Ти мусиш мене провадити в туалет, бо я так хочу! Затямила?! вона всміхалася так, начебто вкотре підкорила Спарту.
І Соломія провадила: тут нічиї бажання не обговорювались, як на турнірах у Колізеї. Зазвичай палець показував тільки вниз. Помилування було схоже на відпущення гріхів найзапеклішому злочинцеві й виявлялося у вигляді разового (на місяць!) виходу до церкви.
Соломія розуміла, що не скрізь такі умови. Їй хотілося вирватися з цієї пастки. Та як? Де жити? Де знайти іншу роботу? Чи буде інша ліпшою?
Найдужче їй не вистачало світла. У сеньйор алергія на сонце. Вони навіть не дозволяли розсувати штори. Відгородитися від світу можна стінами чи шматком тканини, та вирвати себе з темного приречення не допоможуть ні гроші, ні вишукані псевдоманери.
Мені б хоч раз на два тижні до церкви.
Я заплатила за тебе пятсот (!) доларів тому ледацюзі, що привіз тебе сюди! Пятсот, чуєш?! І тепер ще щомісяця плачу тобі чотириста. Ти що, не тямиш?! Я ку-пи-ла тебе! сичала сеньйора Корнелія, сидячи на унітазі й учепившись кістлявими пальцями в Соломіїну шию. «Ку-пи-ла!» Її очі нагадували Етну, із якої сипалися палючі вогняні іскри, спустошуючи навколо навіть повітря.
Соломії перехопило дихання. «Боже, вона мене душить не на жарт!» Невже варто було їхати аж до Італії, щоб бути задушеною у клозеті цих двох сичливих чуперадел. Соломія так шарпнула стару, що та своїм «скупим» заднім місцем мало не потахла в унітазі й зо страху втратила мову. Соломія жестом великодушного рятувальника вишарпнула її звідти й поклала на рівні ноги. «Навіщо було ночами вивчати їхню мову, коли мова жестів найдоступніша!»
Соломія не звикла виливати душу. Хіба що Богові. Вона стояла на колінах, як удома. У церкві було порожньо. Вона молилася. Так пристрасно і чисто, як можна розмовляти тільки з Богом.
Вибирай: або ти їдеш до Неаполя і доглядаєш божевільну, або залишаєшся в селі біля Мілана і няньчиш двох малих, Микола довго не чекав. Робота теж.
Це ж треба мати дві вищі освіти, щоб міняти підгузки й жити в домі божевільних!
«Я більше тут не залишуся!»
«Ти хочеш знати, як я потрапила до Італії? Це був довгий і грузький шлях, яким ходять ті, у кого втікає з-під ніг земля. Це була розстелена моєю безпорадністю ковзанка, на яку ступила обділена материнським теплом дівчинка, ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю і бажання бути не гіршою від інших. Синці навчають триматися на ковзанці. І я навчилася. Я хочу, щоб ти ніколи не знала, що таке лід. Хочу, щоб ти ходила світлими стежками, не схожими на мої».
2. Грішниця
«Усе почалося, коли Андрій запросив мене до себе на каву. Я світилася, як світиться дитина, коли їй подарують нову ляльку. Навіть утекла з третьої пари. Це був перший теплий березневий день. Ясний, мов у травні. Я вже не йшла, а летіла додому, мов на крилах. Таке зі мною було вперше. Навіть не скидаючи куртки, вигорнула на долівку півшафи. Не знаю, скільки я ввивалася перед дзеркалом, наспіх приміряючи то плаття, то спіднички. Врешті-решт одягла те, у чому прийшла з університету. Тоді я була на другому курсі і вперше в житті закохалася. У той час я ще не знала, що кохання це штормова хвиля, яка збиває з ніг, не питаючи згоди. Такого досвіду в мене ще не було».
Андрієві руки спрагло тяглися до розкішних дівочих грудей Пестили шию, плечі, руки. Він розсипався на дрібні друзки щастя. Соломія несміливо заплутувала його в пломенях любові. Який ажурний ланець кохання! Яка незгасима пожежа!
Соломія пригорнулася до Андрієвих грудей і заплющила очі. Під повіками ясніло, хоча в кімнаті було напівтемно. Чи то їй здавалося, чи то вже снилося, що вона боязко, на пальчиках пробирається винним погребом, шукаючи подих прохолоди. Вбирає насичений аромат вина, настояного роками й вивіреного часом. Солодкуватий ванільний запах підіймається хмаркою до фата-морганних замків. Вона розплющує очі. «Чи довго я спала?» Й помічає, що, як і раніше, лежить біля Андрія, у його кімнаті, вклавши голову йому на груди.
«Я буду тобі найвірнішою у світі дружиною. Я кохатиму тебе так, як ніхто досі Я турбуватимуся про тебе. Усе життя. Добре?..»
«Добре».
Ранок мав би розсвітити очі реальністю. Та ще не ранок! Андрій почув, що Соломія пробудилася. Він забрав з її чола пасмо чорного волосся і пригорнув до себе:
Скоро зазоріє. Ти прийдеш сьогодні?
