Йти в академвідпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до літньої сесії
Мені залишалося скласти останній іспит, найважчий предмет, коли місто сколихнула трагедія: убивця моєї дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як і сам, пяні й відчайдушні, вночі на величезній швидкості виїхали на зустрічну смугу. В обох машинах шансів вижити ні в кого не булоЧерез них загинули невинні люди, що їхали на ранкову риболовлю.
Їй-богу, я не зловтішалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвітній закон справедливості постарався встановити рівновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало ніякого значення, адже це не повернуло моєї дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствує
Я намагалася забути все, викреслити з памяті. Все, крім слів лікаря під час виписки:
Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна діяльність сучасній медицині невідомо. Можливість завагітніти з розряду наукової фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякі мої колеги, але я не буду настільки категоричний. Чудеса в медицині іноді відбуваються, але саме чудеса.
Останній іспит був зданий. Ганна Микитівна, товста до неподобства стара жінка, не поспішаючи виводила мені в заліковій книжці «відмінно», хоча відповідала я на слабеньку четвірку. Наш відмінник і найрозумніший у групі хлопець наївно обурився:
За що «відмінно»? Я б і трійки не поставив!
Викладачка не поспішаючи підняла на нього очі в немодній оправі з товстими лінзами і сказала з легким нальотом жалю:
Який ти, Федько, ще дрімучий. Лізі зараз потрібні позитивні емоції, як повітря, потрібні. А ти, Лізо, зайди потім до мене на кафедру, обговоримо деякі питання.
Я кивнула й вискочила за двері. Ганна Микитівна була вимогливим викладачем, мало хто в неї одержував на іспитах вище «трійки», до її практичних готувалися загодя, трохи не цілодобово. Вона вимагала чіткості у формулюваннях, аналітичного мислення й зібраності, працьовитості й природного розуму одним словом, тих якостей, яких моїм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королівський подарунок! Уперше з такою легкістю я отримала «відмінно».
Я сиділа на підвіконні біля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитівна, повільно несла своє величезне тіло. Я миттєво зіскочила й витягнулася, немов по команді «струнко». Жінка вказала мені на двері кафедри, пошарила у безрозмірній сумці, нарешті, не поспішаючи відчинила двері й першою пройшла до кабінету.
Сідай, Лізо, і послухай уважно, дівчинко, що я тобі скажу.
Викладачка сіла за робочий стіл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, і вказала мені на стілець поруч. Я сіла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жінкою, навіть незважаючи на вік.
Не знаю, Лізо, чи варто тобі залишатися в нашому інституті. Скандал гучний, на все місто, сама знаєш.
Я ні в чому не винувата
Я певна, що ні в чому, інакше й розмови цієї не було б. Мені здається, тобі краще поїхати звідси, безпечніше буде, від гріха подалі.
Я не очікувала такого повороту:
Кинути інститут, навчання?
Не кинути, хіба я сказала кинути? А перевестися до Києва, навіть на інший, більш підходящий для тебе факультет. За літо підготуєшся й здаси кілька профільних предметів, зате й перспективи після закінчення інституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тільки в школі. Біжи, Лізо, не замислюючись, з нашої провінції, тут тобі спокійно жити не дадуть.
Хто ж мене туди візьме, в інший інститут?
Я за тобою давно спостерігаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумію: молодість, гормони грають, ще й ситуація, що склалася, не на твою користь. А в мене рідна сестра деканом там, кількох ледарів відрахували, так що місце тобі на факультеті буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марії Микитівни поживеш, влаштуєшся, а там гуртожиток отримаєш, якщо схочеш. Сестра моя жінка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталінка». Отже, Марія Микитівна чекає на тебе не пізніше, як через місяць, а краще завтра. Поздавати треба предмети серйозні, попотіти, звичайно, доведеться.
Я мовчала, а потім зненацька для себе розплакалася.
Ганна Микитівна по-материнському пригорнула мою голову до грудей і погладила по волоссю:
Я мовчала, а потім зненацька для себе розплакалася.
Ганна Микитівна по-материнському пригорнула мою голову до грудей і погладила по волоссю:
Не ти перша, не ти остання, Лізочко. У тебе ще все в житті налагодиться, а містечко наше міщанське будеш згадувати, як поганий сон.
Так я опинилася у Києві, з порожнім серцем і неясними планами на майбутнє, з єдиним бажанням гідно закінчити інститут та одержати диплом.
