Вмент лице потьмарилося, очі розширились, кров захолонула в жилах, і біль гострою стрілою вдарив йому в серце він побачив у болоті свого найвірнішого друга
У нестямі відскочив од вікна
І не вірив очам своїм.
Знову підбіг до вікна, дивився і приглядався з панічним страхом.
Ні сонця, ні блакиті нічого нема на тихому болоті, ніщо не відбивалось на гладкій поверхні, а лиш у прозорій воді, на самому дні, сидів чорт Болотяник, а з ним у повній приязні його наймиліший, найдорожчий друг, спокійний і лагідний, живий і реальний
Тоді невимовний жах опанував його душею.
Кидався в своїй тюрмі, як дикий звір у клітці, шматував на собі одежу, упав на камінний поміст і бився в корчах об нього головою.
Аж тепер Болотяник з усіма своїми чортами заливався веселим реготом, і луна від нього струшувала стіни тюрми, котилася ген далі степами, лісами
ЧОРНА МАРА
Їх було багато, чоловіків і жінок, що повертали з неволі в рідний край.
Усі знали дорогу, а таки заблудилися.
Блукали, як у лабіринті, між горами високими, попід скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало світло сонця.
Тут було вогко й темно. Слабіші притупили свій зір ясний, сильніші його нагострили й от угледіли Чорну Мару, що їх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.
І розповіли про це невидючим.
Тоді всі разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб її прогнати, знищити, щоб прокласти путь до світла, до своїх родючих нив.
Мара зникла, і перед ними простелився шлях на високу гору.
І сказали одні:
Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.
І з розпукою скрикнули другі:
Ми лиш чорну ніч бачимо перед собою й над собою!
Тоді сказали видючі темним:
Браття! Заждіть нас тут, а ми підемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рідного краю. Тоді повернемось і заберемо вас.
І сказали темні видючим:
Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одігнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рідного краю. Тому ведіть нас за собою.
Тоді видючі взяли за руки темних, повели їх широким шляхом на верховину.
Усі йшли, повні сил і життя. Ішли довго-довго
Широкий шлях, що далі звужувався, укривався гострими каміннями, що різали ноги до крові, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькі стежки й доріжки поміж скелями й каміннями
І сказали видючі:
Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездоріжжя. Ми стомилися, ведучи за собою темних.
І сказали темні:
Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпіли по стежках і доріжках, а тепер, коли надходить кінець нашим мукам, нас хочуть покинути брати наші.
Тоді видючі знову взяли за руки темних і так вели їх на верховину, а Чорна Мара заступила їм путь, дихала на них тьмою і холодом
Усі знесилилися, і безнадійність почала заглядати їм у душу.
Тоді хтось зачав побідну пісню, і всі враз підхопили її.
Полинула пісня голосна вниз, полетіла вгору, прогнала Чорну Мару.
Мара знову зникла
І от усі стали на верховині.
Праворуч і ліворуч з гори спускався сріблястий шлях, а далеко на обрії виднівся рідний край. Там світило сонце, там розлилися широкі ріки, там хвилі перлові плескали об береги синього моря
Просто перед ними, внизу, чорніла глибока прірва.
Омріяні, в німому захваті стояли видючі над безоднею й дивилися в далечінь, де була вся мета їхнього життя, де було їхнє щастя.
І сказали темні, що стояли позад них:
Чого ви стали?
Видючі не чули і все дивилися на далекий рідний край. І сказали темні:
Чого ви стали?
Тоді видючі скрикнули:
Перед нами рідний край, увесь опромінений золотим сонцем!
Тоді темні, мов божевільні, ринулися наперед, притиснули видючих і скинули всіх у безодню
І стояли темні над безоднею й перелякано питали:
Де ж Рідний Край? Ведіть же нас туди! Чого ж ви стали?
І стояли темні над проваллям і все питали, а з глибокої прірви реготала Чорна Мара, і той страшний регіт нісся над горами й скелями, як гуркіт громової хмари.
