Із сусідньої загороди чути голосну молитву старого сусіди Василя. «Отче наш, іже єси на небесах».
«Отче наш, іже єси на небесіх» заголосив на дзвіниці великий дзвін.
Вона припадає під обмитою свіжою росою, обсипаною пухким цвітом, черемшину, складає малі рученята, а дрібні уста славлять і собі найвище єство: «Отче наш, іже єси на небесіх».
Перецвіли лелії у батьківськім садку, зате зацвіли рожі у зільнику, перед верандою над просторим берегом широкої блискучої ріки.
Вона сидить зі своєю дружиною.
Солодкі пахощі рож заповняють повітря. Їх темно-червоні, білі і рожеві корони розхилюють чудові листки на струнких гілках буйних кущів.
Як гарно цвітуть рожі! Правдива оаза рож.
І справді, рожі цвіли не лиш у них в зільнику, але і у серцях. А далекі гори прости-глися довгим пасмом, криті білими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звіяна із вершин гір легка хмарка спадає на блискучі води ріки. Великий ясний місяць підноситься поволі і срібляним промінням міниться у білій мряці, що зливалась з блискучими филями води. Рожі, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов їх розхилити до сонця, щастя-життя!
Дмухнув холодний вітер, розлетілись листки золотих снів і надії, повяли у розцвіті цвіти.
Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах і заморозив гарячі почування серця. Сіяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погідне лице, а зложені до усміху уста викривились болючим терпінням.
Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.
Громова блискавка прибила душу і зруйнувала тихий затишок життя. Молодість прибрана в рожеві цвіти, сіяюча щастям, розвіялася, як тінь, а серед цвинтарного простору станула осіння шаруга, з заломаними розпукою руками.
Усе змінилося.
Люта доля поставила її завадою на дорозі тим, кому колись подавала помічну руку в тяжкій боротьбі щоденного життя.
Все, що давніше почитувано її в заслуги, ідеалізовано, тепер топталось без милості. Окружена злобою ще більше цінила свою втрату, якої не могла і не хотіла забути.
Де ти, де ти, сердечний приятелю мій! Чи може се статися, щоби мій жаль і розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моїх сліз, не чув крику зболілої душі!
I
Жалієшся, що доперва з часописей дізнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка і товариша молодих літ болючо діткнула байдужність, на яку нічим собі не заслужив. Вибачай. Але біль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що співчуття приносить пільгу. Навпаки. Коли людина знає, що його втрата його найближче дотикає, коли знає, що глибини його болю ніхто не годен відчути, тоді кожда заява співчуття видасться гіркою іронією.
Може мої слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертість була доказом давньої щирості. Впрочім віддалення має свої права.
Воно є таким самим морем для душі, як те дійсне море, що нас ділить.
Довго зволікала з відповіддю на твоє добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стільки сили, що можу відповісти на твої допити про моє життя тепер, якщо те все, що тепер відчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здається мені, що двигаю якийсь страшний тягар, а люті гадюки жеруть моє серце і висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилює мене і зовсім паралізує волю. Сиджу часом годинами на тім самім місці і дивлюся на кинене пальто, котре треба мені взяти на себе, щоб йти на вулицю. Сиджу і дивлюсь, а скілько часу минуло не знаю, де мої думки блукали не знаю. А пальто лежить на тім самім місці, значить, я не брала його на себе, нікуди не виходила.
Часом говорю з людьми і пустий сміх мене пориває. Їм здається, що вони зі мною говорять, а мене нема, є лиш дві горіхові стулені лушпинки без зерна.
Від часу до часу хочеться сміятись до розпуки. Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тоді, коли бачила здорового молодого чоловіка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фізичну силу.
Чи є така сила життя, щоби могла опертися своїй суперниці смерті?
І дивний сміх викривляв мені уста. Мусіла з усіх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсміятись.
Але нащо я тобі про те пишу. Про що інше питаєшся, що інше відповідаю. Біль душі так притлумив мене, що про ніщо інше, крім того болю, не можу ні думати, ні говорити. Звичайно нічо до нікого не говорю. Присилувана говорю, лиш про мій біль. Ти своїм листом також присилував мене до сього. Сам собі будеш винен, коли мій лист не дасть тобі того, на що надіявся.
II
Пишеш, що деякі симптоми мого настрою не тішать тебе. Не радиш віддаватися самоті. Коли ж бо мене гамір світа не лиш дражнить, але навіть тяжко болить. Найліпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбільше дає спокою мойому зболілому серцю.
