Але ж але того просто не могло бути!
Мирослава зловісно всміхнулася.
Впізнала, сестро?
Феодося спромоглася зневірливо похитати головою.
Ти ж Ти ж померла
Мирослава посміхнулася ще бльш зловісно.
А ти ж усе для цього зробила?
Я ж Ти потонула у Дніпрі! майже істерично вигукнула Феодося, усе ще сподіваючись, що це лиш марення. Не треба було, усе ж таки не треба було пити того батьківського вина.
Блідим лицем Мирослави промайнув дивний вираз.
Так, я потонула, відгукнулася вона, зітхнувши, й тіло моє лежить зараз на днищі, полишене можливості впокоїтися в святій земельці, й усе через тебе, убивце. А душа Чи подумала ти, виголошуючи мене самогубцею, як буде моїй безсмертній душі?
Ти це заслугувала!
Мирослава зіщулилася.
А ти заслугувала ще гіршого! Забула вже слова мої передсмертні про помсту, сестро?
Феодося перехрестилася.
Згинь, нечиста сило!
Грішнице! кинула Мирослава майже зневажливо. Ти, сестровбивце, заслугувала перед Небом, аби тебе було покарано. Господь відвернув Свою милість від серця твого чорного
Феодося здригнулася.
Що? Та ти
Мені дарована можливість помститися. Душа моя не має спокою й не матиме, допоки ти не загинеш від руки моєї. Але й тоді я не вспокоюся, помщуся всім нащадкам роду твого, допоки не полишиться від тебе нікого на цім світі!
Феодося сіпнулася.
Божевільна! Що живою така була, що подохла
Це ти збожеволієш. Я перед смертю заприсяглася дитяті своєму, що помщуся тобі за життя його неповинне Спочатку я полишу тебе щастя, кохання Пантелеймона, розуму, а потім уже й життя, і не сподівайся, що зможеш утекти від мене. Й усі нащадки твої рудоволосі жіночої статі не відборикаються моєї помсти, твій гріх упаде й на них.
Не вірю!
Повіриш!
Ти мертва, Мирославо, чуєш ти мертва!
Порух повітря, мов шелестіння нестримного вітру, й Мирослава кинулася до неї, кинулася так стрімко, що Феодося не встигла навіть поворушитися, як холодна, наче крига взимку, й наче волога рука торкнулася її з вигляду тонкої, але сильної руки, такої теплої та живої У носа вдарив нестерпний, наче рибячий затхлий сопух, нудотний сморід, і Феодося, спершу оторопівши від огиди та страху, ледь не зомлівши, усе ж віднайшла в собі сили закричати. Кричала вона голосно й дужо, та все ж муторний регіт сестри був таки гучнішим.
Я жива! Жива, Феодосіє!
Крижана на дотик рука тримала з нелюдяною силою, й перестрашена Феодося відчувала, що зараз просто зомліє від цього жаху.
Ні, ти мертва! Мертва!
Регіт обвіював її просто нестерпним смородом.
Це ти помреш, Феодосіє!
Згинь, згинь, сатано! Якимсь дивом Феодося спромоглася вхопитись лівою рукою за золотий хрестик з ладанкою на срібному ланцюжку, привезений зі Святої Землі й подарований мамою. Геть не набожлива, вона все ж бажала отримати хоч яку допомогу, шукаючи захисту в святині. Та на примару в обличчі померлої сестри то не надто діяло. Вона не боялася святині.
Ти все одно помреш, Феодосіє!
Згинь!
Але перед смертю спочатку в тебе буде вкрадено Пантелеймона!
Феодося здригнулася всім тілом.
Ні!
Мирослава наблизилася до неї настільки, що Феодося ледь не задихнулася від смороду, й посинілі, страшні вуста видихнули погрозливо:
Так!
Ні! Ні!
Крик Феодосі гучною луною прокотився дворищем маєтку, й у дверях людської зявилася одна збентежена постать, за нею інша А Феодося все кричала, уже не відчуваючи, як крижана долоня відпускає її, бо все ще продовжувала відчувати той огидливий дотик, і в якусь мить просто впала, не втримавшись на заслаблих ногах, та просто на сиру, вогку від дощу землю, та весільним, молочним оксамитовим вбранням, продовжуючи триматися лівою рукою за хрестика з ладанкою. Й заволала так, що ніч ясна та зоряна вмить зробилася тихою й мов лячною, й разом вмовкли співи соловейків та цвіркунів, і тільки голоси було чутно стривожених наймитів, котрі й внесли її до будинку. Брудна сукня вже не видавалася ні святковою, ні розкішною, сама ж наречена билася в міцних чоловічих руках, мов у пропасниці, страшно вирячивши такі гарні, чудові блакитні очі. Ліва рука її, затиснувшись з нелюдяною силою, продовжувала триматися за хрестик.
Гості, гомінкі, впиті та веселі, втомлені танцями та довгою учтою, враз змовкли, як тільки наймити внесли Феодосю, що так страшно кричала Пані Василина пополотніла й ледь утрималася на ногах.
