Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».
Я підвів запитальний погляд на Клима.
Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.
Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І здогадка виявилася правильною на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.
Це ви писали? запитав я Клима.
Ну я, сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.
А «Кобзар»?.. Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.
«Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший поволі мовив старий, беручи в руку склянку.
Львович? запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.
Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».
Послухайте, заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. У вас що, літературний гурток був?
Не літературний, а філософський, виправив мене старий. І не був, а є Принаймні, поки я живий. Я сам собі гурток!
Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? запитав я.
Слава Гершович Царство йому небесне
Він що, помер?
Убили Струмом убили. Старий скорботно схилив голову. Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав Тому його й убили
Туман знову закружляв навколо моєї голови.
До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.
Ну привіт! Старий подивився на мене, як на ідіота. А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані берете в руки прозу Тургенєва Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.
Ну а яку енергію передає «Кобзар»? запитав я.
Про це краще запитати Гершовича Але там, я вам скажу, справа серйозніша, з цим «Кобзарем» і з самим Шевченком Там така справа Ну, через це його і вбили
Через що?
Старий допив вино. Знову погладив себе по колючому і вялому підборідді.
Через те, що Гершович обчислив, де сховано щось дуже цінне для українського народу Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з розуму вижив! Був би зараз живий Гершович він би вам за пять хвилин усе пояснив!
Ну а рукописи якісь цього Гершовича залишилися? з надією запитав я.
Рукописи? Був один рукопис і лист у нім Старий закивав у такт власним словам. Ми із Львовичем рукопис йому в труну під голову поклали
І не читали?
Ні. Він так попросив. Він нам багато розповідав, все, про що думав, розповідав. І лист цей ми бачили. У листі й говорилося про це, про заритий Самого Шевченка лист, із Мангишлаку Може, через листи його вбили?! Адже тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось і в квартиру його залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дном А теку не знайшли! Він її у Грицька, чоловіка своєї сестри, ховав. Це вже потім ми її у Грицька взяли і йому в труну під голову поклали.
У Григорія Марковича?
Ну так! Очі у старого Клима раптом загорілись. Так ви Григорія Марковича родич?
Так нічий я не родич! Мені просто цікаво.
Ну, за «просто цікаво», юначе, можна дорого заплатити! Останню фразу старого я пропустив повз вуха.
Туман навколо моїх думок трохи розсіявся. Перший виявлений звязок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, підбила мою цікавість.
Я б продав вам цю книжку? з якоюсь дивною інтонацією мовив раптом старий. Акваріуми я вже продав, залишилося зовсім небагато тут і він озирнувся на всі боки.
Книжку? перепитав я. Ви що, їдете?
Ні, йду Не зараз, звичайно Трохи пізніше. Памятаєте, як Толстой помер?
Я кивнув.
Я його люблю сказав старий. Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти Ви мене розумієте?
Я його люблю сказав старий. Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти Ви мене розумієте?
Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти мені розставити ці фрагменти минулого по своїх місцях і склеїти їх, як античну амфору. Ні, звичайно, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були звихнутими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представнику іншого покоління, було важкувато говорити з ним. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав цим словам явно більше сенсу, ніж я. Думаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох склянках.
Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав масну лінію, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», говорив він, ведучи пальцем по своїй лінії й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.
У якусь мить я відчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.
Ну а книжку хочете купити? запитав він іще раз наостанок, коли я вже підійшов до дверей.
А скільки ви хочете? запитав я.
Сто гривень! гордо заявив він із таким виглядом, ніби навмисно назвав неприйнятну ціну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцінність предмета.
У мене стільки з собою немає, сказав я і тут же у відповідь почув щось на зразок зітхання полегшення.
3
Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили дві пляшки сухого вина, і, поки пили, розмова не замовкала. Те, що я почув од старого, розбурхало мою злегка пяну уяву. Покійний Слава Гершович, схоже, відкрив якусь таємницю чи то філософську, чи то більш матеріальну, через що і був убитий саморобним електророзрядним пристроєм. Судячи з усього, ця таємниця, яка привела його до такої незвичайної смерті, повністю або частково заявила про себе в тому самому листі Шевченка з Мангишлаку, що невідомо як потрапив йому в руки і потім разом із його ж рукописом і тілом похований на кладовищі в Пущі-Водиці.
Перша ж думка моя не могла не виявитися в деякому сенсі богопротивною захотілося вилучити з труни і рукопис, і лист, щоб пересвідчитися в наявності таємниці, в яку так свято вірив старий Клим. У криміналістиці досить часто зустрічається слово «ексгумація». Але стосується воно завжди вилучення з могили похованого тіла. Моя думка про ексгумацію рукопису і листа була чимось менш неприємним і брудним, хоча, знаючи, що рукопис із листом лежать під головою Гершовича, важко було уявити себе, як підняти цю голову, не торкаючись при цьому до самої суті смерті, самої речовини, яку інакше, ніж мертвою, і не назвеш.
У понеділок день всіма нелюбий я вирушив на трамваї в Пущу-Водицю.
На кладовищі, як я і припускав, було безлюдно. Легкий вітерець розгойдував довгі щоглові сосни, що росли між могилами. Поскрипування цього лісу створювало дивне враження ніби бродив я по давно покинутому, зарослому природою місту, серед невидимих, укритих землею руїн.
Спочатку я просто прогулювався, придивляючись до акуратного шрифту памятників. Потім мені довелося заглибитись у вузькі стежки між огорожами. Кладовище це розташовувалося на пагорбі, а його природною межею з одного боку був різкий спуск до лісового озера. Я методично прочісував прізвища памятників і надгробків, поки майже на самому краю кладовища перед схилом не виявив знайомого прізвища, недбало написаного на залізній табличці, одягненій на зварений залізний хрест, пофарбований сріблянкою. Бідність могили мене спершу здивувала, проте, присівши на лавочку біля сусідньої огорожки, слухаючи зозулю, що відраховувала невідомо кому залишок життя, я природно прийшов до думки, що чоловікові, який захоплювався все життя філософією, мармур памятників мав бути чужий. Він, можливо, і хреста не хотів би. Але хрест, скоріше за все, поставили друзі. Родичі зазвичай більше піклуються про своїх небіжчиків за небіжчика не мусить бути соромно, а то що ж це: у якогось Босоноженка цілий монумент із бронзовими літерами, а чим наш гірший
Ось із такими міркуваннями посидівши там хвилин пятнадцять, я вже іншими очима подивився на могилу подивився на неї, як на сейф, який треба якось відкрити. І зрозумів, що для кожної роботи є свої фахівці. Які мені потрібні спеціалісти, я теж зрозумів звичайно, не гробокопи ті й коштують дуже дорого, та й закласти можуть, адже справа, яку я задумав, навряд чи була законною. А тому треба було шукати бомжів, які ще не повністю спились, і дві лопати. І копати доведеться вночі, в чому теж є свій містичний шарм. Але на майбутню справу я дивився без всякого страху і сумніву мною рухала пристрасть до розкриття таємниці. Я був готовий ризикувати й одночасно відчував, що взагалі-то ніякого ризику в цій справі немає. Якщо зараз усім наплювати на живих, то чому хтось турбуватиметься про якогось мертвого, якого дістануть на кілька хвилин лише для того, щоб поправити його голову, підкласти під неї що-небудь мякше, ніж рукопис.