Роздражнення, що зайшло в мою душу, не може терпіти спокою і наоколо.
Тому може найрадніше поринаю у вир найбурливіших почувань, і лучуся з нашими найскрайнішими народніми партіями.
IV
По-твойому, що там не було б, все воно лучче, як той невинно засуджений. Може, і твоя правда. Навіть фізичний біль легше знести, ніж постійний настрій смутку.
Звичайно думають, що людина дізнає більше вражінь сумних, ніж веселих. Кажеш, що воно неоправдане, що самі вражіння смутку убили би людський організм.
В кожному разі вражіння смутку є сильніші і почуття радості губляться в них. Маю вражіння, що можу відчувати лиш смуток, здається, що можливість відчування чогось приємнішого зовсім у мене затратилася.
Не раз діється з людиною щось таке, чого вона не може ніяк пояснити собі.
Від часу страшного удару я наче впала в якесь темне провалля. Осліпла душа нічого не видить і не відчуває, крім одного болю. А коли заблукався усміх на мої уста, то було лиш пустою формою і не порушало загальної мертвоти.
Тож яке було моє здивовання, коли несподівано, мов блискавка роздерла тяжкі хмари. Я засміялася. Дійсно, правдиво засміялася, причина була блага, майже неймовірна.
Уяви собі, що причиною були старі щипці, котрими не за нашої памяті обтинали лоєві свічки. Не знаю, хто і на що витяг їх зі схованки. Нащо вони кому були потрібні? Але менше про те.
Досить що побачила їх на моїм столику, ніби кістяк роздавленої ворони з остро закінченим дзюбом. І я засміялася не лиш устами, не гіркою іронією, але правдивим сміхом серця. Се факт Видко, що людина ніколи не може за себе відповідати.
Вона не може навіть знати, що в ній у глибині діється, не може укладати ніяких планів свойого життя.
Мені все здавалося, що моє життя вже скристалізувалось, що вже до кінця буде плисти тихим непомітним струмком. Все було неначе предвиджене від початку до кінця.
А що природним кінцем кождого життя є смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе коли досталося з тою невідкличною силою зустрінутись віч-на-віч, напружилась ціла енергія життя і змагалася з усеї сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час від того, що є неминуче.
Безоглядна сила побідила.
Не в силі була оборонити життя найдорожчої людини, то і сама не хотіла жити. І те, перед чим ховалась стривожена душа, стало її одиноким бажанням.
Зі спритністю божевільного, бо такими бувають люди у великій розпуці, роздобула я отрути, завинула в папір і сховала на грудях.
Свобідно і глибоко зітхнула. Від мене залежало моє існування. Сильна і могуча природа. Заграло тріюмфом у моїй душі, не думай, що ти лиш сильна, що ти тільки можеш нищити, коли схочеш. Потрафлю се і я, як тільки схочу. Не боюся муки, яку ти мені завдала. В кождій хвили можу позбутися її.
Та який то був тріюмф?!
Встид заливає гарячим приском моє лице, коли уявляю собі, яким глумливим іронічним сміхом мусіла сміятися люта сила, коли отрута лежала на моїх грудях. Ко-ждий день, а багато їх було, зачинався постановою не пережити заходу сонця, однак переживалася днина за дниною. Людина звикає до всього, навіть до страждання.
V
В однім з останніх моїх листів писала я тобі, що людина звикає до страждання. Ілюзія! Воно дужче від нього, дужче від його волі і постанов.
Довго можна терпіти, довго зносити людську злість, неправду понижування. Аж прийде несподівано хвиля і людина не впізнає себе. Все, що довго збирається в її серцю, весь біль її душі вибухає враз вулканічною силою.
Довге страждання часто прибирає якусь поетичну закраску, і се додає сили витривалості, аж нараз станеться з ним щось зовсім іншого. Люди знають ті почування і називають каплею до повної чарки.
У мене те лиш не смійся з курйозності називається Єпископом. Курйозно правда? А може, і ти його знаєш? Є то заголовок одного малого оповідання високо ціненого сучасного письменника, котрого я не люблю за надмірну балакучість і виключно еротичні теми. Тож коли випадково трапилися мені його твори в комплекті, нерадо перекидала листки грубих томів, аж зауважила я маленьку но-вельку під згаданим заголовком. Прочитала і здригнулася, а властиво здригнувся у моїй душі Єпископ. Він жиє у кожній замученій людській душі. Той терпить, хто мусить, а однак і в такій бідній зневоленій душі прокидається Єпископ, котрий, як в оповіданню автора несподівано для себе, як і для інших, кидає штилєтом у груди тому, хто з нього так довго знущався! А люди вміють знущатися. Переповнишся чаркою болю, як в душі Єпископа, станеш у свою оборону, то ті, від котрих ти терпів кривду, почнуть ще жалітися і тебе винуватити. А людська справедливість не ввійде в твою душу, не змірить болю критичного моменту, а ще осудить тебе.