Донечко
Феодосю поклали на звільнений стіл, та вона продовжувала кричати, відтрутивши від себе руки Пантелеймона.
Згинь, згинь, сатано!
Гості перезирнулися.
Схоже на зурочення, прошепотіла стара родичка Пантелеймона, коли Феодося трішки стишила голосіння. Треба б святої води, а то й бабу покликати.
Послали одразу й по воду, й по бабу знахурку. Недалечко в сільці жила стара травниця Трьомсиха.
Свята вода Феодосі не допомоглася, замовкла вона тільки тоді, коли Трьомсиха влила їй до рота якоїсь завареної травиці. Пошепотіла щось над нею, наказала перенести до спочивальні, влила в неї ще зіллячка й сказала блідій пані Зіньковецькій:
Жінки з минулого злякалася ваша донька.
Та перехрестилася.
Якої жінки?
Трьомсиха покосувала темним оком.
А то вже вона вам, як захоче, то скаже!
Чи то через нервове потрясіння, чи то травицю, а спала Феодося після того більш ніж добу й прокинулася тільки третього дня опісля весілля, коли гості вже розїхалися й маєток Скубія поринув у дрімотливу тишу та спокій. Змучена, невиспана пані Зіньковецька блідою тінню сиділа поряд ліжка доньки, майже не відлучаючись, налякана її нерухомістю та смертно-блідим лицем. А як Феодося прокинулася, одразу ж заходилася розпитувати, що з тою трапилося.
Феодося, хоч і памятала ту зустріч із примарою Мирослави, тепер не відчувала страху й вважала те лиш примаренням після міцного вина, тому лиш плечима знизала.
Та так, взрілося щось бісівське.
Донечко
Менш вина треба було впивати.
Та ти ж так кричала
Феодося майже не звертала уваги на слова матері. Вона звелася на ноги, пройшлася опочивальнею, думаючи об останніх словах примари.
Де Пантелеймон?
Пані Зіньковецька закопилила тонкі вуста.
Десь на дворищі я ж йому не нянька.
Допоможи мені вдягнутися, промовила Феодося, бо хоч і не надто вірила у те, що привиділася їй дійсно Мирослава, та все ж страх відчувала, страх від слів тих страшних, що промовляв їх дух, страх втратити коханого чоловіка, якого здобула з такими труднощами. Й видалося чомусь після довгого того сну, що за цей час, поки спала вона, в неї вже було вкрадено Пантелеймона.
Мати поморщилася.
Ти краще б попоїла
Феодося кинула на матір роздратований погляд.
Мамо, допоможи мені, промовила вже наказово, й за декілька хвилин, одягнена у простеньку сукню, кинулася геть з опочивальні на пошуки коханого.
Пантелеймон віднайшовся у полі, де він обїздив чорного баского коня. Без сорочки, в одних лиш широких полотняних штанях, лискучий від поту, але такий гарний і мужній У Феодосі защеміло, стислося серце при однім лиш погляді на чоловіка, й вона пішла до нього тим полем, потопаючи босими ногами у густій траві.
Пантелеймон зупинив коня.
Феодоню?
Вона посміхнулася йому повновидими вустами.
Вітаю тебе, мій муже!
Скубій стрімко зіскочив із темної спини коня й пішов до неї, стривожений.
Як ти
Феодося радісно засміялася.
Просто чудово, мій пане.
Вчора
То пусте, прошепотіла вона, похитавши головою й пригорнувшись до нього гарячого та спітнілого, звабливим своїм жіночим тілом, відчувши з радістю, як він здригається.
Феодоню
Притулила білий пальчик до його вуст під темними вусами.
Я вам дещо завинила, пане сотнику.
Темні очі впялися в неї пристрасним поглядом.
Що?
Феодося сяйнула щасливим посміхом.
Шлюбну ніч!
Вони впали в ту густу траву, й поряд іржав чорний кінь Обіймаючи широкі плечі чоловіка, Феодося покосувала вбік, мов притягнена невидимою силою, й здригнулася, побачивши обрис скелі Страх на мить охопив усе її єство, але то тільки на мить Ні, вона не дасть тій нещасній примарі викрасти у неї щастя. Й усе міцніше притискала до себе дуже тіло коханого чоловіка. Й сміх її щасливий, той сріблястий та дзвінкий, котрий так до вподоби був завше Пантелеймонові, він щасливо лунав полем, долинаючи до скелі, залитої кровю її злочину, та не бачила вона самотньої постаті жіночої у червонім кунтуші, що застигла нерухомо на верхівці залитої золотавим світлом скелі Темні очі з червоним відлиском уважно спостерігали за пестощами та любощами двох, що кохалися в зеленій траві, й посинілі вуста кривив незрозумілий та злостивий посміх
За три тижні Феодося вперше посварилася з чоловіком.
Не бажала пускати його з гетьманом у похід, боялася загибелі його й, наштовхнувшись на опір владного чоловіка, влаштувала таку сварку, що ніколи Мирослава такої не вчиняла.