Не треба говорити про розлуку, тату! Думки про такі речі роблять нас слабкими. А я вже дорослий чоловік. Коли-небудь про все дізнаємось, а якщо й ні то це не завадить мені втішатися життям. Нехай я не знаю свого справжнього імені, зате я знаю, ким хочу стати: найкращим стрільцем у всьому нашому лісі!
Та ти й так найкращий, Робіне. Ґілберт Гед зупинився. Прощавай, синку, на мене чекають справи бо дістанеться від Меґґі на горіхи Іди собі, вправляйсь у влучності, та й про рідну домівку не забувай
Гед сів верхи на поні і невдовзі, не озираючись, зник у лісовій гущавині. Вираз безтурботності відразу зник із обличчя юнака, і він повільно побрів під захист зелених лісових шат, де змалечку добре знав кожну стежечку й кожен горбочок.
Якийсь час Робін розважався, збиваючи стрілами тонкі гіллячки з вершин найвищих буків. Коли це йому набридло, він розпростерся в затінку на галявині і почав згадувати розмову з названим батьком. Усі його думки досі не виходили за межі лісникової хати, а найбільшим щастям для нього було би вільне полювання в Шервудському лісі, повному дичини.
Несподівано хлопець почув шурхіт листя і тріск гілок; підвівши голову, він помітив легконогу лань, що промайнула між кущами. Першим його пориванням було погнатися за нею, проте інстинкт мисливця змусив насамперед роззирнутись. І це було дуже вчасно: він помітив чоловіка, який причаївся за пагорбом і пильнував стежку, що вела до Менсфілд-Вудгауза. Юнака він не бачив. З огляду на одяг, невідомий не був схожий на мисливця, тож поки Робін не міг зрозуміти, що той робить у хащах. Хлопець нечутно схопився на ноги і сховався за моховитим стовбуром старого бука.
Невдовзі до його чуткого вуха долинув свист випущеної стріли, перелякане хрипіння коней і стривожені голоси на стежці. Водночас із засідки, де ховався чоловік, почулися глухі прокльони й одразу стихли. Юнак підкрався ближче до стежки і нарешті зрозумів, що сталося: стрілець послав стрілу туди, де хвилину тому спішилося двоє верхівців: дворянин і молода пані. Пані перелякано озиралась, а її супутник нерішуче розвертав свого коня, не знаючи, їхати їм далі чи захищатися. Раптом дівчина пронизливо скрикнула: у високу луку її сідла встромилася ще одна стріла, пущена підступною рукою. У Робіна не залишилося сумнівів, що в засідці причаївся справжній убивця.
Охоплений раптовим гнівом, юнак розвернувся в його бік і миттєво напнув тятиву. Його стріла прошила ліву руку негідника саме тоді, коли той був готовий продовжити своє криваве полювання. Наступним влучним пострілом юнак збив із нього капелюха.
Скаженіючи від болю, чоловік нестямним поглядом пораненого звіра намагався відшукати в заростях того, хто наважився йому завадити, але марно. Нарешті він вийшов із засідки, сиплячи прокльонами, і, притримуючи обвислу прострелену руку, пірнув у гущавину. Робін весело зареготав йому вслід і не пошкодував іще однієї стріли, пустивши її нижче спини вбивці так, щоби той надовго забув, що таке сидіти.
Щойно небезпека минула, юний лучник виступив зі свого укриття на стежку. Збираючись привітати верхівців, він прихилився до дерева і вже відкрив був рота, аж раптом дівчина злякано здригнулась, а її супутник кинувся до юнака, занісши меч над головою.
Агов, сер лицар, позадкував Робін, не гарячкуйте! Стріли, пущені у вас, були не з мого сагайдака! Я лише щойно врятував вам життя!
Хто ж тоді бажав нашої смерті? спохмурнів вершник. Говори негайно! Може, ти з ними заодно?
Нова халепа на мою голову глузливо мовив Робін. Не раджу, сер, мені погрожувати моя стріла пробє вашу печінку перш, ніж ви наблизитеся ще на крок Я не знайомий із цим негідником лише випадково помітив, як він зачаївся в кущах і не спускав очей із дороги. Чи має сер лицар ворогів? Хоча мені здалося, що вбивця обрав за мішень вашу шляхетну супутницю. Цього вже я стерпіти не міг!
Лицар досі недовірливо поглядав на юнака, не поспішаючи ховати меча.
Негідник утік як ошпарений, вів далі Робін, гадаю, він іще довго зализуватиме рани. Я влучно стріляю Погляньте на мене, сер: хіба я схожий на розбійника?
Даруй, юний стрільцю, зніяковів лицар, вкладаючи в піхви свого меча. І дозволь потиснути твою мужню руку. Назви своє імя і, якщо твоя ласка, відведи нас туди, де ми зможемо перепочити Але спершу візьми цей гаманець, а відтак і Господь тобі віддячить.
