Я поклацав перемикачем програм і потрапив на середину якогось фільму про каратистів. Утупився в екран і вирішив, що на сьогодні мені вистачить і півтора фільмів перед сном.
Знову задзвонив телефон.
Алло? пролунав жіночий голос. Віктора Івановича можна?
Ви помилилися, спокійно відповів я, не зводячи очей із бійки на екрані.
Ну а кого можна? весело запитала жінка.
Це що, жарт?
Ти, слухай! різко і несподівано пролунав із трубки чоловічий голос. Мені пофіг, як там тебе звати Хочеш жити відчиняй свої двері й забирайся короткими перебіжками. Зрозумів?
Інстинктивно я кинув трубку на телефон і зразу вимкнув телевізор. Виникла тиша допомогла мені зібратися з думками. Я зрозумів, що дзвінок Грищенка не був безпричинним. Щось відбувалося там, за межами складу. Але поки я був усередині побоюватися мені не було чого.
Проте, я був наляканий. Якось навіть мені самому здалося дивним, що ось, минулої ночі мене вдарили на кладовищі лопатою по голові, та й узагалі чим я займався? Розкопував могилу, хоч і чужими руками. І не боявся. А тут зовсім інша реальність. І ось я сиджу, як у фортеці, але боюся.
Я знизав плечима. Знову прислухався було тихо.
Через хвилину знову задзвонив телефон. Я підняв трубку і тут же опустив її на місце.
Телефон знову задзвонив.
Цього разу я підніс трубку до вуха.
Колю!.. Ти? прохрипів Грищенко.
Еге ж Що відбувається?
Ти не відчиняй нікому! Це покидьки!.. Я вранці підїду! До побачення.
І знову короткі гудки.
Я поклав трубку на стіл. Подумав, що на цю ніч телефонних розмов мені вже вистачить.
Коли я дрімав, лежачи на виставлених у рядок стільцях, хтось застукав по дверях. Наполегливо і голосно.
Я лежав нерухомо на спині, в напруженні. Лежав і чекав тиші. Вона настала хвилин через двадцять. Але до ранку я так і не заснув.
На початку девятої, відчуваючи себе розбитим після безсонної ночі та нервових потрясінь, я заварив чай і ввімкнув телевізор. Всі свої дії я робив надзвичайно обережно і тихо, прислухаючись одночасно до будь-якого звуку, що долинав із вулиці. Щоправда, небагато звуків долітало до нутрощів складу дитячого харчування. Чути було, як проїжджали повз нього машини. Потім одна з них підїхала і затихла десь поруч здається, за стіною розташовувався ще один склад, а ось що було на верхніх поверхах цієї будівлі я не знав.
Я пив чай і чекав, коли настане девята година час, коли зазвичай приходив Грищенко. Незабаром девята настала. По телевізору пішла реклама зубної пасти, і я його вимкнув, ніби це могло прискорити плин часу.
Але Грищенка не було. Я подивився на всякі папірці, притиснуті листом прозорого плексигласу до поверхні канцелярського столу візитки, якась накладна. Тут же був аркуш із телефонами нічних охоронців, включаючи мене, під ним номер самого Грищенка. Я подзвонив йому, але на іншому кінці дроту ніхто не брав трубку.
О десятій я відчув себе незатишно. Пройшовся кілька разів по складу, поглядаючи на ці картонні ящики. Задумався про нічну метушню, через яку зараз боліла голова. І чого сюди ломитися? Невже через прострочене дитяче харчування?
Я підійшов до одного неповного штабеля і зняв верхній картонний ящик на підлогу. Після деяких сумнівів розірвав клейку стрічку, якою він був запечатаний по шву верхньої кришки, і заглянув усередину. В ящику лежали бляшанки з синіми наклейками, на яких безтурботно і почасти безглуздо всміхався якийсь іноземний малюк. Я взяв одну з них у руки, струснув. Почув важкий рух угору-вниз якоїсь борошноподібної маси бляшанка була неповною, але в цьому не було нічого особливо дивного.
Із бляшанкою в руках я повернувся до столу і знову ввімкнув у розетку електрочайник. Іще раз пробіг очима наклейку і зрозумів, що у бляшанці дитяча молочна суміш. Захотілося випити кави з молоком. Розчинна кава у мене була, а тепер зявилось і сухе молоко, так що бажання моє виявилося цілком здійсненним.
