Між сестрами почалася війна за одного чоловіка.
Пантелеймон і надалі відмовлявся від розлучення з Мирославою, вважаючи особливим що й стан її, що й грішність того діла. Та, побоюючись того гріха, він усе ж не міг встояти перед звабливою спокусою Феодосі, й життя Мирослави знову перетворилося на жахіття.
А Феодося Вона наче геть сказилася, не ховалася вже в своїх намірах, в очі Мирославі кидаючи зухвалі слова.
Віддай мені Пантелеймона, Мирославо, приступилася вона до сестри, вилискуючи наполегливо блакитними очима. Він з якогось дуру вважає, що кидати тебе є великим гріхом. Феодося гмикнула. Теж мені, святий вишукався. Але якщо ти сама його покинеш, відпустиш, йому гріха не буде.
Мирослава відсахнулася настрашено назад.
Ніколи такого не зроблю!
Феодося зіщулила лукаві очиська.
Та він же не кохає тебе!
А ти почім то знаєш?
Феодося самовпевнено посміхнулася.
О, я багато чого знаю про твого чоловіка, я краще від тебе його знаю, сестро. Й рано чи пізно все одно доскочу свого й стану його дружиною!
Мирослава лиш зневажливо пхикнула.
Для цього тобі буде потрібно спершу мене вбити!
Феодося поглянула якось дивно.
Буде потрібно, то й убю!
Не повірила словам сестри, та чого ж у запалі не наговориш, можна багато чого наговорити. Не вважала сестру за вбивцю, та все ж якийсь острах у серці після розмови тої оселився. А ще вона, важка дитям, ніби мала тримати в серці лиш усе добре та світле, але розуміла, що таки сильно ненавидить сестру. Ніколи між ними не було любові, то так повелося ледь не від самого народження Феодосі, але тоді сестра сприймалася Мирославою геть байдуже, мов чужа. Зараз же в серце вїлися намертво порості темної ненависті, почуття, котрого не мало би бути до рідної людини. Та й навзаєм було те почуття, Мирослава відчувала то.
Вона більш не скніла примарою блудливою коридорами будинку й у покоях своїх не зачинялася, а йшла до скелі, котра й раніш була для неї улюбленицею в маєтку, а зараз і взагалі видавалася прихистком від жорстокої дійсності. Феодося ж чим далі, тим більш нахабнішала. Поводилася так, мов господинею в маєтку зробилася, дружиною вінчаною Пантелеймону, могла на злість Мирославі на очах тої вхопити його в обійми, настільки спокуслива та гарна, що той, схоже, не міг перед нею втриматися.
Кожен день був тепер для Мирослави пеклом.
Вона ще до смерті страждала душею й тілом.
Й не мала жодної хвилини спокою.
Тільки там, на верхівці скелі, куди забиралася з ризиком для майбутнього дитяти, почувалася чомусь більш-менш спокійно, мов саме те місце мало здатність лікувати такі глибокі сердечні рани, котрі мала Мирослава. Могла довго дивитися на сіруваті, то спокійні, то бурхливі води Дніпра внизу, годинами не зводити очей то з неба над головою, то з плеса річки, заспокоюючись так, відсторонюючись від того мороку, на котрий перетворилося життя її з появою сестри.
А ще полюбилося дивним чином спостерігати, як сідається сонце над Дніпром, особливо таке, що заходилося на вітер наступного дня червоно. В тих заходах червоних, наче кривавих, вбачалося їй щось одночасно заспокійливе й тривожливе, чаруюче й таке, що викликало дивні почуття, та ще неспокій і потаємний, ледь помітний страх.
А потім настав той день
Сонце в той день зібралося сідати червоно, віщуючи вітряний день назавтра. Пантелеймон відїхав у справах до Чигирина, за покликом гетьмана Хмельницького. Феодося вешталася будинком похмурою та невдоволеною. Мати надіслала звістку, що повністю видужала, тому приїде до маєтку старшої доньки, щоби забрати Феодосю, котра вже надто забарилася у гостях.
Мирослава поморщилася.
Бачити матір у домі своїм вона зараз не надто бажала, вистачало й Феодосі, до нудоти накуштувалася, а мати Та жінка, котра породила її до життя, яка вона взагалі була їй мати? Мати то та людина, що приголубить, заколихає, утішить та підтримає, а не та, що закляне власними вустами, облаявши підкидьком бісівки.
Мирослава важко зітхнула.
Може, від того тепер і страждає, що рідна мати проклинала?
Сонце продовжувало криваво червоніти на очах сумної, замисленої Мирослави, мов безмовно висловлюючи співчуття.
Мирослава пильніш поглянула на його червоне, мов розпечене, коло.
І здригнулася.
Щось, невідомо вже що, змусило її напружитися й стрімко обернутися назад, поглянути за спину.
Й здригнутися знову.
На верхівці скелі стояла Феодося.
Мирослава важко зітхнула.
Може, від того тепер і страждає, що рідна мати проклинала?