Ходіть зі мною, сер, а золото ваше залиште собі. Імя моє Робін Гуд, я живу з батьком і матірю за дві милі звідси на узліссі. У нашому домі вам будуть вельми раді.
Молода пані наблизилася до них, і юнак побачив, як із-під шовкового каптура на нього блиснули величезні чорні очі. Захоплений величною поставою наїзниці, Робін церемонно вклонився.
Чи можемо ми вірити словам цього хлопчини? згорда звернулася дівчина до свого супутника.
Прикусивши губу, Робін ображено вигукнув:
А хіба на світі вже геть не лишилося порядних людей?
Вершники перезирнулися з усмішкою тепер вони не сумнівалися в щирості юнака.
3
Спершу вони рухалися мовчки: лицар та його супутниця ще були схвильовані пригодою, а юний лучник переживав досі невідомі йому почуття: вперше жіноча врода змусила його серце радісно стрепенутися. Проте він не подавав знаку розмашисто йшов собі попереду вершників із суворим виразом обличчя. За багатьма ознаками він уже здогадався, що вершники ці, хоча й скромно вбрані і подорожують без почту, безумовно, є представниками знаті. Але тут, у гущавині Шервудського лісу, він почувався їм рівнею, а в хвилину небезпеки зміг показати себе з найкращого боку. Його охопило єдине палке бажання щоби незнайомка звернула на нього увагу, адже він був не простий йомен, а найкращий стрілець у всьому графстві. Невдовзі Робінові все ж удалося опанувати себе, і, коли до нього повернулося самовладання, він подумав: «Терпіння, невдовзі я побачу її обличчя без каптура!»
Нарешті він спинився і звернувся до своїх супутників:
Далі, панове, їдьте прямо, і незабаром на галявині ви побачите будинок мого батька. Я ж мушу вирушати на полювання, щоби добути дичину на вечерю
Гарний хлопчина, чи не так, Меріон? зітхнув лицар, проводжаючи поглядом струнку фігуру стрільця. Виросте найшляхетнішим лісником в Англії Якою міцною і здоровою робить людину життя на природі, у камяних темницях міст усе не так
Мені здається, сер Аллан Клер, усміхнулася молода пані, ви зітхаєте зовсім не через те. Простори Шервудського лісу викликали у вашій памяті образ його володарки, спадкоємиці барона Фіц-Олвіна.
Ваша правда, люба сестро. Мушу зізнатися, що коли б я мав вибір, то волів би жити в хижі якогось йомена і бути чоловіком Крістабель, аніж сидіти на троні.
Мій брат невиправний, зітхнула Меріон. Ви певні, що Крістабель погодиться змінити життя принцеси на жалюгідне існування, про яке ви марите? Утім, облиште марні сподівання: я дуже сумніваюся, що барон коли-небудь погодиться віддати за вас свою доньку.
Лицар спохмурнів.
Якщо вона кохає мене по-справжньому, їй буде всюди зі мною добре Ви вважаєте, що її батько мені відмовить? Але ж досить одного мого слова, щоби гордівливий Фіц-Олвін пристав на мою пропозицію, він же не хоче стати вигнанцем і втратити свій Ноттінґемський
Тихше! Ось, здається, і хатина юного лісника, промовила дівчина, зупиняючи брата. Його мати зустрічає нас на порозі Вочевидь, дуже порядна жінка.
Син їй до пари, кивнув сер Аллан. Як це він примудрився нас випередити?
Таж він далеко вже не хлопчик прошепотіла Меріон, відкидаючи каптур, що приховував її обличчя.
Робін стояв біля матері, не зводячи з дівчини захоплених очей. Хвилювання його було таким щирим, що він мимоволі вигукнув:
Я був певен, що такі чудові очі можуть сяяти тільки на найпрекраснішому личку на світі!
Марґарет, здивована зухвалістю сина, тут-таки прицитькнула на нього.
Сер Аллан Клер усміхнувся; а його сестра, ніскілечки не гніваючись на юнака, лише ледь зашарілася, спостерігаючи, як ніжно Робін обіймає збентежену матір.
Нежданих гостей провели в дім.
А невдовзі повернувся й Ґілберт Гед: дорогою він підібрав пораненого мовчазного незнайомця, який весь час ховав своє обличчя за плащем. Лісник із великою обережністю зняв чоловіка з сідла і вніс його на руках до вітальні, а потім покликав Марґарет, що поралася в кімнатах:
Жінко, цей бідолаха потребує нашої допомоги. Якийсь лихий збитошник пожартував із нього, пришпиливши йому стрілою кисть руки до лука. Він утратив багато крові Як маєшся, приятелю? спитав лісник пораненого. Та підведи ж ти голову і не бійся. Потерпи трохи, хай йому біс! Ще ніхто не помирав од того, що йому продірявили руку
Чоловік іще більше згорбився, вбираючи голову в плечі. Обличчя свого він так і не відкрив: здавалося, незнайомець не хотів, щоби гостинні господарі запамятали його.