8
Будильник задзвонив вчасно, я звично натиснула кнопку й поринула в солодку дрімоту. Сон почав ніжно мене обволікати Але повторно глянувши на годинник, я вилетіла з ліжка, як ошпарена: до потяга залишалося менше години, добре ще, що з вечора зібрала сумку.
Проспала! мимохідь повідомила я Жабці й пірнула у ванну кімнату. Почистивши зуби й наспіх умившись, полетіла на кухню. На плиті починав співати чайник, а моя випадкова гостя по телефону викликала таксі, жваво називаючи мою адресу. Бурмочучи слова подяки, я натягнула джинси й теплий светр, вязану білу шапочку і, повагавшись, спортивну лижну куртку. Дублянка в мене модна й тонка, а в горах мороз, сніг, та й у дорозі буде зручніше. Не шубу ж надягати
Турботлива Жанна вийшла провести мене у моїй теплій піжамі, простягнула згорток з бутербродами. Заздрю жінкам, що люблять готувати, прати, прасувати, прибирати, вязати, вишивати хрестиком-нуликом, прикрашати будинок і створювати затишок, сама я позбавлена таких необхідних для дружини талантів.
У мобільному телефоні Жанни заграв шлягер Ірини Білик.
Таксі тебе чекає біля підїзду, сповістила вона. Щасливої дороги. Спасибі за тимчасовий притулок.
Жанно, шнуруючи черевики, сказала я, дочекайся мене, нічого не роби. Сама Георгію не дзвони, проігноруй хоч тиждень. І моя безкоштовна порада: зїздь додому. Коли що дзвони мені. Обіцяєш?
Лізо, я, здається, здогадалася Ти колись позбулася дитини, а тепер жалкуєш?
Дурненька ти, Жанно. Нізащо в світі з доброї волі я не вбила б своєї дитини!
Я кинула оком на годинник до поїзда залишалося менше ніж півгодини.
Добре, вибачай. І знай, що ти набагато цінніша за твого Георгія: ти можеш народити дитину, а він ні!
Я вилетіла в коридор і, не витрачаючи часу на ліфт подумаєш, четвертий поверх, полетіла униз сходами.
Таксист, на щастя, виявився хлопцем молодим, азартним і ризиковим. Почувши, що я спізнююся на потяг, він нахабно йшов на обгін, протискувався між машинами та мчав з недозволенною для міста швидкістю. Біля вокзалу різко загальмував, я кинула на переднє сидіння заздалегідь приготовлені гроші. Водій вискочив слідом за мною, моментально розчинив багажник, дістав мій великий рюкзак, немов зважуючи, потряс ним у повітрі, але не простягнув мені, а, заблокувавши машину, швидким кроком пішов до вокзалу. Я ледь устигала за ним.
На якому пероні? обернувшись на ходу, запи-тав він.
На пятому! видихнула я. Добре, що встигла кинути оком на електронне табло.
Тоді бігцем! скомандував він і потяг мене за руку, неначе валізу. Завдяки його підтримці я бігла, як спринтер на короткій дистанції.
Провідниця здаля побачила нас і не підняла верхньої сходинки. Ледь я опинилася в тамбурі, а мій рюкзак біля моїх ніг, поїзд тихо й непомітно рушив з місця.
Таксист схопив мене в оберемок, швидко поцілував і поки я приходила до тями від небаченої нахабності легко зістрибнув з підніжки. Лопе де Вега слушно писав, що «любовю образити не можна» настрій мій полетів угору, як повітряна кулька, наповнена воднем. А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, і дзеркало в нього брехливе, додає зайві роки й зморшки, неправильне, зіпсоване дзеркало! Повернуся й розібю його вщент!
Ваш квиток, провідниця дивилася на мене очікувально. Я дістала із зовнішньої кишені рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.
Ваше місце 32, восьме купе.
Я пішла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у голові пробилася непотрібна думка: куди й навіщо я їду? Куди мене понесло? Може, треба було їхати до Еміратів? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катає.
9
З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаної й успішної жінки, я зайшла в купе. За столиком сиділи двоє: один сучасник Хрущова, не молодший, а другий офіцер у відставці, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували ані джинси, ані теплий, домашньої вивязки светр. Років сорок пять-сорок сім не більше. Обоє з завидним апетитом снідали, але перервали мляву розмову та з інтересом почали мене розглядати, поки я привіталася й шукала за полицею гачок, куди можна повісити куртку. Офіцер устав і допоміг покласти мій рюкзак у верхній багажник, потім гостинно, хазяйновито запросив: