Була се енергійна і буйна натура. На загальні справи дивився критично. І, як тодішні закордонні українці, був тої думки, що ми тут не уміємо використати наших прав. Мої запевнення, що легше не раз боротись з одвертим, як з потайним ворогом, не переконували його. Взагалі виявляв він таке ознайомлення з нашими справами, і вражав такою незвичайною вимовою, що я слухала його не лиш з приємністю, але з певного роду напруженням цілої моєї уваги. Так була зайнята його прелекцією, що гнівало мене, як хто переривав нашу бесіду. Тому з великим невдоволенням зауважила, що другий гість покинув своє товариство і прилучився до нас. Однак скоро показалось, що се цілком не псувало нашого настрою.
Принципово вони не ріжнилися між собою. Вражаючою лиш була ріжниця темпераменту і зовнішнього вигляду.
Перший високий, широкий у плечах, з бистрим зором, говорив скоро і голосно. Товариш його менший на зріст, утлої будови, з синіми очима, якби мрякою застеленими, говорив тихим, рівним, мяким голосом. Ріжниця була надто велика, щоби її не помітити. І се так мене вражало, що часто гарні слова вимовного бесідника лиш перелітали коло мого вуха, і хоч не без внутрішнього протесту, другий товариш зачав мене щораз більше займати, а головно вражав його тихий рівний голос і суворий спокійний погляд його темно-синіх очей.
Що більше дослухалася я до того голосу і слідкувала за поглядом його очей, то дужче опановувало мене вражіння, начебто я не вперше чую той голос, не вперше бачу тихий погляд тих очей, що вже когось такого знала я в життю, а лиш не можу пригадати, коли, де і кого!?
Коли велике і майже неждане товариство спадає на хату, мусить захопити цілу увагу ґаздині. Гощення, потайна боротьба зі слугами в таких случаях не надається до аналізи тонших почувань.
По вечері сіла я на мій улюблений фотелик, покриваючи фізичну втому банальним усміхом вдоволення, він присів до мене на табуретик. Ми розпочали звичайну товариську розмову без глибшого значіння.
По хвилі зачав мене знов суґестіонувати його тихий, рівний голос і такий самий погляд очей, і знов зачав мені пригадуватися хтось наче знайомий, але хто? І звідки могла я його знати? Даремно лиш напружувала мою память.
Се неясне якесь почування лишилось мені надовго і по виїзді гостей, і не переставало мучити, що я знаю його, тільки що не можу нагадати звідки і відколи?
VII
Смієшся і пишеш, що тобі мої незвичайні почування видаються зовсім звичайними і природними. Чи гадаєш, що ті підозріння не насувалися і мені, що не питала себе, чи воно не є лиш тим почуванням, що вічно шукає і стремить до того, щоби серед безлічі людей, котрих подибується на дорозі життя, знайти якусь одну, для себе сотворену, душу? Ох! То шукання! Саме нагадується мені казка про закляту душу гарної жінки, що снувалась довгими хідниками старого замку, і кождий мужчина, що ночував у тім замку, опівночі міг бачити, як нахилялась над ним бліда тінь і кивала головою, неначе хотіла б сказати: «Ні, то не той». Ні, то не той, і я скажу, і не те, що ти думаєш. Ні! Се щось інше, чого я собі ні розумом, ні серцем пояснити не можу.
Щоби не лишати тебе в тім переконанню, відписую на борзі лиш на сю частину твого листа. Решту лишаю на пізніше, бо велика народня маніфестація, в котрій я беру чинну участь, забирає мені тільки часу, що не маю ані хвилини на інші справи.
VIII
Ось і ненадійне. Хто міг би сподіватись, що в твоїм життю зайдуть такі переміни. Щастя, що то все уже перейшло, і ми по цілорічній перерві, можемо знов вернути до нашого листування.
Матеріальна руїна, що загрожує тобі, не перейшла і по мені безслідно. Твоє положення схаменуло і мене. Моє не краще. Подразнена тим фактом уява вивела на арену нові почування. Страшне зеленооке марево ставало коло моєї постелі, і відбирало очам сон. А коли склеплялися змучені повіки, ще більше непокоїли мене сни. Мимовільно витягала я руки і шукала рятунку.
Зважилася використати, доки пора, свою молодість. Сором мені признатися перед тобою, се ж таке низьке, негідне ліпшого чоловіка. Уяви собі, я постановила рятуватись від матеріальної нужди оковами шлюбних перстенів. Щастя, що з того морального упадку вирятував мене той сам чоловік, що мав мене рятувати з поганих матеріальних відносин. Був то чоловік такий звичайний, такий шабльоновий у своїх поняттях і почуваннях, що з відразою відвернулася від нього. А хоч з початку мене боліло, а ще більше ображало, на кінець розсміялася, як колись з щипців моїх прадідів. Се був сміх над власною глупотою, а такою низиною з другої сторони, що не варта навіть думати про се. На кождий случай була я покарана зовсім справедливо. Що й казати, була се профанація найкращих і найсильніших почувань, що становлять моральну вартість кождої людини.
