Незнайомець високий світловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постійно сміялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:
Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зі своєю подружкою? Виявляється, у вашому місті є з біса гарні дівчата. Я ест-е-е-ет, жартуючи, він багатозначно протягнув останнє слово.
Лізка, знехотя пробурчав мій коханець і схопив мене під руку. Ну, нам час іти. Дзвони, коли що. Прощавай!
Цілих два квартали він ішов із мною під руку, поки приятель міг нас бачити. Йому підлестило зауваження сторонньої людини, але й тільки.
Грім серед ясного неба прогримів, коли в належний природою строк нічого не відбулося. Я з надією чекала й з жахом перераховувала дні. Чисто. Я опинилася в безвихідному становищі, але на всі його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кілька тижнів Олексій не зявлявся, а я ходила, як уві сні. Цвів бузок, з кожним днем ставало все тепліше, наближалася літня сесія. Я примушувала себе ходити на лекції й готуватися до іспитів, зосередитися на навчанні було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордість не дозволила зізнатися сусідкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурість. Хіба тітка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостійного життя? Хіба не казала, що дівчина має спочатку тричі подумати, перш ніж стрибати до будь-кого у ліжко?
А фігура по-зрадницькому змінювала форму, і ці природні зміни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настільки поглинені своїми проблемами, що нічого не помічали. А може, дійсно ще нічого не вказувало на мій стан
Наприкінці травня, в суботу, на порозі моєї кімнати раптово зявився Олекса:
Ну, ти як тут? окинув поглядом ледь помітний животик, усміхнувся, Не передумала?
Не передумала, я відвернулася й присіла на ліжко.
Ну й добре, байдуже продовжив він, збирайся. Ми тут з хлопцями пікнічок з шашличками влаштовуємо, поїхали, відпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидітися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.
Вечоріло, денна спека змінилася приємною прохолодою. Я так йому зраділа, що не помітила його внутрішнього напруження, не дорікнула за таку довгу відсутність. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тісні, вони не сходилися в талії на декілька сантиметрів, не пройде й місяця, як моє маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене від грудей, тітка пошила мені його ще торік, тоді це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з тераріуму.
Ми їхали вже з півгодини, промайнули чистенькі приміські села, Олексій звернув з шосе на якусь майже непомітну дорогу до лісу.
Хіба пікнік не на березі Дніпра? я вперше після нашої сварки-розриву звернулася до нього з питанням.
Зараз усе побачиш, він різко пригальмував біля невеликої галявинки. Виходь, приїхали.
У лісі швидко темніло. Він розчахнув переді мною дверцята й простягнув руку:
Вилазь, я ж сказав приїхали.
Я завмерла від страху, побачивши його злі божевільні очі. Міцно схопивши мене за праву руку, він висмикнув мене з кабіни, я ледь встояла на ногах. Раптово він розвернувся й з усієї сили вдарив мене ногою в живіт добре натренованим спортивним ударом каратиста.
Нелюдський біль накрив мене, на весь ліс пролунав звірячий лемент і переповнив жахом чорні силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорні дерева почали падати на мене, забракло сил дихати
Я лежала на землі, не мала сили ворухнутися, але свідомість потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присів біля мене навпочіпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:
Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стільки разів умовляв по-доброму, але ти не послухалася, його тон став зміїним. Думала, обкрутила мене? Не той сценарій! Завжди буде по-моєму, у будь-якому випадку, запамятала? Подихай тут, уперта суко!
Через хвилину почувся шум мотора, фари освітили галявину й товсті стовбури дерев, шурхнули по траві шини і все стихло. Ніч накрила мене.
Опамяталася я в непроглядній пітьмі. Поділ мого світлого плаття був важким і липким. Я спробувала підвестися по ногах потекли липкі теплі струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтіли блискучі кола, довелось трохи перечекати. Нарешті я розгледіла яскраві вогні автостради і з останніх сил пішла туди навпростець. Падала, повзла, знов піднімалася, але настирливо йшла в той бік, де була єдина надія на порятунок мене й мого маляти.
Я непритомніла та знову починала відчувати своє тіло, хапалася руками за галузки дерев і просувалася вперед, до дороги, повільно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землі, але я не дозволяла собі й секунди відпочинку, закликаючи останні залишки волі й сил рухатися вперед. Останнє, що я запамятала яскраве світло фар. Вищі сили змилостивилися наді мною: з нічного чергування вертався до міста патруль ДАІ. Двоє молодих офіцерів, включивши сирену, на гоночній швидкості доправили мене до лікарні й підняли весь медичний персонал по бойовій тривозі. Ще трохи і я померла би від втрати крові. Дивні хлопці! У них були гроші, і вони оплатили операцію й наступне лікування.
7
Я ще перебувала у реанімаційному відділенні, коли по обіді у кімнату ввійшли три кремезних хлопці, у двох під білосніжними накидками виглядали мундири офіцерів ДАІ. Високі, красиві, вони затулили своїми широкими плечима вікно, стояли на тлі сонячних променів у ореолі світла, самі, як світлі янголи. Такими я вперше побачила своїх рятівників, Андрія і Кирила. Третім виявився слідчий.
Лікар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуєшся. Пообіцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселіше. А тут сама та сама, нудно ж, Андрій присів поруч, погладив по руці. Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобільний. Головне не соромся, треба то треба. Ти нам тепер, як рідна, не знаю, як це пояснити
Від його кострубатих, але таких людяних слів, у мене на очі навернулись сльози.
Ми тут свого товариша привели, зі слідчого відділку, ти можеш, якщо є сили, зараз йому все розказати, приєднався до Андрія Кирило.
Почувши прізвище мого кривдника, рятівники спохмурніли, а слідчий навіть присвиснув. Матеріалізувалося принизливе прислівя: «Батогом обуха не перебєш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:
Доказів ніяких у нас немає. Усі факти тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе Шансів покарати його за законом майже немає.
Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!
Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.
До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.
А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?
Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пірячко обскубли! Не треба було до весілля в постіль стрибати, мусила думати про наслідки. Через власну брехню вони зненавиділи мене, я стала живим нагадуванням їхньої підлості.
Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути інститут і повернутися до тітки, у якої я жила після смерті батьків, я теж не могла. Та почала налагоджувати своє особисте життя й тихенько раділа, що звільнилася від мене, й двокімнатна квартира знову лише в її підпорядкуванні. Її почали дратувати мої навіть нечасті приїзди додому, вона жадала сімейного щастя. Я її розуміла й не засуджувала, борг стосовно покійного брата вона виконала на всі сто відсотків
Незважаючи на пригнічений настрій, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як і до лікарні, приходили Андрій з Кирилом й приносили пакети з фруктами та іншою корисною й смачною їжею, а головне, намагалися мене підбадьорити. Не знаю, якби тоді не вони Ми і зараз підтримуємо дружні стосунки, я їм буду вдячна до кінця життя. І їхні дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тіні ревнощів передавали домашні смаколики й глянсові часописи розраду від важких думок. Побачивши, що у мене є захист, дівчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.