Ткачівська Марія
Тримайся за повітря
Перше кохання стало для Соломії і першим розчаруванням. Художник Андрій був для неї єдиним, а вона для нього однією з багатьох. Тож, коли трапилася можливість поїхати на заробітки в Португалію, Соломія довго не думала. Але добре там, де нас нема: Португалія одразу ж починає випробовувати Соломію на міць. Виснажлива дорога, нелюдські умови проживання та тяжка робота у теплицях сеньйора Родріґеса з ранку до ночі закордонний рай виявляється справжнім пеклом. Останньою краплиною стає раптова хвороба Соломії. І тієї миті, коли здається, що чекати на допомогу немає від кого, зявиться він. Той, хто допоможе втриматися там, де так легко впасти
У кохання, як і в війну легко ввійти, та важко вийти
Пролог
«Мені досі перед очиматойвечір. Я скрутилася калачиком на канапі й ніяк не наважувалася погасити світло. Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала Лиш неймовірно холодно. Усе начебто по-старому, але не так, як тоді, коли бабуся була. Була! Кожна цяточка нагадувала про неї Ставало лячно від порожнечі. Я не знала, у який куток забитися, куди втекти.
Вдяглася у бабусин зелений светрик, але холод не минав. Страх теж.
Сірі вовки вигризли душу. Білі льоди вкрали тепло Мені здавалося, що стою одна-однісінька на морозі й не можу ступити кроку. І нема вже кому відігріти.
Я шукала другу половинку ниточки, яка раптово розірвалася. Вяжи-не вяжи! Натягла на себе ковдру, але нічого не допомагало. Немає нічого страшнішого від самотності. Врешті-решт я поволі підвелася і взяла до рук саморобну полотняну книжечку, яку знайшла перед тим у себе під подушкою. Вона пахла бабусиними руками. Стало тепліше. Ти писала її для мене, бабусю. Я торкалася сторінок, мов бабусиних пальців. Бабуся знала, що невдовзі покине мене. Та цього не знала я!
Дорога Соломійко!
Пробач, що не можу більше бути поруч. Та щоранку я посилатиму тобі теплого промінчика, щоб ти не запізнювалася до школи.
Не дозволь хмарці засмучувати твоє личко, і я радітиму за тебе. Не бійся труднощів і не впадай у розпач. Будь сильною і зумій знайти своє щастя.
Памятай: лише той вартий щастя, хто вміє впізнати його, вибороти і зберегти.
Ти була й залишаєшся для мене найціннішим скарбом.
Я завжди любитиму тебе.
Твоя бабуся
Несподівано заскрипів замо`к. Я перепинила дихання і втупилася в двері, ховаючи книжечку під светрик.
Першим зайшов вітчим. Своїм мідним голосом він переполошив тишу:
Я казав, що вона тут.
Чому ти втекла, доню? мама глянула на мене з докором. Бабусі вже нема, змякла вона й сіла поруч. Ходи
Не піду!
Хіба вони не розуміють, що я не можу і не хочу вийти з цієї спорожнілої кімнати? Навіщо ці набридливі вмовляння? Скоріше б мені виповнилося вісімнадцять! Та хіба я можу змусити землю крутитися швидше?
Я не знаю, що то за привязаність. Відчуваю тільки, що нестерпно хочу чути бабусин голос. Він ніяк не відпускається моєї памяті. Затуляю його у вухах, аби не втік. Я хочу, щоб це ліжко, як і досі, було теплим, а кімната світлою. Хочу, щоб у печі знову потріскував вогник. Хочу, щоб бабуся знову БУЛА. Чому від мене нічого не залежить?!
Маму я любила, але не вітчима. Йому весь час усе було не так. Саме через нього мама поїхала на Сибір. Я завжди запитувала себе: чому він мене терпіти не може? Чому мама любить його більше, ніж мене? Що я зробила не так? Чи знав хтось про мої картання? Хто знав, того вже нема
Ще теплі, їж, мама простягла миску з пиріжками.
Дякую. Я не голодна, криво глянула на миску. Воліла не казати нічого.
Ти і вчора не їла.
Не хочу! я шубовснула під ковдру й заховала книжечку під подушку.
Мама розуміла, що в неї нічого не вийде, проте вирішила лягти поруч.
Тільки не на бабусине ліжко! закричала я не своїм голосом. Воно моє! Я не знала, що зі мною коїться. Підхопилася на рівні ноги й перегородила мамі шлях. Тут спатиму я!
