Соломія знову лягла, затулила руками очі й, притиснувши до грудей маленький бабусин спадок, вирішила думати тільки про світле. Вона трималася кожного слова, як дорогої ляльки, без якої вже годі буде засинати.
Її думки знову побрели у ми-ну-ле, кудись туди, де не болить душа, а світлішає слово, яким думається, де свіжішає повітря, яким дихається, де мякшає підлога, по якій ступаєш
Які солодкі ці спогади! І знову голос, цупко закарбований на плівці її памяті. Голос її коріння, яке ніколи не струхлявіє, навіть якщо він відійшов у вічність.
Соломія огорнулася мякою хусткою. Як гарно пахне! Скільки разів бабуся накривала нею малу Соломійку?! Іноді прибіжать Улянка з Христею: «Можна ми сьогодні у вас ночуватимемо? Будь ласка! Ми вже мамі сказали» Дівчатка «голубцями» влягалися на бабусине ліжко, накривалися синім смугастим коциком і слухали Бабусині розповіді були схожі на пригодницький фільм, який дивишся із заплющеними очима. Вона тільки спиниться, а ті знову: «Розкажіть іще!» У всіх Соломіїних приятельок бабусі жили в селі. Дівчаткам щастило: вони мали змогу пасти корову. Якби тоді хтось запитав Соломійку про її мрію, вона неодмінно саме так і відказала б: «Чередникувати». Їй раз у раз марилося, що вона біжить сягнистою луговиною з високою соковитою травою, навкіл без ліку корів. Як умілий стадар, вона погладжує то одну, то іншу, даючи їм ще ніким не вигадані наймення. Корови не втікають у чагарі, як в інших пастушків, а тихо-мирно дослухаються, як Соломійка приповідає їм щось про місто «Бабусю, чому ти не хочеш відпустити мене з Христинкою до села?» «Ще трохи підростеш і поїдеш». Коли мало наспіти те «ще трохи»?..
«Я прокинулася десь пополудні. Навіть не знала, скільки годин проспала. Сон пришвидшує час, та не викреслює проблем. Мені могла б допомогти хіба що зимова сплячка».
Пальці самі набрали відомий їм номер телефону.
Знайшла чим гризтися! А що, власне, трапилося? Усі чоловіки повимирали? холоднокровно зреагувала Соломіїна подруга Оксана Мельничка (таке прізвисько приліпилося до неї ще в школі й пізніше в університеті через прізвище Мельник). Ну, збрехав тобі і що, від цього світ завалився? Ти не перша і не остання. Не бери собі близько до серця, бо ще грудна жаба присмокчеться!
Збрехати, що розлучився, і запросити у гості в той день, коли дружину забрали в пологовий будинок! Це ж до такого додуматися треба! А ти кажеш «не бери до серця», кипіла в слухавку Соломія.
Тоді бери! Ти хотіла, щоб він заздалегідь сказав тобі: «Соломієчко, мені терміново потрібна коханка». Ходім краще на перепалену каву, раптом почулося в слухавці.
На яку? не могла оговтатися Соломія.
Ти, здається, ще спиш! У «Каштані» без Сашка нам добру не дадуть. За десять хвилин буду біля гастроному. Па-па.
«Оксана має рацію. Хіба це кінець світу? Усі ми іноді потрапляємо в безглузді ситуації, не вміючи заздалегідь передбачити їх. Андрій був завбачливішим: знав, що повірю. Справжній митець витонченого віроломства: хотів бути вірним тій, якій зрадив, і тій, із якою зрадив, не знаючи, що надламав серця обом.
Я вирішила більше цим не перейматися і піти з Оксаною на каву».
3. На пружку грані
Андрій лежав у палаті на пять ліжок. Йому ще пощастило: у деяких палатах хворих удвічі більше. Кожен зі своїми проблемами. Гамірно, парко і несвіжо. Двері не відчиняли. У вузьких проходах між скрипучими залізними ліжками защораз пересувалися відвідувачі. Приносили хворим бульйони, соки, апельсини, печиво і мінеральну воду. На переповнених тумбочках стояв посуд пацієнтів тарілка, ложка та горня, принесені з дому і призначені як для домашнього, так і для лікарняного меню. На сніданок зазвичай тут давали какао або чай з пряниками, на обід суп, гречку чи горох, а на вечерю кашу і варені яйця. Андрієві не можна було їсти звичайну їжу. Про його спеціальне харчування турбувалася Соломія. І не тільки про харчування, а й про його постелю, шкіру, нігті. Тиждень три
Після того, як виписали діда Миколу, що лежав на сусідньому ліжку, стало трохи спокійніше: старий погано спав, лаявся через кожну дрібницю і погрожував медсестрам. «Старі не можуть збагнути, що тепер і молоді здоровя не мають», сказала якось на свою голову одна відвідувачка, то потім не могла обібратися. Дідове ліжко звільнилося, і, поки ще не привезли нового пацієнта, Соломія мала де вночі прилягти, а то досі весь час на стільці, схиливши голову на Андрієве ліжко.
