Сонце закочувалося великою полумяною кулею, все нижче до Дніпра, й Мирослава, споглядаючи зараз по-особливому гарний червоний передзахід сонця, не надто вже й звертала увагу на ту красу. Більш двох років прожила вона щасливою у шлюбі з Пантелеймоном, вірніш сказати жила. Закохана все також палко та сильно, як і того дня, коли Василько привіз його до маєтку, вона не мислила життя без чоловіка. А Пантелеймон
Мирослава нахмурила високе, шовковою стрічкою перехоплене чоло.
Сонце озвалося на ту похмуру червоним спалахом.
Після народження Наумчика вона серцем, таким чутливим серцем закоханої жінки відчула в чоловікові якусь слабку, ледь помітну, та все ж холодність. І страх почав крижаними пазурами сковувати серце, віщуючи щось недобре. Прокльони матері озивалися тоді в серці, вона боялася, що, проклята найріднішою людиною, утратить своє таке вистраждане щастя.
Мирослава спохмурніла ще більше.
Сонце над Дніпром набуло на якусь мить темно-червоного відтінку, мов потемнівши від думок Мирослави.
Життя її й стрімко, й повільно одночасно почало руйнуватися у той час, коли Феодося несподівано овдовіла.
Безглузда незграбність якогось там поважного гостя Тодоровичів і замість дикого кабана було поранено самого пана Казимира. Смертно поранено.
Феодося полишилася молодою, навіть юною вдовицею. Мирослава зовсім не відала того, які почуття поєднували сестру з чоловіком, так зарано й безглуздо померлим, близькими ж вони ніколи не були, та Василько переповідав, що не надто сестриця вже й сумується за загиблим мужем, одразу ж перебралася назад до батьківського дому й уже розмірковує над тим, аби вдало піти заміж удруге.
Мирослава болісно поморщилася.
В недобру, в яку ж недобру хвилину молодшій сестрі її спала на думку геть недоречна забаганка приїхати до Мирослави на гостину. Мирослава скільки не мізкувала, а все зрозуміти не могла, чого Феодосі забажалося приїздити? Невже прочула про красеня її Пантелеймона й зацікавилася, вирішила зруйнувати щастя нелюбої сестри?
Мирослава знову поморщилася.
Ніколи не забуде вона ту кляту мить, коли у ворота маєтку вкотився, поскрипуючи, просторий та багатий ридван у супроводі загону козаків, з котрого, на превеликий подив Мирослави, зявилася висока та струнка постать сестри, одягнена в світло-зелену оксамитову сукню ляхівського пошиву, та з гарненьким рудочубим хлопям на руках.
Феодося приязно посміхнулася.
Не чекала, сестричко?
Мирослава тільки здивовано глипала темними очима.
Феодося? Що ти тут робиш?
Феодося продовжувала всміхатися.
Приїхала на гостину. Чи не приймеш?
Чому ж? Тільки якось це несподівано все
У відповідь сестра тільки дзвінко розсміялася.
А я полюбляю несподіванки!
Такою, неймовірно гарною у тому дзвінкому та мелодійному сміхові, залиту яскравим полуденним сонцем, багато вдягнену, й побачив уперше Феодосю Пантелеймон. Мирослава чомусь внутрішнє помертвіла у ту мить, коли зявився він з боку річки, без кунтуша, у самій лиш сорочці та в куцих штанях, босий та простоволосий. І гарним, ой лишенько, яким же гарним він був у ту гожу днину, що в Мирослави вже звично затислося серце від кохання до чоловіка. Затислося, аби занити протяжно, коли помітила вона, якими очима зиркнула на нього Феодося, й сміх дзвінкий її завмер враз на вустах гарних, повновидих.
А Пантелеймон
Мирослава чи до смертного часу свого зможе забути той погляд, котрий кинув чоловік коханий на сестру її. Здавалося, що невидимі блискавиці вдарилися над ними в небі у ту мить, коли погляди їхні зустрілися, схрестилися й застигли так Мирослава вмить дивним чином відчула себе геть зайвою та непотрібною поряд них, тих двох, що застигли у таємничій нерухомості й у спільному мовчанні. На неї він так ніколи не дивився, то вона розуміла дуже добре, й від цього робилося так боляче, що кортіло кричати, волати, вовчицею враненою вити на весь маєток Та Мирослава мовчала. Ні пари з вуст не зронила, допоки ті двійко дивилися одне на одного з майже голодною пожадібністю, з таким захопленням, і тільки здригнулася ледь помітно чужому оку, коли чоловік запитався веселим голосом:
А що, Мирославо, гості у нас?
Мирослава ж, відповідаючи, навіть і голосу свого не впізнала, настільки видався він їй хрипким та чужим.
Так, гості. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.
Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.
А що, Мирославо, гості у нас?
