розмова покотилася під укіс, і треба було її або закінчувати, або ж узяти під контроль.
Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис сказав я.
Та невже? здивувався старий Клим. Це ж який?
Ну не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка до речі, дуже цікаві.
Старий доторкнувся до свого погано виголеного підборіддя і знову пильно глянув на мене.
Коментарі?.. повторив він уголос. Це не моє Я писав інші коментарі А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?
Так, коментарі адже на його полях
А що за книжка? Звичайна? Яке видання? обережно запитав старий.
Не зовсім звичайна На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.
Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.
Ти ба, виплила! тихенько мовив він.
Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.
Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!
Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик гастроном вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи книжкова й одежна, обидві старі, добротних пятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.
Старий вручив мені ножик.
Відкрийте «сухарик»! сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.
А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? запитав він раптом із усмішкою.
Звичайно, пообіцяв я.
Тоді я вам дещо покажу! Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.
Ось. Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.
Я взяв книжку в руки це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.
Ви розкрийте. Розкрийте! мовив старий.
Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».
Я підвів запитальний погляд на Клима.
Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.
Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І здогадка виявилася правильною на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.
Це ви писали? запитав я Клима.
Ну я, сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.
А «Кобзар»?.. Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.