Скеля червоного сонця - Дарина Гнатко

Дарина Гнатко

Скеля червоного сонця

Проміння червонувате сонця, що повільно сідалося за сірувато-блакитними водами Дніпра, блідою мов кровю омивало сумне лице темноволосої вродливої жінки, котра непорушливо сиділа на скелі, що круто вигиналася над водами річки. Чорні очі задумливо вдивлялися в наче туманливі обриси річки, а струнке тіло у червоному кунтуші було нервовим та напруженим. Сотничиха Мирослава Скубійша, вродлива та молода дружина сотника Пантелеймона Скубія, була у цей передзахідний час днини вгасаючої невеселою, задумливою, навіть і зажурливою, і в очах її, темних та глибоких, мов та найпізніша ніч, зачаївся сум А якою ж щасливою вона була ще декілька місяців тому, якою радісною, сяючою молода дружина та мати чарівного темночубого синочка, як кохала чоловіка свого відчайного козака з війська гетьмана Богдана Хмельницького. Старша донька воєводи Зіньковецького, вона була викоханою татком дитиною, хоча, щоправда, від матері любові особливо ніколи не вбачала, та більш пестила двох старших братів-близнюків, а тоді вже найменшу в родині Зіньковецьких рудоволосу дівчинку, котра народилася на світ, коли самій Мирославі виповнилося сім рочків.

Маля те Мирослава одразу не надто полюбила, можливо, через ревнощі до матері, котра одразу ж чи не до божевілля залюбила молодшу доньку. З рудим чубчиком та прозорими блакитними оченятами, Феодося Зіньковецька була диво як схожою на матір Василину, пані вродливу та шляхетної, поляцької крові, яка, заробившись навіть дружиною православного воєводи Наума Зіньковецького, так і полишилася вірною вірі своїй католицькій, ляхівській, й роки шлюбу не змінили того ніяк. Сама Мирослава ще з дитинства збагнула, що мати тата не любить, вийшла вона за нього за примусом батьків, а тому, певне, і її, Мирослава то так гостро відчувала, й брата її старшого Василька, таких схожих на воєводу Наума Даниловича, Василина відверто не полюбляла, пестувала здебільш двох старших близнюків Якова та Тодосія.

А вже як зявилася на світ Феодося, схожа на матір настільки вражаюче, то семилітня Мирослава геть позабулася матірю й ніколи не чула вона від Василини теплого, лагідного материнського слова. Пестив один лиш батько, й вона навіть могла оманувати себе, не зізнаючись самій собі, що ласки татка достатньо, лиш глибоко в серці дитячім ховаючи тугу за материнською ласкою, котра була для неї тепер геть недосяжною, але такою необхідною, незамінливою батьком, як той не намагався.

З сестрою молодшою вона теж не стала близькою. Феодося здебільшого трималася побіля матері, пануючи у великих та розкішних покоях пані Василини, до котрих Мирославі заходити хоч і дозволялося, та зовсім не бажані були ті заходини старшої доньки Василиною. Ніколи вона ласкавого слова не промовить, покосує докірливо, дорікне брудом на спідничці чи листячком у волоссі, а Феодося, наслідуючи матір, і собі позиркне досить недружньо, мов те вовченя маленьке, та почне дражнитися.

У сімнадцять років до Мирослави заслав сватів один полковник козацький Захар Книш, і вона пішла за нього, й сама не відаючи чому. Можливо, намагалася поскоріше полишити неласкавий дім рідної матері, зробитися вільною від її ненависті, господинею у власному домі, нехай і поряд нелюба, та то вже було таке пусте. Життя з Захаром виявилося спокійним, безбарвним та нетривалим. Через чотири роки опісля весілля полковник тихенько помер від поранення, що заятрилося, полишивши молоду Мирославу вільною та заможною вдовицею. Бездітний та майже безрідний, зоставив він їй декілька маєтків та куті залізом скрині з багатим скарбом, що здобув його в численних походах. Життя Мирослави зі смертю Захара мало чим перемінилося. Як жила в маєтку за Чигирином, так і полишилася там жити, до батьків наїздила рідко, здебільше навідувалися до неї батько та любий брат Василько. Феодося ж полишилася зростати десь у минулому житті, поступово перетворюючись на повну подобу матері-шляхтянки, й Мирослава завше відчувала щось не надто приємне, зустрічаючи у батьківському домі високу та струнку юнку з довгими рудавими косами, котра, що дорослішала, то вродливішою робилася, маючи й риси лиця, й шкіру вспадкувавши від матері, мов оксамитову.

В шістнадцять літ Феодосю, котра досить рано достигла, за літо перетворившись на принадливу та соковиту дівицю, висватав заможний поляцький шляхтич Казимир Тодорович, про котрого балакали, що він є родичем далеким самого польського короля. Василина, ледь розуму не полишившись від радощів, несподівано подобрішала до Мирослави й запросила ту на пишне весілля до Умані. Та саме тоді, у великому замку Тодоровича, вона вперше почула прокльони з вуст рідної матері. Невідомо вже чому старша Зіньковецька раптом так сказилася, тільки під час пишного обіду, коли Феодося, пишаючись багатим вбранням, сиділа з Тодоровичем за головним столом, мати боляче впялася тонкими кістлявими пальцями в плече Мирослави й потягнула ту на балкон.

