Ні!
Але ж ти моя сестра рідна сестра
Знизавши плечима, Феодося відгукнулася досить байдуже:
Ми ніколи з тобою не були досить близькими, і я ще з дитинства навчилася від мами нелюбові до тебе. Ти мені раніш була швидше байдужою, хоч мама завше вважала, що ти людина недобра й серце в тебе лихе, та мене то все геть не обходило, у материні забобони я ніколи не вірилася Але зараз, зараз я хочу бути поряд Пантелеймона, мені потрібен цей чоловік
Мирослава кинула на сестру сумний погляд.
Ти кохаєш його?
Так.
Та він усе ж належний мені! уперто вигукнула Мирослава, відчувши, як обривається щось усередині, коли Феодося розреготалась у відповідь.
Тому ти й маєш померти! Зізнаюсь, я довго вагалася, не наважуючись на таке, але Ти маєш зникнути з життя Пантелеймона, зникнути назавше!
Заради дитини я й так піду, зникну, поїду кудись, дам йому вільне життя, тільки пожалій моє дитя, не вбивай Мирослава промовляла те, що лягало на серце, розуміючи, що як не важко їй буде це зробити, та заради дитяти вона й на таке піде, витне з себе серце живцем, вирве кохання, покине коханого, аби тільки дитя жило, а вона поступиться чоловіком
Феодося покривила вродливе лице.
Я тобі не вірю!
Мирослава перехрестилася.
Перед Господом присягаюся!
Усе одно не вірю!
Мирослава була вже ладною впасти перед сестрою на коліна.
Пощади, сестро! Пантелеймон усе одно ж покине тебе, коли дізнається
Вустами Феодосі сковзнув незрозумілий посміх.
А хто тобі сказав, що він дізнається? Вона розреготалася, щоправда, невесело, а якось нервово та дещо неприродно, й Мирославі морозом обсипало спину від того реготу. Поховальними дзвонами лунав він зараз для неї. Ти ж останнім часом геть дивною зробилася, божеволіти почала від горя гіркого, втікала сюди, до скелі Й хто ж його тебе там знає, які думки малися у хворій голові. Розлюблена чоловіком взяла та й стрибнула до Дніпра.
Тілом Мирослави пройшов дрож.
То ти втопити мене намислила?
Так.
А як випливу?
Вуста Феодосі зазміїлися нелюдяним усміхом.
Не випливеш.
Мирослава дивилася в її холодні, блакитні очі й розуміла так, вона не випливе, Феодося вже потурбується об тім. Але ж вона не хотіла помирати, людоньки добрі, зовсім не хотіла, особливо зараз, маючи під серцем дитя Темні, глибокі очі Мирослави загорілися злим вогнем. Ні, вона ще так задарма й не віддасть життя свого, вона ще побореться, вона спробує й себе, й дитя врятувати, а як програє То що ж, помре, та, помираючи, прокляне сестру, як мати проклинала її саму, так і вона за дитя своє неповинне прокляне вбивцю цю чарівнолику.
Роззирнулася довкола. Ніко`го не було видко, нíкого на допомогу покликати, й будинок надто далеко від скелі, робітники були в полі, а рибалки десь далеко посеред Дніпра Ніхто й не допоможе, хоч і здійме вона крики, голосно кличучи на допомогу. Єдина надія полишалася на саму себе та на сили свої, котрі мали врятувати від смерті.
Сонце, докочуючись до обрію, запалало яскраво, наливаючись червоною кровю, й з цікавістю завислося над Дніпром у ту мить, коли гарна, юна літами жінка у простій сірій сукні рушила на сестру свою, за подобою прадавнього Каїна здійняла руку на рідну людину Мирослава, звідки й сили відшукавши, штовхнула Феодосю першою, на все здатна, аби вижити, аби звільнити шлях до рятівної стежини на землю, туди, де можна побігти швидкими ногами геть, де й сама земелька прихистить. Подумалося лиш, що сама себе загнала в цю пастку, полюбивши так оце сидіння на верхівці скелі. Та хіба ж відала, що отримає тут собі могилу?
Заборонивши страху володіти собою, вона обома руками вдарила Феодосю, збивши ту з ніг. Сестра впала, звільняючи Мирославі такий жаданий для неї шлях Ноги хоч і дрижали від страху, та вона, не забарившись, кинулася до стежини. Тільки б опинитися на землі, не розбитися, скочуючись зі скелі, хапаючись тремтячими пальцями за рідко поросле буряниння Та не встигла, не добігла жаданої стежини сильна рука сестри смикнула за ногу, й Мирослава не втрималась. Зойкнула, падаючи вперед, на черево, в котрому покоїлося дитя, й хоч виставила перед собою руку, та впала незграбно, відчувши гострий, пронизуючий біль. Застогнала болісно, лячно.
Дитя моє
Спробувала звестись на ноги, знову втікати Не дали. Сильні руки сестри наздогнали знову, а біль пронизував черево, вбиваючи життя, зароджене для народження, а не для смерті. Плакала, відчуваючи, як життя те починає витікатися з неї гарячими хвилями, обливаючи ноги, довгу спідницю Й прямо над собою побачила напружене, холодне лице сестри, коли обернула та її на спину й схилилася молодим до неї, дужим тілом.
Схилилася, аби вбити.
На очах Мирослави виступилися пекучі сльози.
Сестро
Феодося зіщулилася.