Я розкрив бляшанку, насипав звідти в чашку порошку біло-жовтого кольору, потім додав ложку «Нескафе» і залив усе це окропом.
Зробив кілька ковтків і відразу на душі полегшало і втома кудись поділась, і настрій поліпшився. Такої кави з молоком я ще жодного разу не куштував, і тут же виникла злегка злочинна думка прихопити додому кілька бляшаночок цієї дитячої суміші. Може, для дітей вона і прострочена, але для кави виявилась якраз.
Після цієї чашки кави я знову приліг на стільцях, виставлених у рядок, не думаючи більше ні про нічну пригоду, ні про Грищенка, якого досі не було. Мене охопило відчуття польоту, і вже через кілька хвилин я мчав у незнайомому, повному різнобарвя і химерних форм просторі, відкритому і безмежному. Повз мене проносилися метеорити, то жовті, то червоні, комети круто розверталися, залишаючи затухати позаду себе вигнуті вогняні хвости. Тіло легко підкорялося думкам варто було тільки подумати, що треба звернути праворуч, аби уникнути зіткнення з якимось летючим предметом, як тіло вже повертало праворуч. Вперше я так чітко відчував єдність душі й тіла, та й саме тіло було невагомим і необтяжувальним, тіло було легке і легко кероване. Воно не вимагало зусиль, не вимагало роботи мязів. Я летів і навіть не оглядався на землю, що залишилася внизу. Вона, мабуть, уже загубилася серед десятків інших дрібних небесних тіл.
8
Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положенні, лежачи на виставлених у рядок стільцях на спині, перше моє бажання було закричати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло знемагало від болю, від якоїсь задеревянілості, що передавалася від кісток і суглобів просто в думки, в емоції. Я насилу підніс до очей руку, подивився на годинник він показував пів на другу. І перше ж запитання, що виникло в моїй голові, було які це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було встати, відчинити двері й визирнути на вулицю: якщо світло значить, день. Найпростіше рішення, проте, виявилося важко здійсненним. Всістися на одному зі стільців мені вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж ліг у початкове положення. Через хвилин пять спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, незважаючи на біль, у сидячому положенні. Почав повільно рухати руками, здійснювати якісь мікровправи, напружуючи мязи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки до канцелярського столу. Нарешті вже сів за цей стіл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд із електрочайником. Погляд на телефон розбудив у памяті ту безсонну ніч. Згадалась і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пішов на бляшанку «дитячої суміші».
«Так, подумав я. Скоріше, це засіб для польотів, ніж молочна суміш»
Посидівши трохи, я підійшов до залізних дверей і прислухався за ними панувала тиша. «Значить, подумав я, це ніч Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже у Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому б не вдалося сюди ввійти, адже двері були засунуті зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, телефонував»
Хвилювання закрадалося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Щоправда, у мене була можливість покинути цей склеп. Треба тільки мати деяку кількість удачі, щоб покинути це місце непомітно й забути про все, як про політ у космос, що не відбувся. Хоча, політ відбувся. Я його памятав у найдрібніших деталях, а коли б я був художником, зміг би й намалювати деякі з метеоритів і комет, що зустрілися мені у відкритому просторі.
На стіні над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі та подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки з Освенцима. Можливо, це і було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого носа, що загострився по-покійницьки.
Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди зїв принесений із собою бутерброд з молочною ковбасою. Хліб уже задеревянів, а ковбаса була така далека від свіжості, як я був у цей момент далекий від ситості.
Увімкнув електрочайник і знову подивився на бляшанку розчинної кави, а потім автоматично на «дитячу суміш».
«Ні, подумав я. З кавою почекаємо, а то ще один такий політ, і я помру від фізичного виснаження».
Я заварив собі чаю. Подивився на годинник за пять хвилин четверта. Тиша. Навіть щури нічим не видають своєї присутності.
Покінчивши з чаєм, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Напевно, хотілося ще коли-небудь «злітати в космос». Потім підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, акуратно відсунув важкі залізні засуви. Витримавши після цього паузу, я прочинив двері, й у щілину, що виникла, ввірвалося свіже нічне повітря приємно прохолодне, як джин-тонік із льодом.