Тіла її, як не пірнали довго козаки у неспокійні води Дніпра, так і не знайшли. За день прибули Зіньковецькі Василина сприйняла звістку про самогубство старшої доньки досить спокійно, більше вклопотана нездужанням коханої Феодонечки, тільки губи підкопилила осудливо.
Як вродилася нечестивою, так і померла нечестиво.
А ось на Наума Зосимовича було боляче й поглянути. Смерть старшої, любої доньки, та ще така страшна, як самогубство, настільки важким ударом стала для полковника, що він одразу занедужав, підкосившись тілом своїм міцним, і, повернувшись додому, зліг з жорстоким, сильним серцевим нападом, від котрого й помер, не приходячи до тями.
Воєводі Зіньковецькому було влаштовано пишний, пошанливий похорон, а ось доньки його улюбленої навіть при церкві не відспівали самогубця, за словами рідної сестри, вона була позбавлена молитви церковної. Феодосі, за наполяганням матері, довелося вертати до батьківського маєтку, та й не гоже їй було полишатися в домі сотника Скубія зараз, коли сестра померла. Мала жити біля матері, надписувати милому Пантелеймону ніжних листів та чекати. Вбивство Мирослави забулося нею, наказала собі забути той вечір, й тільки в снах приходила Мирослава до неї, дивилася пильно темними очицями, й волосся її темне розвіювалося за спиною, й сонце червоно сідалося, й простягувала вона до Феодосі руки, на котрих спало закривавлене немовля, й питалася тоскно:
Нащо вбила доню мою, сестро?
Феодося відсахалася від немовляти того страшного на руках сестри й прокидалася з застигаючим криком на вустах. А потім поснути не була спроможною до самого ранку. Й прокидалася смертна ненависть до сестри, навіть мертвої. Й згадувалися ті страшні слова, що промовляла їх Мирослава, помираючи. Феодося намагалася їх не згадувати, та ті сни знову воскресали їх у памяті, й вона починала боятися за своє майбутнє щастя поряд Пантелеймона, за те щастя, заради котрого не побоялася такого гріха, як убивство сестри. А тепер почала боятися того, що померла сестра й справді помститься їй і з того світу, завадить бути поряд коханого чоловіка. Й линули до маєтності Скубія на березі Дніпра все нові та й нові листи, наповнені ніжністю та любовю, у котрих Феодося почала вимагати зустрічей, і мчав Пантелеймон до Умані, й відступалася страшна примара вбитої сестри, й Феодося переконувала себе, що омине вона того страшного прокляття сестри. Скубій, молодий удівець з малим сином, він був повністю зачарований нею, закохавшись так палко, готовий хоч зараз вести до вівтаря, та треба ж було чекати рік жалоби Хоч самій Феодосі то було байдуже, вона була згодна й зараз вискочити за нього, так люди ж і ті звичаї, невідомо ким вигадані. І який то був довгий рік у житті Феодосі. Вона дні, години рахувала до тої хвилини, коли має зробитися пані Скубійшею.
Й дочекалася-таки.
А яке пишне тоді весілля влаштувала. Сукню молочного кольору, з лискучого оксамиту придбавала з радістю, й гостей нагукала з родичами матері поляцькими таку силу-силенну, що будинок Скубія ледь умістив усіх, а вже учту яку зготувала. Наймити ледь не тиждень горіли, мов грішники в пеклі, наготовляючи всього такого смачного. Вінчалися в церкві Кременчука, а тоді з почетом весільним поїздом рушили до маєтності Скубія. Феодося, щаслива та сяюча, була диво яка вже гарна, й волосся її вогняно-руде полумям горілося на молочному оксамиті весільного вбрання, округле личко палахкотіло румянцем яскравим щасливого збудження. А вже очі блакитні, такі гарні Ой, мало хто з гостей міг відірвати захоплений погляд від чарівної нареченої. А та світилася сяйвом тим неземним лиш для одного чоловіка у залі, у світі білім для мужа свого коханого.
Горіло те весілля до пізньої ночі.
Феодося мліла від щастя поряд Пантелеймона, згадуючи своє перше весілля, свій страх перед старшим літами, ледь знайомим Казимиром Тодоровичем. Вона не кохала його, жодної хвилини не любила, майже примусом засватана ледь не в дитячих роках та віддана з благословення матері. Як та наполягала на тому шлюбові, вмовляла її, спокушаючи заможністю та вхожістю до залів королівських Спокусилася й погодилася вийти за Тодоровича, а на весіллі впилася витриманим вином, аби заколисати страх, та так впилася, що й зомліла. А як побачила Пантелеймона, сотника цього звичайного, з козаків, так тільки й зрозуміла всю силу того таємничого почуття кохання, скуштувала його незнайомого смаку й так впилася ним, що зрозуміла на все піде, аби тільки бути поряд коханого чоловіка.
