Кружляє все над одним місцем то вище, то нижче
І поза цим нема руху.
Та полковник знав, що по низинах ховаються гуцульські села.
Там нидіє нужденне життя під постійною загрозою смерті, або повної руїни.
Там самі вівці без пастухів, сіра маса, бо проводирі декотрі пішли в заложники, декотрі повтікали, поховалися.
І думав полковник:
«Величні Карпати прекрасні, але ж і грізні! Надто для нас. Хто з нас повернеться, той до смерті їх не забуде. І чую над собою цілий рій праведних душ, що поклали тут своє життя. За що, за кого? Нам кажуть: вороги Я ж бачу: усе то наші люди, один корінь І вороги нам, бо забрала їх ворожа держава, до себе в опіку, як малолітніх сиріт. Та й вони прийдуть до зросту, то закон Ох, коли б кінець цьому! Та вже швидко край. Не хочуть воювати, дезертирують. І що робиться тепер у нас? Якісь заколоти»
Хотів увійти до халупи, та почув, що над головою гуде наче дощова злива. Глянув на дерева-велетні, а над ними й на них ціла хмара хрущів. Здавалося, дерева диміли й ворушились.
Струсив грубу гілку і зашумів, і впав живий дощ. Жовто-чорний килим постелився перед ним.
Яка ж їх сила! Правдива казнь єгипетська для моїх дерев.
Він відійшов, а гудіння обридливих хмар погрозою плило за ним.
Знадвору халупа була непоказна, а всередині чиста й привітна.
Полковник писав лист до Ольги.
Так захопився, що й не чув, як хтось легенько застукав у двері.
Трохи перегодом двері відчинилися, й він почув тиху ходу. Підвів очі й остовпів.
Перед ним стояла панна.
Як би се був янгол із неба, то не так би був полковник здивувався.
«Звідки? Хто вона? подумав, оглядаючи панну: Та се ж Ольга! Ні, не вона Якийсь привид».
Протер очі, вглядався.
Панна стояла нерухомо, держачи в руках квіти і дивилася на нього.
Свіжа й молода, як світлий весняний ранок, в легкій елегантній блакитній сукні. Біло-мармурове чоло її перетягала матово-золотиста стрічка, що придержувала по боках кучеряве волосся.
Панно Ольго?! скрикнув полковник, ніби запитуючи.
Так, я Ольга.
Вибачте Я гадав
Панна стояла і посміхалася. Ступила ближче й сіла біля столу насупроти його. Лице її було усміхнене, а на колінах держала ясно-рожеві квіти.
Полковник здивовано приглядався до неї.
Він думав:
«Ну, зовсім Ольга! Навіть сукня блакитна Тільки делікатніша якась, свіжіша, краща І очі веселі Звідки в неї стільки радощів в очах? Хто вона? Справді моя Ольга?»
І зворушено дивився на ясний образ, не вірячи, що то дійсність
Душа наливалася якимсь приємним почуттям. Чи то були просто радощі, чи, може, щось більш? Хотілося сказати дівчині щось ласкаве, стати ближче, доторкнутися, упевнитися, що то не привид.
З вікна плило гудіння хрущів і теплий запах землі.
Підійшов до неї.
Так ви, панно, називаєтесь Ольгою?
Так, я Ольга.
Дивиться довірливо, всміхнено, чистими очима, як дитина, просто йому в очі.
Полковник отямився, зрозумів нарешті, панна прийшла до нього про щось прохати, може, жалітися на жовнірів.
Не знаю причини вашого вступу до мене, дорога панно Ольго Останні ласкаві слова самі вискочили з душі: Я радий зробити для вас усе, що тільки зможу. Я так щасливий, що вас бачу що з вами познайомився Чи ви де близько живете? Чому я вас досі ніде не зустрічав?
А я вас бачу як проходите з шанців.
Ви в якійсь справі? Про щось хочете прохати?
Ольга замість відповіді поклала на стіл свіжі, рожеві квіти.
Весело й приємно посміхалася.
Не смів далі допитуватися. Тай помітив, що вона зовсім не має вигляду проси-тельки.
Одійшов у куток і звідти оглядав її.
Очі світлі, веселі. Лиця свіжі. Уся радісна, усміхнена, прекрасна, як і ті ніжно-рожеві квіти, що лежать на столі.
Поглядав то на неї, то на квіти, і йому здавалося, що ці рожеві й біло-рожеві квіти складають ніби живу частку самої Ольги: вони ніжні, свіжі, запашні і так пасують до цілої її пишної молодості.
«Та се ж моя Ольга! впевняв себе: Ні, ця краща, але я вона схожа на ту!»
Вибачте Я гадав, що Ви так подібні до одної моєї знайомої. Тільки вона далеко звідси з сумом промовив полковник.