Найрадше ховаюся десь у кутку в хаті, щоби як найменше бути на очах. Таке сидіння на одному місці, неначе стримує розшалілий біль душі. Уявляється мені вязниця невинно засудженого.
Страждання такої людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пільгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподівають людині таку кривду через свою несвідомість. Чи нема ніякої сили, що усвідомила б їх? А коли те сталось не з їх, а з якоїсь вищої волі, і коли та воля існує, то за що впав на мене той засуд? Я так мало бажала. Мені було потрібне життя одного тихого скромного чоловіка. І се загарбала в мене доля. Тілько людей жиє, чому ж саме се одно життя мало впасти жертвою смерті? Чи для того, щоби любуватись горем людини? А може се все лиш темна безглядна сила, що не знає ні болю, ні радості?
Та не тільки такі нападають на мене візії? Одна потрясла цілим моїм єством: серед великої кімнати стояла на підвищенню труна, з вінка зівялих цвітів звисали синьо-жовті ленти.
Я лежала перед нею долі скорчена і оторопіла з болю. Враз зявилась висока постать ченця у чорному контурі, він взяв мене за руку і дивно поважним голосом сказав: «Жінко, встань!»
Чи мали б се бути ремінісценції з моїх минулих релігійних вірувань і почувань? Мабуть, з таких почувань повстав колись готик. Горем зболіла душа знаходила тут заспокоєння. Люди, що творили такі святині, мали смутну душу, а ідеї, які в тім виявляли, були ідеями терпіння. Та все ж се давало їм пільгу, якої знайти уже не можу. У глибокім роздражненню затуляю руками очі, щоби не видіти довкола себе моїх давніх закованих в слово приятелів. А перед їх силою і розумом я колись так дуже корилась. У великім болю душа стогне і кричить, як у того поета, котрого твори ми разом читали.
О книжки, книжки! Ви світські, розбійничі книжки. Якби не ви, знайшла б може пільгу і спокій у чернечих шатах. А тепер не можу не можу. Знаю, що тобі те все не вподобається. Скажеш, як в першім листі, що не думав, що я така безсила, що я все справляла на тебе вражіння людини сильної. Признаюсь тобі, хоч не в однім взгляді відріжняю тебе від буденних людей, твої уваги сплинули по мені, як роса по шклі. Що може мене обходити, хто що про мене думає слабого чи сильного я духа? Се мені байдуже. Воно не зменшає мого страждання. Давніше числилася з тим, але се давно, давно минуло. Чи памятаєш стару німецьку книжку, котру давали нам дітьми бавитися, ми називали її книжкою з образками.
Пригадую собі того старого чоловіка, що дивився через вікно, як двоє молодят цілуються. Тоді ми не розуміли сього, придивлялись тільки дивному виразові лиця старого. Далеко він був уже від того життя, воно було давно по за ним. Так далеко, як моя колишня дбайливість про людську думку.
Таке почуває і мій невинно засуджений. Люди, яко такі, для мене майже не існують. Існує лиш їх біль і страждання. Тому звертають мою увагу тільки люди, на котрих впало якесь велике нещастя. В переказуванню ким-будь людського нещастя добачую неправду і те вже мене не вражає. Навіть читаючи найкращі твори людської фантазії в найґеніяльніших образах болю людської душі, бачу лиш фантазію, і нічо більше.
Радніше читаю в часописах про нещасні випадки, хоча воно видається мені немов би менше вартне від мойого власного болю. Людина страшно еґоістичне со-творіння. Давніше може встидно було б мені перед людьми і перед собою признаватися до сього. Тепер мені байдуже.
Се справді дивно, що люди все стараються перед своїми ближніми інакшими представлятися, ніж є справді. Але коли спаде на них правдиве велике нещастя, тоді можуть пізнати, як далекий їм той ближній, як він їх мало обходить, як байдуже їм все те, що він про них думає чи говорить.
III
Уважаєш по моїй фотографії, що я зовсім не змінилася, трохи змарніла і більше нічо. Ось і стулені лушпинки горіха, з котрого зерно вижерли люті гадюки болю.
Як щоб міг ближче придивитись мені, знайшов би далеко більше змін. Може, не пізнав би твоєї своячки, тої чепурної людини, котру ти все називав взірцем змислу порядку. Той змисл у мене зовсім затратився. Не лиш, що не можу такими звичайними речами займатися, але не можу знести, як що стоїть спокійно на своїм місці, і з якимсь гарячковим роздражненням сама той порядок нищу. Відсуваю стільці і столики, здираю хатні прикраси, ніколи не підіймаю, коли що впаде до долу.