Мирослава ж, відповідаючи, навіть і голосу свого не впізнала, настільки видався він їй хрипким та чужим.
Так, гості. Сестра моя, удовиця Феодося Тодорович.
Пантелеймон знову позиркнув на Феодосю.
Що ж ти, дружино, таку сестру-красуню від мене ховала?
Феодося знову дзвінко засміялася, й похололій Мирославі сміх той видався поховальним дзвоном за власним коханням.
Передмістя Кременчука, наші дніІрина дещо роздратованою вийшла з будинку.
Вечірнє сонце спокійно гойдалося над тихим до вечора Дніпром і видавалося не просто червоним у заході, а мов кривавим та трішки зловісним. Ірина не любила таких кривавих, як сьогодні, заходів сонця, з самого дитинства не любила, маючи щирий і неминучий страх перед таким червоним сонцем. Та зараз те сонце її не так страшило, як дратувало, псувало й без того зіпсований настрій.
Вадим полишився у Києві ще на два дні.
Поморщивши привабливе лице з блакитними очима, Ірина повільним та неквапливим кроком рушила до берега Дніпра, до влаштованого Вадимом приватного пляжу, з надзвичайно дрібним, перлинно-світлим піском.
Майже тридцятирічна мати-одиначка, вона за дарунок щедрої долі вважала своє знайомство з підприємцем Вадимом Палієм, чоловіком вродливим та вільним, тридцяти пяти років віку, що мав стабільний бізнес та найгарніші у світі темно-карі очі. Переживши багато неприємного, відсутність щастя в особистому житті, зраду людини, котру кохала до нестями, Ірина по-особливому цінувала свої стосунки з Вадимом і кохала його, кохала майже так сильно та палко, як і Владислава.
Майже
Не дійшовши до пляжу, вона зупинилася, поморщилася.
Владислав
Молодий кардіолог, син батькових знайомих, він увірвався до її спокійного життя стрімко та наполегливо. Світлоокий високий красень з русявим волоссям, він закохав у себе сімейну лікарку однієї з кременчуцьких амбулаторій з такою вражаючою легкістю. Ірочка Тодорович, у житті котрої траплялися лиш полишені глибинності симпатії та вподобання, у Владислава Боженка закохалася з такою силою, що й самій зробилося страшно. Швидкість та стрімкий розвиток роману теж страшили її. А він виявився просто бабієм, і вона на власні очі пересвідчилася в тім, коли прийшла до свого кабінету на годину раніш Її Владислав, найкоханіший у світі чоловік любився на столі з її ж медсестрою, у її власному кабінеті. Сумно, непристойно та брудно. Ірина й до цих пір дивувалася тому, як змогла тоді полишитися спокійною, не відчути майже нічого, окрім дивного заціпеніння, й буднім голосом попросити їх звільнити її робочий стіл, навіть спромоглася досить пристойно провести прийом, не відчуваючи ні болю, нічого Біль прийшов уже потім, біль безмежний і такий пекучий, що гадала помре. А Владислав навіть і пробачення не попросив, просто зник із її життя, зник так само швидко, як і зявився, розтанув, мов поранковий туман.
За два тижні вона дізналася, що вагітна.
Певне, та вагітність і врятувала її від найгіршого, від страшної безодні розпачу та відчаю, від темних та неясних думок про можливе самогубство. Відчувала, що у тім дитяті є її порятунок, заради нього, немовляти ненародженого, примушувала себе до спокою й до харчування повноцінного, обродившись гарним хлопчиком, міцним та на щастя не схожим на батька. Заради нього, коханого свого Сергійка, тільки й жила тепер, забувши себе.
А життя подарувало зустріч із Вадимом.
І вона покохала його.
Після зради чоловіка, котрого так кохала, після того, що відчувала до Владислава, гадала, що серця її вже ніколи не торкнеться почуття закоханості, чоловіками не цікавилася майже й на високого імпозантного чоловіка, котрого зустріла на іменинах знайомих, одразу й уваги не звернула. Але так уже трапилося, що за столом вони опинилися поряд, розгомонілися, потім Вадим запропонував підвезти додому, бо година була досить пізньою Ірина памятала, як, побачивши його автівку чорний дорогий позашляховик, чомусь недоречно подумала, що з цим чоловіком у неї нічого не може бути. Власників таких автівок, з особистими водіями, загалом зверхніх та пихатих, мало цікавили прості жінки, що мали статус матері-одиначки та працювали на мізерну бюджетну зарплатню сімейного лікаря.
Але вона помилилася.
Вадим наостанок попросив номер телефону.
Й вони почали зустрічатися.
Його не злякала ні скромна робота та незаможність, ні наявність у неї Сергійка, він узагалі був просто дивовижним чоловіком, таким не схожим на Владислава, й Ірина поступово поряд нього вилікувалася від свого сердечного болю, ожилася до справжнього життя.