Замовкни!
Дитя моє Ти вбила, воно помирає зараз у мені, й душенька ж його невинна волає до небес від болю Мирослава відчула, як її пронизує нова хвиля болю й крові витікає більш. А в тебе ж самої син є, сестро, й ще діти, може, будуть. Чи не боїшся ти, вбивце чужого дитяти, що дітям твоїм відповідати за тебе?
У блакитних очах Феодосі промайнув страх.
Не смій, чуєш, не смій клясти мого дитяти!
Мирослава лиш позиркнула безжально.
А ти ж мого не пожалкувала!
То інше!
Для тебе інше, а для мене воно найдорожче. То ти й Наумчика мого вбєш, коли той почне тобі заважати? Мирослава застогнала, біль почав роздирати наче навпіл, та зло й ненависть до сестри все більш входили в силу, притуплюючи той біль шматуючий. Гадаєш, що, убивши мене та дитя моє невинне, отримаєш собі щастя? Та щоби ти не дочекалася, й з того світу тобі за смерть своєї дитини помщуся
Феодося несподівано пополотніла.
Закрий рота!
Мирославою ж оволодів якийсь дивний стан, коли біль відчувався вже не так гостро, лиш слабко пульсуючи десь у надрах тіла, а серце серце заповнювалося темнотою, що насувала на нього, мов пізня ніч, швидко й невпинно. Й зривалися з уст страшні, божевільні слова.
Страшна ти людина, сестро, шепотіла гарячково, мов у лихоманці, у пропасниці. Гадаєш на крові мого ненародженого дитяти вибудувати собі життя щасливе? Ні, кров його невинна на твоїх руках поганських, і навіть отримавши Пантелеймона, не будеш ти з ним тепер щасливою, жодного дня свого не будеш!
Феодося пополотніла ще більш.
Замовкни! Це життя тобі не врятує
Мирослава посміхнулася майже спокійно.
Нехай, нехай я вже тепер помру, байдуже, бо дитя ж померло Та й ти, ти, убивце, не будеш щасливою поряд Пантелеймона. Я й з того світу об цім потурбуюся. Й діти твої, нащадки твої, схожі на тебе рудоволосі змієнята, вони перемруть через тебе!
Феодося вже тремтіла.
Та ти ж божевільна! Таке казати
Мирослава зіщулилася.
То ненависть моя промовляє!
Все! Досить!
Очевидно, не витримавши більш страшних промовлянь Мирослави, Феодося навалилася на неї всім тілом, і прохолодні та сильні, хоч і жіночі пальці, затислися довкола беззахисного горла. Мирослава захрипіла, надто вже слабка від утрати крові, аби супротивитися, аби захищати життя своє. Феодося ж, мов сама збожеволівши, все стискала пальці довкола горла сестри, воліючи змусити ту нарешті змовкнути, не промовляти більш страшних слів прокльону, котрі мороком обгортали її серце.
Мирослава ж так і померла з прокльонами на вустах, з муторною, неможливою обіцянкою повернутися, аби помститися, аби звести зі світу й саму Феодосю, й нащадків її рудоволосих.
Замовкни! Замовкни!
Феодося, напівбожевільна від несподіваного страху, усе продовжувала стискати занімілі пальці довкола горла Мирослави мертвої вже Мирослави. Та мов не помічала того, й голос сестри, що замовк уже навіки, продовжував лунати довкола неї, мов голос сестриної смерті, котру сама ж й прикликала безжально на цю скелю.
Отямилася, коли над Дніпром пронизливо закричала чайка.
Відхилилася, відчуваючи біль у занімілім тілі, й здригнулася. Мирослава й померла продовжувала на неї дивитися очима темними, застиглими, в котрих взрівалася й таємниця, й погрозу можна було вбачити. Тремтячими від напруги страшної пальцями спробувала Феодося прикрити ті страшні для неї очі, та не змогла. На якусь мить здалося, що Мирослава насміхається з неї, навіть мертва мов усміхаючись самим краєчком рота застиглого.
Феодося скочила на ноги.
Проклята божевільна!
Страх перед погрозливим, дарма що мертвим тілом сестри надав Феодосі зовсім не жіночих сил. Ухопившись за спідницю Мирослави, аби тягнути тіло сестри до схилу скелі в бік Дніпра, одразу ж з огидою відсахнулася, поморщившись, поглянула на свої пальці, червоні від крові, котрою просяклася спідниця сестри. Гидливо витерла їх об червоного кунтуша Мирослави й, не надаючи собі часу на роздуми, поквапливо вхопила Мирославу попід руки й потягнула туди до схилу, внизу котрого виднілися спокійні, червонувато-сірі води Дніпра. Очі Мирослави так і полишалися розплющеними, коли Феодося, не відчуваючи й краплини жалю, штовхнула її тіло туди, у Дніпро, зібравши весь залишок сил і важко дихаючи. Мирослава падала безшумливо, й тільки вода за мить гучно заплескалася, приймаючи в обійми свої могутні закривавлене мертве тіло. А потім знову зробилося так тихо, тільки чайки пронизливо закричали та змовкли, мов перестрашившись чогось. Феодося не стала довго полишатися на скелі, швидко повернулася до стежини й, ледь не зірвавшись було на спуску, необачливо вхопившись тремтячими пальцями за суху бурянину, перестрашливо зойкнула та побігла геть.