Сонце продовжувало криваво червоніти на очах сумної, замисленої Мирослави, мов безмовно висловлюючи співчуття.
Мирослава пильніш поглянула на його червоне, мов розпечене, коло.
І здригнулася.
Щось, невідомо вже що, змусило її напружитися й стрімко обернутися назад, поглянути за спину.
Й здригнутися знову.
На верхівці скелі стояла Феодося.
Щось у напруженому, зосередженому лиці, зовсім неусміхненому підказало Мирославі, що видерлася та сюди, на скелю, не дарма.
В блакитних очах Феодосі плескалася небезпечна муторність.
Мирославі вмить зробилося лячно.
Феодосю, що ти тут робиш?
На лиці Феодосі промайнув дивний вираз.
Прийшла до тебе, відповіла незрозуміло.
Мирослава напружилася.
Навіщо?
Феодося промовчала, та настільки красномовно промовчала й так позиркнула, що Мирослава раптом усе зрозуміла й без слів. Зрозуміла, чому сестра видерлася на скелю й що означала та муторність у її блакитних очах.
То була смерть.
Її Мирослави смерть!
Вражена, приголомшена, поглянула на сестру зневірливо, гадаючи, що то їй усе лиш видалося, що то сонце так сідає, що в очах Феодосі вгадується щось лиховісне. Але ні, не привиділося, й холодом пробрало до нутрощів, коли таки дотямила, що не взрілося їй нічого Ясно, як сонця коло над притихлим Дніпром, бачила мить тому, так, бачила власну, саме її смерть у гарних блакитних очах сестри.
Відступила назад на декілька кроків.
Та куди ж тут утечеш?
Феодосю? прошепотіла ледь чутно.
Блакитні очі прикипіли до неї муторним поглядом, але Феодося чомусь мовчала, мов зважувала для себе щось, і лице її юне, таке гарне та чарівне завше, видавалося Мирославі зараз лицем незнайомки. Та сестра навіть старшою за свої роки видавалася.
Погляд Мирослави заметався Зійти зі скелі можливо було лиш однією стежиною, хоча й досить складною, та все ж, а всі інші шляхи означали вірну смерть. Та шлях до стежини перегороджувала Феодося, й Мирослава не була певною в тім, що зможе подужати сестру, бо та була й вищою від неї, та й харчувалася не в приклад краще. Мирослава ж останнім часом переважно нудотами страждала, що через дитя, що через нерви.
Дитя!
Вона має захистити його, своє неповинне та безпомічне дитя, те єдине створіння, котре ще могло повернути щастя у їхню майже зруйновану родину. Повернути те, що руйнувала сестра своєю безжальною рукою, рідна людина руйнувала, котра була гіршою від смертного ворога Мирославі.
Невже вона й справді прийшла сюди вбити її?
Мирослава не знала, що їй робити, як порятуватися від наміру злого сестри, наміру, що так ясно вбачався в її очах, незважаючи на мовчання самої Феодосі. А чому вона вже мовчала? Можливо, не могла наважитися на чорну справу, чи, може, й не було нічого, й привиділося все Мирославі, й Феодося просто злує через те, що Пантелеймон не бажає кидати Мирославу, та ще й мати приїздить, аби повернути її до Умані.
Мирослава глибоко зітхнула.
Феодосю, я б
Й ось тут Феодося, мов прокинувшись від сну, раптом заговорила, й так пристрасно заговорила, мов греблю прорвало натиском води.
Ти маєш померти! вигукнула вона різко, змушуючи Мирославу здригнутися й похолонути від неприємного, липкого відчуття страху. Страху такого, що раніш вона його й не знала, то був особливий, ні на що не схожий страх живого створіння за своє життя, дароване лиш раз. Страх загнаної хижаком у куток тварини, котра чує власну загибель. Й Мирослава теж чула її власну загибель відчуттям незрозумілим. Вона не помилилася, й Феодося таки прийшла сюди з чорними намірами.
Намірами вбити власну сестру!
Господи, помилуй!
Сковтнула слину, що зробилася неприємно гіркою.
Феодосю, що ти кажеш такого? вжахнулася.
Феодося недобре зіщулилася.
А що, не подобаються мої слова? Чи ти гадаєш, що мені подобається марно чекати, поки Пантелеймон таки визріє для рішення тебе покинути? Він же не кохає тебе, геть не кохає, мною повністю зчарований, а розлучатися за гріх вважає, особливо тепер, коли ти важка.
Мирослава сіпнулася.
Й ти не пожалкуєш мого дитяти?
Феодося поглянула безжально.
Ні!
Але ж ти моя сестра рідна сестра
Знизавши плечима, Феодося відгукнулася досить байдуже:
Ми ніколи з тобою не були досить близькими, і я ще з дитинства навчилася від мами нелюбові до тебе. Ти мені раніш була швидше байдужою, хоч мама завше вважала, що ти людина недобра й серце в тебе лихе, та мене то все геть не обходило, у материні забобони я ніколи не вірилася Але зараз, зараз я хочу бути поряд Пантелеймона, мені потрібен цей чоловік