Покінчивши з чаєм, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Напевно, хотілося ще коли-небудь «злітати в космос». Потім підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, акуратно відсунув важкі залізні засуви. Витримавши після цього паузу, я прочинив двері, й у щілину, що виникла, ввірвалося свіже нічне повітря приємно прохолодне, як джин-тонік із льодом.
Ну, пішов! підбадьорив я себе і, розкривши двері ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері і, діставши ключ, провернув його в замковій щілині. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишені брюк і, пригнувшись, навшпиньках пішов під стіною будинку. Коли я вже майже дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово ввімкнених автомобільних фар. Я сіпнувся що було сили вперед, кинув себе за ріг і помчав, уже не оглядаючись у темряві на всі боки. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що в якийсь момент звук його мене досягає, але коли я нарешті зупинився, захеканий, навколо було тихо.
«Утік!» зрадів я, але всміхнутися не вийшло.
Я не просто втік, а й сумку з трьома бляшанками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної або напівреальної погоні.
9
І знову, повернувшись до своєї нової квартири в досвітній імлі, я почав день із прання одягу та прийняття ванни.
Поступово відмокнувши та остаточно опанувавши себе і ще сильніше відчуваючи колючий глибинний голод, я навіть не одягнувся, вийшовши з ванної кімнати. Тільки обтерся рушником і відразу на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, бляшанку шпротів і охолоджений шматок чорного хліба. У міру того як мій шлунок наповнювався їжею, я починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, мабуть, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.
У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось оживляло мене, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій теці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я дивився на нього тепер, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей і думок цього покійного аматора-філософа не згас. Скоріше навпаки.
Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут іще згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочної суміші». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку все-таки, хоч що б там усередині було, але воно дуже їстівне!
І ліг спати, дослухавшись кличу тіла, втомленого від польотів.
10
Настав наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на свою радість, рано близько сьомої. Зварив каву.
«Ну от, думав я, робота моя позаду. І нецікаво мені, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».
Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою і підніс до рота. Потримав її у висячому положенні, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, повернувши мене в стан спантеличеності. Знову запах моєї руки перебивав запах кави.
Я похитав головою. Ковтнув кави все-таки смак у неї був справжній і путящий.
«Треба жити!» подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до безглуздя банальні.)
Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоровя є вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це якесь враження справляє. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час займатися розвязанням філософських загадок. Життя має давати втіху кожному за потребами.
А за вікном світило весняне сонце і долітали лункі обривки мегафонних фраз на Софіївській площі знову йшов якийсь мітинг.
Захотілось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мітингувальників, над головами яких майоріли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче підборіддя. Я не хотів прислухатися скороминущі рухи людських мас не дуже мене цікавили. Політика це лише будівельний матеріал новітньої історії, щось на зразок цементу. Варто тільки встряти в неї і все! Затопчуть, потім викопають і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї.
Я пройшов між вантажівкою і натовпом мітингувальників, увагу яких було повністю віддано оратору. На ходу зауважив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приєднатися до їх великого стояння. Але при всій моїй симпатії до кожного стражденного я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби не вішалися самі й не вбивали інших, співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу і в стосунках з жінками пристрасті віддавав перевагу над любовю пристрасть сильніша, не піддається ніяким правилам і зникає так само раптово, як і зявляється.
Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але, дійшовши до Оперного, я вже і забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собі в кров кофеїну.
Посидівши хвилин пятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцільну прогулянку. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний».
Тільки на одній лаві двоє людей похилого віку без глядачів грали в шашки.
Зупинившись над ними, я раптом помітив, що позаду мене, метрів за пять, теж зупинилася дивна пара чорновусий худолиций хлопець і така ж худолица чорнява жінка. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди зустрілись, і я побачив у недобро примружених його очах напруженість і ворожість.
«Може, здалося?» подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.
Знову повернувся до гравців у шашки і тупо витріщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через пять їх уже не було.
Незабаром я вирушив додому прогулянка надала мені свіжості й підняла настрій.
Я йшов по Володимирській, а назустріч мені рухались учасники щойно завершеного мітингу. Я немов урізався в льодохід, але їх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавіруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.
Вже підійшовши до свого парадного, я знову помітив краєчком ока щось підозріле. Оглянувся і побачив на протилежному боці вулиці знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся різко відвернулися.
Спантеличений, я зайшов у парадне.
Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Скоріше за все, це був випадковий збіг зі мною так трапляється: ходиш по місту і три-чотири рази стикаєшся віч-на-віч із однією й тією ж людиною, яка легко запамятовується. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважає, та й сам ти починаєш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне вони не були схожі ні на бандитів, ні на наркоділків, так що ніякого відношення до того, що сталося на складі «дитячого харчування» вони мати не могли.
11
Уночі мене розбудив телефонний дзвінок.
Чуєш, козел? увірвався в мою сонну голову неприємний чоловічий голос із хрипотою. Тебе просили вийти, але ніхто не просив зачиняти за собою двері! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайві клопоти. Рівно через тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш твої проблеми. Квартиру заберемо.
Хто це? інстинктивно вирвалось у мене.
Ти що не зрозумів? обурився голос. Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!
Короткі гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав її біля вуха. Сон пройшов, і на його місце просочувалося відчуття тужливої та брудної реальності.
«І чого я дійсно ці двері зачинив? Може, і втікати б не довелося, якби замок не клацнув»
Туга опановувала мене. Ніч було зіпсовано, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за зачинені складські двері, не були схожі на жарт.
Я підвівся, повештався по кімнаті, освітленій тільки тьмяним нічним свіченням неба, що пробивалося крізь вікно і робило темряву доступною оку. Знову ніч виявилася марним часом доби тепер уже мені не заснути.
Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і сів за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзар» і, все ще мружачись, звикаючи до кухонної лампочки без абажура, що вільно, як повішеник, хилиталася на дроті під стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле і загадкове, що відволікає мене від тьмяної щоденної реальності.
Напевно, читати рукопис Гершовича було б цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар мав вигляд окремої картинки, красиво оформленої, взятої в рамку, так що можна було цю картинку і розглядати й обмірковувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.
«Чоловік усе життя бореться зі своїм нібито природним призначенням «бути сильним», він витрачає іноді все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати і дає йому тільки жінка. Всякий вияв природної чоловічої якості він присвячує пошуку цього захисту. У політиці цей природний процес використовується якраз для інєктування патріотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батьківщині, зображує жінку, і часто у войовничій позі. Жінку захисницю слабких, тобто чоловіків».