Кажуть, що біль ублагороднює людину. Мені здається, що навпаки. А може, се залежить від того, які причини болю. Біль, викликаний людською неправдою, витворює нехіть і відразу до них. Се було би оправдане і логічне, та, на жаль, почуття не визнають ніякої логіки.
Біль і нехіть моєї душі до кождої майже людини зокрема, перетворюються саме в якусь загальну любов до цілого людства: працювати для загального добра, всюди без розбору на якім будь полі, де тільки вистане сили і вдатності, справляє мені дивну пільгу, і здається часом гріхом думати лиш про себе і плакати над собою.
Те нове життя мирить мене знов з людьми; вони стають для мене симпатичніші, бо не бачать моєї особи, а лиш те, чим я прислуговуюся загалові. То якось дивно розширює моє серце. Бачу, що життя ширше і цікавіше, коли не дивимося на нього через призму свого «я». Се поясняє те, що все мене дивувало: чому мужчини радніше перебувають в товаристві між собою, ніж жінки? Поминувши карти і острі напої не можна не признати тут ще одного важного чинника, а саме що їх життя більше абсорбують загальні всім спільні почування громадських справ, наколи жінки жиють переважно вузькими особистими почуваннями, що відносяться лиш до їх особи, їх хатніх і родинних інтересів.
Загальний інтерес, загальне стремління, любов до одного ідеалу, одно слово групова єдність геть дужче лучить людей, ніж вони самі думають. Хоч часом і на тім полі виростають стремління і почування вузького егоїзму.
VI
Під час довгої перерви нашого листування зайшов не один факт і не одно нове почуття зродилося.
Передусім мушу заявити, що я стала далеко тверезіша. Праця для загалу, здається, уздоровила мою душу. Давні галюцинації, викликані смутком, вже не вертають. Дивлюся на світ більше реально і не гублюся в районах недовідомого.
Праця для ширшого загалу дає людині і більше значіння. Признання загалу для одиниці має якусь опяняючу силу, що часто бачимо в амбіціях переважно мужчин. Але з тим, відай, змалку треба зростатися, а воно довго плекане сильно вкорінюється в душу людини.
Для мене, що виросла в домашнім затишку, признання людей на ширшій арені має в собі щось соромливе.
Призвичаєна до поклонів мужчин, вечіркових і бальових компліментів, і так тим зіпсована, що коли який мужчина не підлягав моїй сугестії, просто для мене не існував. І от тепер, чи можеш повірити, не можу часом піднести очей, коли подибує мене признання за працю для загалу.
Тому була я дуже засоромлена, коли з-закордону двоє молодих людей невисказа-но чемно заявили, що вступивши на нашу територію, хотіли пізнати всіх визначніших людей, між ними і мене.
Знаєш мої домашні відносини і працю, яка на мене все спадає. Гість в дома ще більше ту працю побільшає. Аж з полудня могла я присвятити час гостям. З нагоди їх приїзду уряджено прогульку, в якій брали участь жінки і чоловіки. Ціллю прогульки був звісний тобі лісок і розлога царинка, котру ти так любив. Товариство поділилося на кільки гуртків, я йшла з одним з наших гостей.
Днина була чудова, сонце, що хилилося на захід, розсипало скрізь рожеві блиски. Легкий вітрець, як се часто в наших сторонах перед заходом сонця трапляється, дув милим холодом. Вид довкола був гарний, прогульковці уважали за відповідне подивляти природу, а подивляли таким банальним способом, що зривалось пере-сердя. Я сама люблю природу, і нічо так не заспокоює моєї зболілої душі, як її чаруючий вид. Скілька високих грубих пнів, обвисла галузка хмелю, цвітка, що визирає з трави, нераз сильніше промовляє до мене, ніж найкращі слова. Але любування природою в більшім товаристві виглядає завжди так офіціально, що відражає прикро. Рада була тому, що мій товариш не звертав на се ніякої уваги, і не переставав говорити.
Була се енергійна і буйна натура. На загальні справи дивився критично. І, як тодішні закордонні українці, був тої думки, що ми тут не уміємо використати наших прав. Мої запевнення, що легше не раз боротись з одвертим, як з потайним ворогом, не переконували його. Взагалі виявляв він таке ознайомлення з нашими справами, і вражав такою незвичайною вимовою, що я слухала його не лиш з приємністю, але з певного роду напруженням цілої моєї уваги. Так була зайнята його прелекцією, що гнівало мене, як хто переривав нашу бесіду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гість покинув своє товариство і прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цілком не псувало нашого настрою.