 Не смій вирячатися очицями своїми відьомськими на Феодоню! Зурочиш ще, сімя відьомське!

Мирослава тоді з жахом відсахнулася.

 Мамо

Василина поморщилася.

 Та бісівка тобі мама, а не я! Дивися, тільки зурочиш мені Феодоню, то я тебе власними вустами прокляну.

Мирослава була вражена.

 Та не вмію я того урочення

Мати тільки покривилася.

 Розповідай! Баба твоя, стара Зіньковецька, відьмою була, і ти в неї вроджена, й недарма ж схожа он як

 Мамо, ну що ви таке кажете

 Цить! Кажу те, що знаю, й не смій сперечатися зі мною язиком своїм поганським. Бачила я, як дивилася ти на Феодоню недобре, саме відьомським поглядом. Ото тільки зробиться їй зле, я тобі покажу!

Як у воду дивилася тоді Василина. Феодося чи впилася вона надто старим витриманим замковим вином зі страху перед майбутньою шлюбною ніччю, чи що вже там таке з нею трапилося та до вечора відчула вона себе й справді зле. Застогнала жалібно, закотила оченята блакитні до високого білого чола та й впалася до рук дещо перестрашеного чоловіка.

Ось тут пані Василина й сказилася геть.

 Це все ти! Ти зурочила Феодоню! кинулася вона до Мирослави після того, як майже непритомну Феодосю Тодорович поніс до своїх покоїв, покликавши лікаря. Відчувало ж серце моє, що не буде від тебе добра дитині, що таки зурочиш ти Феодоню очицями своїми відьомськими. Бодай би ти проклятою була за це, бісова дочко!

Мирослава вся пополотніла.

 Мамо, та я ж ваша донька!

Зіньковецька покривилася так, мов кислицями обжерлася.

 Та яка ж ти мені донька? То бісівка мені тебе після пологів підкинула, а моє дитинча вкрала!

 Мамо! Мирослава вся тремтіла.

 Проклинаю тебе! вишкірилася на неї Василина, підступаючи ближче, страшна якась у люті, у злостивості своїй нелюдяній. Бодай би ти й смертю померла страшною та спокою довіку не мала, що на цім світі, що й на тім! Проклинаю тебе!

Мирослава не витримала того всього жаху, втекла до покоїв, котрі їй надали у будинку Тодоровича, забилася в куток ліжка й ночі довгої та темної не поснула, трусилася, мов у лихоманці, відчувала себе так гидко, як ще ніколи у житті. А Феодося на ранок вже хихотіла з мужем своїм та гостями, й нічого не нагадувало в ній уже вчорашнього нездужання. Мирослава ж не стала залишатися на святкування ті кляті, аби не чути материнських прокльонів більш, і поїхала геть. До батьківського дому після того випадку не наїздила більш жодного разу, тільки від тата та Василька дізнаючись і про материну хворобу серця, і про те, що Феодося через рік обродилася первістком, сином Грегошем.

А потім Василько познайомив її з Пантелеймоном.

Нарешті й до проклятої матірю Мирослави, що нещасливо прожила в шлюбі з нелюбом чотири роки, не пізнала у житті своїм почуття того, що звалося коханням, прийшло воно те таємниче кохання. Темночубого, кароокого красеня Скубія, високого та ставного, вона покохала одразу ж, як Василько привіз його до її маєтку, й погляд очей її зустрівся з поглядом очей його вогняних. Закохалася, мов у річку, у прірву стрибнувши, так сильно та палко, що навіть і самій робилося від того якось лячно. А Пантелеймон він теж одразу відповівся на почуття її палке, й уже по осені щаслива, пянка коханням, постала вона перед вівтарем з козаком своїм коханим. Мати на весілля приїхати не згодилася, Феодося тільки обродилася нещодавно, та Мирослава відсутності їхній тільки раділа А там і сама обродилася дитятком, коханим синочком Наумчиком, і переїхали вони з Пантелеймоном до вотчини його, батьківської маєтності на березі Дніпра, неподалік містечка Кременчук. Дивно гарним виявилося те місце, одразу припавши Мирославі до серця, й з першого погляду, як і у Пантелеймона, закохалася вона й у будинок світлий та просторий, котрому мала стати господинею, і в маєтність ту, у місцину на березі Дніпра, порослу кущами калини та дикої шипшини, у невисоку скелю, на котрій полюбилося сидіти, зустрічаючи такі гарні тут заходи сонця, які над притихлим до вечора Дніпром видавалися такими по-особливому, на диво чаруючими. Гладка тоді, майже дзеркальна поверхня скелі робилася або золотавою, або ж у дні такі, коли сонце червоно сідалося на вітер, вилискувала скеля червоним світлом, наче кровю свіжою облитою, видавалася. Й так дивно було тоді Мирославі на ній сидіти. Щось було у скелі тій такого, що нездоланно мановило до себе, хоча видиратися на влюблену Мирославою верхівку було й не надто легко, крута стежина лиш одна й вела на верхівя й була досить небезпечною. Та саме там, на верхівї, й відкривалися чаруючі види що на Дніпро, що на маєток.