На обличчя панни набігла хмарка. Сиділа спокійна, вже поважна
Потім несподівано промовила:
Я вже піду.
В халупі потемніло. Згодом додала:
Мряки напливають.
Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Полковник глянув у вікно: понад низинами зі сходу плили тумани.
Ольга сиділа поважно.
Не рухалась.
Дивилась на нього без усміху. Він хотів з нею говорити, не знаходив слів і тим мучився.
Так стояла мовчанка.
Знову Ольга промовила тихо:
Я вже піду.
Тоді він рішучо підійшов до неї, взяв за руку, заглянув у вічі.
Ви так подібні
До побачення! сказала Ольга.
Міцно стиснула йому руку, легко переступила через поріг, і нечутно, мов видіння, зникла за халупою.
Стояв нерухомо, як сновида.
Схопився й побіг слідом.
І дивився
Побачив скрізь лиш білу мряку
Над ним світило сонце, а внизу сунули без перерви зі сходу сірі тумани, облизуючи своїми мокрими язиками верхи лісів.
Бачив верховини далеких зелених гір, над якими ще світило сонце, а поблизу лиш одноманітна сіра мряка.
І весь краєвид обернувся в безбережне сіре море, з якого виринали нечисленні острови.
Пливуть, пливуть мряки, лізуть уже на верховини, що не доросли до неба Сірі полчища прибувають і от закрили ввесь простір і вгорі і внизу Сам полковник ховається в туманах, його починає заволікувати дрібний дощик.
Стає вогко й холодно
Вертався до халупи.
З дерев-велетнів падають великі краплі. Хрущі затихли, поховалися в листях.
«Сон чари Привид гадав полковник: Та ж, далебі, се була Ольга! Моя Ольга Моя єдина кохана »
На столі лежали ніжно-рожеві квіти
А серед ночі полковник дістав наказ готуватися до наступу на ворога.
Тяжко гупали у мряці відгомони гарматних стрілів.
Було душно.
Він одяг білу сорочку.
Не надаремно.
Тої ж ночі під час бою полковника вбито!
ЖАХ
Старовинний замок із баштами на віковічних скелях, що колись був грізною фортецею і страхав ближчих і дальших сусідів.
Круглі маленькі віконця в товстих мурах пороблені так, що зсередини, з високих башт, ідуть круто навскоси вниз просто в землю, щоб крізь них палити з гармат та рушниць по цілій окрузі, звідки колись нападали вороги.
І в замку, і в баштах завжди сірий сутінок, і ніколи не заглядає сюди сонячне проміння.
І ніхто звідси не бачить неба, а лиш клапоть землі під замком або ліс, або болото.
Тепер тут сумеркова тюрма.
В одній із башт стоїть біля віконця вязень і дивиться просто в болото, що простелилося в полі його зору, обмеженому товщею стін.
Блакить небесну, і сонце, і зорі любує лиш на блискучій, як дзеркало, воді, в тихій трясовині.
І не бачить дна в болоті, з усім його брудом, а лиш топить очі в небесних безоднях.
І тихо, і світло йому на душі.
Та ось із трясовини вискочив на поверхню чорт Болотяник.
Побачив юнака, що в його власному болоті очима ловить сонце чисте, покоїть очі на блакиті прозорій, зиркнув у його душу, спокійну і ясну, свідому своєї правди, і посміхнувся.
Вивернув ураз із дна на поверхню увесь бруд, скаламутив болото і глумливо поглядав на юнака.
Та лице юнакові не похмарилося, а було все світле, і спокій панував у його душі.
Він знав, що болото стишиться, що бруд опаде на спід і поверхня знову стане чиста і блискуча.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді Болотяник викликав із дна на поверхню усяку гадь жаб, зміїв, драконів
І от по всьому болоту заквакало, засичало, переповнило колись прозору поверхню своєю страшною отрутою.
Та лице юнака не похмарилося, а було все світле і спокійне.
Він був хоч і в тюрмі, але високо над затруєним болотом.
Він знав, що в кожній трясовині живе гаддя.
Розумів, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоїться, піде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, і він знову побачить там небо.
Стояв і ждав.
Тоді Болотяник розлютився. Завзявся не тільки вже порушити спокій в душі юнаковій, а вчинити їй біль гострий.
Свиснув на поміч усіх чортів. Ті вискочили на поверхню, прибрали різні гидкі страховенні вигляди, жерли юнака своїми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертілися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутній воді.
Юнак посміхнувся
Він хоч і в тюрмі, але високо над страшним болотом. Він знає, що нечиста сила водиться в кожній трясовині і що прийде час і вона вся згине.
Стояв біля вікна і ждав.
Тоді всі чорти втихомирились і стали радитись
І от болото стишилось. Стало чисте і блискуче, як дзеркало. Та не відбилось в ньому ні сонце, ні блакить небесна, а