Хіба я винна в тому, що сталося?
Пробач, я прихилилася до мами і вперше голосно схлипнула.
Здається, усі спали. Принаймні ніхто не помітив, як я підвелася і вийшла в коридор. Ковзани лежали в закомірку на горішній полиці. Я йшла навіть не на пальчиках. Хай чують! Не почули. Я прочинила вікно й вистрибнула. Безпечно й звично, як це часто робила досі.
Хіба ковзанка знає, що таке самотність?! Тоненькі сталеві леза малювали по-новому долю цього вечора, і завтрашнього теж. Місяць огорнувся білим тонким плетивом, ховаючись від паморозі. Небо вперто тримало у холодній долоні зорі. Може, впаде яка? Стара груша застигла у нерішучості й розпростерла свої сухі покручені пальці мені над головою. Який чужий і холодний сьогодні сад! Яка незвично слизька моя ковзанка! Я присіла на лід, протираючи задубілими пальчиками пружки від ковзанів:
Тебе болить? І мене болить! я послинила пальчик і торкнулася криги. Гадаєш, стане легше?
Сіла на коліна і нарешті викотила із серця білу сльозу, яку бачила тільки ковзанка. Єдина, кому я могла довірити свій смуток»
Це був перший запис у щоденнику Соломії Сливоцької, тоді ще неповнолітньої, доля якої ненароком ступила на ковзанку.
Частина І
Найдужче в житті я боялася самотності
1. Втеча
Соломія переступала з ноги на ногу, стискаючи в руках газету: виявляється, пізнавальні знаки не піддаються часові.
Сеньйорки трохи примхливі, та ти не на курорт приїхала, зморщив чоло Микола і простягнув Соломії аркушик із міланською адресою.
Вона збагнула все, щойно переступила поріг. У кімнаті було напівтемно. Дві сивоволосі худі сеньйорки, перенизані з шиї до пальців грядою коштовних золотих низок, сиділи на дорогій шкіряній канапі, зацікавлено оцінюючи нову служницю. У кімнаті повівало духмяними свічками й пеклом. На стінах висіли дорогі олійні картини з фрагментами Венеції. Тільки дві старенькі пальми умиротворено споглядали цей звичний пейзаж, не реагуючи жодним порухом листка.
Ти давно в Італії?
Соломія похитала головою.
Значить, ще не знаєш, як слід поводитися із сеньйорами, дві пари старих колючих чорних очей втупилися в неї. Це ще краще!
«Не торкатися не брати не класти не наступити не зачепити» Соломія не встигала за їхньою думкою.
Усе почалося наступного дня. З кухні. Соломія накривала на стіл. Сеньйора Корнелія поправила поглядом білу скатертину і пересунула серветку. Руки тремтіли у всіх трьох.
Я не хочу соусу з грибами!
але
Я передумала!
Сеньйора Корнелія окреслила кислим поглядом таріль, з гідністю підвелася і демонстративним жестом Цезаря жбурнула на землю спагеті. Червона, як рана, пляма розвередилася по підлозі. Довгими білими червами порозповзалися по ній спагеті. Білими колючими, пронизливими блискавками впиналися облудливі очі в Соломіїну сконфужену постать:
Прибери, паскудо!
«Бажання перестрибнути через усі шлагбауми зявилося надто спонтанно. Але я швидко звила в сувій світлу заполоч таких свавільних думок: у невільниць немає дверей. Самі стіни».
Соломія не мала вихідних.
Подай, візьми, віднеси, поклади, випери, витри скільки ще синонімів у довготерпіння! Можеш не погоджуватися, якщо маєш кращу роботу. Невже шлях до раю тільки через пекло? Якби ж то до раю!
Дивись, заберешся у мою шкатулку, не пошкодую отрути!
Сеньйорки справді не шкодували отрути. Вони все здобували вказівним пальцем. Соломіїна доба шматувалася на незясовні відтинки, начинені глицею і приниженням. Щоб бути більшим, стань коло меншого. Не маєш меншого, применш більшого або рівного з тобою. Який довершений канон рівноваги гаманець вирівнює сутужність на розум. (То тільки в бідних гроші не тримаються дірявих кишень, навіть якщо їх намастити медом.)
Корнелія непогано пересувалася сама, та категорично відмовлялася ходити:
Ти мусиш мене провадити в туалет, бо я так хочу! Затямила?! вона всміхалася так, начебто вкотре підкорила Спарту.