Життя дає нам і душу і серце і якусь дивну надію, але те все усміхається до нас лиш у ясних днях. Коли щастя від нас втікає, перестають блимати ясні зірки на нашім небосклоні і серед розчарування того ж життя затрачується віра в його ідеалізм. Та все ж, коли що мене ще ратує з того пониження, так переконання, що не для мене такі практичні дороги життя. Але краще було б, може, не писати до тебе про ті історії і не завдавати собі сорому, хоч чую якусь непереможну потребу виговоритись.
IX
Кажеш, що не поділяєш моїх переконань, і не добачаєш в тім всім великого пониження. Бо коли життя обдирає нас з нашого ідеалізму, то мусимо дивитись на світ реально, чого і тебе навчили досвіди життя.
Я все-таки рада, що до того не прийшло, що мої матеріальні відносини настілько змінились, що не потрібую того рятунку. Цікавіші тепер для мене твої допити про молодого чоловіка, про котрого я не могла нагадати, коли і де бачила його.
Навіть хоч би ти й не зазначив, що цілий рік, крім правних документів, нічо іншого не читав, догадалабся по твоїх допитах. Нічо не знаєш, що через той час діялося в краю. Бо інакше довідавбися про прикрості, які стрінули наших закордонців.
Уяви собі, що з приводу гостей, тих двох молодих людей, вийшов політичний процес, в котрий і я попала.
Процес був черговою компромітацією польської Теміди. Не удався тріюмф наших політичних противників. А однак лишилось стільки глибокого болю і бунту в наших серцях, що не скоро забудеться, а може ніколи.
Зрозумієш, що в такім вирі не було місця на інші почування і думки, крім тих, що відносилися до тої справи. Отже немало вразило мене, коли по процесі всі пошко-довані зійшлися, щоби відсвяткувати свою кривду і попрощати закордонних братів, котрим заказано раз на все переступати границю нашого краю. Мені нараз зачали вертати мої давні загадкові настрої. І коли по загальних остентаційних протестах і заявах товариство поділилося на окремі групи, мій знайомий зачав знов мене суґестіонувати, і я знов почала запитувати себе, коли і звідки знаю його?
Один добрий знайомий сказав раз, що я ніколи не стою, а все йду. Може, се й правда. Тепер знов переходжу нові еволюції. Людина взагалі дивний клубок суперечностей, а може бути, що моя зболіла душа стратила відповідну спроможність відпорності.
Те інше життя і заняття загальними справами, що уздоровило мене, стається новим товчком нової муки.
Люди, котрих я ідеалізувала тому, що не бачили мене, лиш ціль, добро загалу, зачинають бути мені противні, і з того знов виростає якийсь інший відмінний біль душі.
Життя се велика непереможна сила існування. Вона виявляється у всіх змаганнях людини. Для свого існування ладна людина присвятити всіх і все. Дивно, звідки у людей взялося ще друге почування, а саме, що найкраще, коли вони своє життя присвятять іншим. Хоч їхнє життя так само вартне, як тих, для котрих їм кажуть посвячуватися.
Скажемо, що в тім є і ціла суть посвяти, що лиш більше вартні одиниці здатні до сього, що воно їм справляє незвичайну радість?
Може бути, що я не доросла до тої висоти. Але як бачу той гурт, що жадає для себе посвяти одиниць, морозить мене холодом і переймає дрожем. Се, здасться, найбільше деморалізуючий чинник в людськім життю.
XI
На твою думку найбільшою штукою життя є уміти годити суперечності. Чи досягну я того? Не знаю. Взагалі той принцип для мене чужий. А однак бунт, про котрий знаєш з останнього листа, перестав мучити мою душу. Якось дивно я зрівноважилася і заспокоїлася. А що більше, те приносить мені нові несподіванки. Самота, котрої я донедавна так боялася, тепер вже не лякає мене.
Припізнилась з відповіддю, бо жила в стадії безвпинного ферменту.
Немало треба було на те часу, щоб перетворитись і сказати за Ібсеном: «Сильно стоїть, хто сам стоїть».
Довго шаліла буря, падали громи, довго мій човен хитався на филях непевності, болю і зневіри, аж опинився в тихій пристані. І немовби осягнула невідому досі свідомість чогось скінченого.
Чим тихше стає навкруги, тим краще кристалізується моє внутрішнє я.
І якби з найбільших глибин щось підносилось і визволялось з тяжких оков.
Розгоріла мріями, перетоплена мукою життя, душа заблисла, мов свічка на широкім світа просторі.
Очищена тим вогнем, горю блисками палаючого золота на престолі великих жертв і муки душі.
Горю, як свічка на божім престолі.
Одна-одинока
Не скінчила.