О сьомій.
У нас буде море часу. Що тобі приготувати?
А що ти вмієш?
Яєчню.
Я не люблю смажениць.
Тоді торт «Наполеон».
Ти ж не вмієш пекти.
Зате знаю, де гастроном, і вмію бути Наполеоном
На нічному столику не було келихів з бургундським. Її не чекало джакузі з пелюстками троянд. Не кидав їй під ноги свою славу іспанський тореро. Не дарував ні блюзу, ні джазу новоорлеанський саксофоніст. Не пахнуло гавайською спекою, ні індійським мускатом. Не горіли свічки. Над одром їхнього кохання не висіло рожеве пасмо фіранок, і ніщо не відділяло їхнє ложе від світу поза ними. Бо тим одром був тільки твердий старенький рипучий диван, мякший від вишуканих постель.
Ніхто не зважав ні на коротеньку вишневу курточку, що давно сповзла зі спинки крісла на килимок, ні на стежку розгублених деталей, що вигиналася від порога до ложа пристрасті чорні лаковані «шпильки», джинсова спідничка, светр, прозірчасті панчішки, шпилька для волосся (аж ніяк не елементи декорацій такої ночі!). Дверцята шафи незачинені. На них згорбилася зімята чоловіча сорочка, на підлозі розляглася краватка. Метаморфоза гармидеру чи необхідність хаосу пристрасті у дзеркалі кохання?
«Це був мій перший досвід кохання. У мені змагалися різні невпорядковані відчуття, визначення яким я не вміла підібрати. Я відганяла від себе докори сумління й невпевненість, наче забігла у чужий сад і зірвала чиєсь яблуко. Мені було лячно: в яку шкіру не вдягали б зайця, у ньому завжди проглядається заяча душа».
Вікно заблищало сухозліткою березневого ранку. Десь унизу прокидалася брунька, відкриваючи світлові тонку лусочку. Вітрові не треба було хитати крони (бо й крон ще не було!), і він тихенько бавився балконною шибкою, яка так і не переставала дзеленчати. Та це, здається, нікого не дратувало. Надворі занявчав кіт. Як дитя.
Телефонне бряжчання грало по нервах. Тільки він міг підняти слухавку. Міг і мусив! Андрій поплентався до телефона.
У вас народився син. Три чотириста. 51 сантиметр. Ви чуєте? Три чотириста.
Дяк. Гудки
Галина? вже встигла пополотніти Соломія, підвівши погляд до портрета над килимком.
Ні. М-м-медсестра три чотириста син це вже звучало не скрадливо.
Соломіїні щоки запалахкотіли так, наче стояла біля вогнища.
Я мушу йти, Соломія пришерхла до тих слів у слухавку, а коли отямилася, то вже стояла в коридорі й натягала тісненьку спідничку. Сяк-так засунула щойно зіпсовану блискавку на светрі, поправила волосся, що неслухняно розтріпалося з коси, накинула на себе коротеньку вишневу куртку і швидким «алюром» вирвалася на свіже повітря. Андрій проводжати не йшов. Тільки чиясь писклява шавка будила сусідів нестерпним дзявканням.
Нарешті свіже повітря.
«Я не знала, ненавидіти його чи себе. Натомість ненавиділа цю безлюдну вулицю, на якій не видно було жодного таксі Мені хотілося заплющити очі й усе забути. Та спершу я мусила якось дістатися додому».
Скільки можна чекати на цій клятій зупинці? Соломія переступала з ноги на ногу і потирала руки. Зрада перетискала горло любові: «Втелющилася, кішечко, а тепер маєш! Швидше уживайся з думкою про віроломство. Гаси пожежу! Який гидкий пафос! Пришелепкувата! Ти досі не знала, що в кохання, як і в війну легко ввійти, та важко вийти!»
«Коли хочеш вигородити саму себе, перекладаєш провину на випадковість. Я не вигороджувала себе, хоча ладна була провалитися крізь землю, та змінити нічого не могла. Я чекала на новий день, щоб затулити ним день учорашній».
Оксана сказала б: «Відірвалася, та й годі!»
«А якщо це любов?..»
«Любов як добрий обід: спочатку салат, потім суп та смаженина, аж наостанку морозиво з шоколадом. Якщо починаєш відразу з морозива, може пропасти апетит і на салат, і на печеню. Недурний придумав!» Оксана зналася на цих справах трохи краще.
«Йому можна пробачити тільки тоді, коли любиш».
Вродлива висока темноволоса дівчина, за якою оглянеться на вулиці не один чоловік, розгублено стояла сама-саміська на автобусній зупинці, не тямлячи, що автобуси в таку порань майже не ходять.
Нарешті вдома! У будинку було порожньо й тихо, але тепло й затишно. Десь за вікном воркувала горлиця, цвіркотали горобці Сонце підіймалося аж до яблуні, затоплюючи кімнату світлом. Тут кожен кутик дихав теплом, таким близьким і рідним. Хіба є щось відрадніше на світі, ніж свій дім?!