Так на заваді ж стояла Мирослава.
Феодося вже й не памятала, коли саме заскочила їй думка та чорна вбити Мирославу Певне, що у ту мить, коли дізналася вона, що сестра важка вдруге, коли почула від Пантелеймона страшні для себе слова, що не зможе він покинути дружину, що то гріх є великий, особливо тепер, коли Мирослава має під серцем дитя, й ніколи він не зможе мати після такого щастя. Вона тільки кривила вуста, слухаючи ті слова Гріха вона не боялася, ніколи побожливою не була, як ті козаки, та переконати Пантелеймона в тім, що не треба боятися вдаваного гріха, на жаль, не могла. Й вона вирішила таки вбити Мирославу, нелюбов до котрої всотувала з молоком матері, змалечку хапаючи її слова об тім, яка погана Мирослава. Ніколи не любила сестри, а коли покохала Пантелеймона, то перетворилася вона для неї на найлютішого ворога, зненавиділа її настільки сильно, аж зрозуміла, що єдиний шлях до щастя поряд коханого то смерть Мирослави.
Довго намислювала, як би то його вчинити вбивство.
А Мирослава, мов допомагаючи, почала вештатися до скелі.
Й Феодося раптом зрозуміла, що має робити.
Немов хижа вовчиця, вичатовувала вона Мирославу, піддивлялася, як довго та сидить на скелі, як любить нерухомо стояти на схилі, задумливо вдивляючись у води Дніпра Знала вже, що має робити скинути сестру зі скелі у Дніпро. Та завдати удару, поки Пантелеймон був у маєтку, не наважувалася. Він завше вештався місциною, а втрапив би її за злочином, то невідомо, що б воно було. Ні, вона не марно має все зробити, мусить почекати. Й дочекалася його відїзду до Чигирина, й не стала тоді баритися.
Й зараз святкує свою перемогу над Мирославою.
Феодося поглянула на матір. Пані Василина ніяк не бажала її шлюбу із сотником Скубієм, людиною досить простою, не зважала навіть на те, що він був заможним удівцем і мав гарні статки та маєтності, отримані від Мирослави, котрій їх залишив полковник Книш. Та мати бажала для Феодосі більш гарної партії й уже шукала такої у Варшаві. Але вперлася сама Феодося, витримавши з матірю справжню війну за свого коханого Пантелеймона.
Й ось усі перепони усунено, й вона стала пані Скубій.
Щасливою пані Скубій.
Й полишиться такою до кінця свого життя!
В якусь мить, перетанцювавшись до запаморочення та частого серцебиття, що з гостями, що з коханим своїм Пантелеймоном, Феодося відчула задуху в переповненій залі, її раптом з невимовною силою потягнуло до вулиці, на свіже та прохолодне повітря. Й вона тихо вислизнула з будинку. Туди, де заливалися, захлиналися співом цвіркуни та потайні соловейки, де було так гарно та прохолодно, де загадковим жовтувато-червоним світлом вилискував місяць. Вона любила цю місцину біля Дніпра, любила цей маєток, котрому мала зробитися господинею, заміняючи Мирославу.
Пройшлася неквапливо сирою землею, на котрій так любив бавитися її син, насолоджуючись владою своєю у цім місці, перемогою своєю та щастям
Якою ж щасливою вона буде тут
Гадаєш, що й справді будеш щасливою, сестро? прошелестів за спиною раптом тихий і хоч забутий, та знайомий голос, змушуючи застигнути на місці.
Того просто не могло бути
То ж неможливо!
Мирослава померла, і Феодося власними руками спочатку задавила сестру, а потім скинула до Дніпра.
Мирослава вже більш року, як мертва!
Запевняючи себе, що просто марить від перевтоми, Феодося різко обернулася, запевняючи себе, що перепила міцного вина з батьківських комор Мирослави тут ніяк уже не може бути Й закамяніла, відчувши, як ворушиться на спітнілій голові вогняно-руде волосся.
Перед нею стояла Мирослава!
Бліда лицем, котре світилося, мов місячне сяйво, з довгим волоссям, що тріпотілося за спиною Смолоскипи, котрими освітлювали дворище у цей святковий вечір, добре висвітлювали застиглу постать Мирослави. Одягнена в той же червоний кунтуш, у котрому помирала, з палаючим ненавистю поглядом, вона не була примарою, зовсім ні, а видавалася живішою від усіх живих.
Але ж але того просто не могло бути!
Мирослава зловісно всміхнулася.
Впізнала, сестро?
Феодося спромоглася зневірливо похитати головою.
Ти ж Ти ж померла
Мирослава посміхнулася ще бльш зловісно.
А ти ж усе для цього зробила?
Я ж Ти потонула у Дніпрі! майже істерично вигукнула Феодося, усе ще сподіваючись, що це лиш марення. Не треба було, усе ж таки не треба було пити того батьківського вина.