У вільний час Соломія щось трохи плела і читала Андрієві «Комсомольськую правду» та журнал «Мистецтво», а вряди-годи потайки малювала собі в уяві світлішими кольорами ескізи своєї долі, кращої, ніж сьогодні. Скільки в ній суперечностей! Важко? Та не назавше ж!
«Щодня запитувала себе, чому я тут. Усе сталося спонтанно. Мені весь час хотілося втекти звідси, та розуміла, що Андрій мусить одужати. Хіба у мене був вихід? Той, хто опиняється посеред води, мусить неодмінно добратися до берега. А коли подаєш руку допомоги, мусиш гребти за двох».
Андрій занедужав раптово. Пополотнів, утратив силу й, тарганячи по сходах ящик з картоплею, зашпортався, упав і знепритомнів. Швидка, аналізи, операція. Звична схема при виразці шлунку. Для Соломії це було громом серед ясного неба. Андрій зателефонував їй перед операцією. Сказав, що йому нема кому допомогти. Хіба у неї був час на роздумування? Коли отямилася, сиділа біля ліжка і витирала піт. Дороги назад не було: хтось мусив. Так влаштовані наші лікарні. Ти не прихопиш подушку і не шмигнеш у казна-яку світлицю, бо тут ні подушки, ні світлиці для тебе нема. Є тільки ноша, яку несуть мовчки, не думаючи про дезертирство.
Андрієва мама теж непокоїлася, хоча, здається, не могла осягнути, як усе складно. «Лікарі зроблять, що можуть. Я заплатила, казала вона синові під час візитів. Ти мусиш триматися!» Як набридло Андрієві це «мусиш триматися», хай із чиїх вуст воно звучало. У стосунки з Соломією мама не вникала, бо в самої не все ладилося.
Соломія була Андрієві тишею. Якщо хотів розмовляти розмовляла. Якщо ні не набридала. Іноді він чомусь знову перепитував:
Ти ще любиш мене?
так.
Добре.
Звучало невпевнено, мов уперше. Мов заново вилитий на пательню млинець, який мав би не вдатися.
Андрій був цікавим молодим чоловіком, хоча ніколи не вирізнявся кремезністю, а тепер став марним, аж маслакуватим, схожим ледь не на підлітка: тільки шкіра та кості.
До палати ввійшла лікарка молода струнка пані у високому білому чепчику та свіжовипрасуваному халаті.
Глянемо, як почувається сьогодні наш пан Поліщук Бачу, Андрію Івановичу, ви потроху видужуєте! Валентина Павлівна розіслала губи в широку усмішку.
Коли чоловіка беруть до рук жінки, йому не залишається жодного шансу на самобутність, всміхнувся Андрій. На його обличчі справді зявився румянець.
У вас прекрасна дружина. З отакого стану виходила! Здається, скоро вам можна буде додому. Ще сьогодні аналізи, а завтра вирішуватимемо.
Швидше б! повеселішала Соломія.
Або ти починаєш мене ревнувати, або хочеш спекатися, кепкував Андрій після того, як за лікаркою зачинилися двері. Привязаність до судна іноді не тільки клопіт, а й спокій!
Соломія піймала себе на думці, що він почасти має рацію.
Стук у двері був таким, начебто хтось торкався їх дуже тоненьким пальчиком. На порозі стояла Галина. Трирічний Сашко підбіг до ліжка і буцнувся татові на живіт.
Тільки не так сильно. Татові не можна! єдине, що встигло прохопитися в Соломії.
Хай хлопчик потішиться татом, зупинила її Галина.
Соломія відразу звільнила стілець і вийшла в коридор, ледь не зваливши з ніг лікарку, яка саме збиралася ще раз зайти до палати.
У коридорі купчилися студенти, поправляючи перед обходом білі чепчики й халати. Згадка про навчання трохи привела її до тями. Прийшов час думати й про себе.
Попередню сесію їй вдалося сяк-так подужати, майже не показуючись в університеті. Шкода закинути навчання. Залишилося півроку до закінчення.
А ти як думала! Він іде шляхом найменшого опору, відкривала Соломії очі Оксана. Повернеться додому, а далі знову битиме себе в груди, що не спить з дружиною і мріє лише про тебе. А дружині скаже, що з тобою завязав. Ще невідомо, чи Галина його прийме.
Тільки не це! Я думала, що все вже позаду, в Соломії на лобі виступив піт.
Хто не має проблем, шукає собі ґудза, не приховувала злості Оксана. А тобі би клепки не зашкодило! Скидай із себе, поки ще не пізно, чужу ношу. Андрій майже одужав, а тепер свої двері на засувку і думай про себе, не вгавала Оксана. Мені остогидло навідувати тебе в лікарні!
Насилу Андрія виписали. Соломія впорядкувала його дрібні речі й усе те, що придбала для лікарні. Виписку з історії хвороби видали тільки після обіду. Точніше, в кінці робочого дня. Когось чомусь не було чи щось таке. Однак тепер це не мало значення. Тільки не для Андрія. Він лічив секунди!