ТАК МИНАЛИ СТОЛІТТЯ
Михайлові Литвиновичеві
Багато віків тому назад отсі велетенські шпилясті гори геть-чисто були вкриті зеленими лісами.
Між ними тихо, мов весняна хмара, пливла широка ріка, розпираючи круті береги. Там, далеко-далеко, де ці обидва кряжі сходяться, де гори робляться плескова-тими, вибухала вона з невмирущого джерела. Забирала на довгій путі безліч потоків гірських, що зміцнювали її силу, додавали краси й величі.
Непомітно, мов тихий Дунай, впливали в далеке море повні води.
А гори шпилясті подвійним пасмом, мов ізмарагдове намисто, простяглися від джерела аж до гирла, круто спадаючи до ріки. Столітні дуби й смереки дивилися в кришталеву воду то з одного берега, то з другого, а посередині відбивалася безодня блакить, виграваючи промінням раз сонця високого, раз місяця повновидого. І зорі летючі перебігали через ріку і ховалися в горах. Безліч риби в воді розкошувала, спішила нажитися на білому світі. Безліч звіра й птиці в горах спішила нажитися, а конаючи, управляла землю своїм трупом платила їй за багате, вільне життя. І могутні дерева буйно поросли навіть на крутих скелях.
Гори високі, мов барвінок, веселі панували над цілим краєм. Вони були ближче до хмар, чарували їх зеленими верхами, перетинали повітряну дорогу. А коли на них падав благодатний дощик, бурхливі потоки збігали в повні води, додавали їм краси й величі.
Гори високі були ближче до сонця, перехоплювали його світле проміння, а на ріку кидали темний холодок. Коли ж гаряче сонце нещадно пекло зелені ліси глибока ріка підіймала сиві тумани, щоб ними захистити молоді листочки.
Гори шпилясті були ближче до неба, чули його тайни надземні, переказували їх своїм потокам, а ті несли святі глаголи аж у далеке море. І тоді по всіх країнах знали, що тут, на зелених верховинах, живуть мої предки.
Тут споконвіків жили мої предки. Високі й ставні, сміливі й моторні. Гордо дивилися на мінливе небо, ловили очима безмірний обрій, раніш од усіх бачили, як сходить сонце. Шанували, мов святиню, ліси і води, сонце красне і зорі далекі. Любили свої верхи і ніколи не селилися по низинах.
Так минали століття
Прийшов Невідомий, поставив над рікою шибеницю, звів моїх предків у долину, казав селитися по берегах. За се обіцяв рай небесний.
Тоді перестали мої предки шанувати, мов святиню, ліси, води, сонце красне й зорі далекі. Побудували над рікою села й міста. На світлі верховини підіймалися лише для того, аби рубати гіллясті дуби, аби забити безборонного звіра. Човнами та байдаками плавали від джерела й до гирла, і ріка стогнала під натиском плотів.
Колись кучеряві гори облисіли, замість зелених стали сірими, і руді скелі понависали над головами моїх предків. Скелі зривалися, стирали з лиця землі села й міста, замулювали глибоку ріку. Гори осідали, осипалися. Сонце палюче випивало беззахисні води, а суховій замітав пісками в безсиллі протестуюче джерело.
Дощова хмара вже не спочивала на шпилястих верхах, а перелітала ген у інші краї, щоб там упасти на спраглу землю дрібним дощиком. Скелясті, обдерті гори не кидали на ріку темного холодку. Пересохла ріка не давала їм цілющої вогкості. У горах не щебетали веселі пташки, не грілися проти сонечка молоді сарни, а лиш вили голодні вовки. В умираючих водах не плескала при місяці лискуча риба, а між скелями й камінцями сичали гади, пожираючи слизьких жаб. Ледве просочувалася через піски вода з джерела.
Колись широка, як море, ріка, що розпирала круті береги, далеко відійшла від них, журливо перестрибувала по кремінцях і тихо рокотала, ніби плакала за минулим.
Того плачу не чули вже високі небеса. Той плач не доходив уже і до моря далекого, бо вже сама ріка губилася десь на путі в піскових кучугурах.
Моїм предкам, що стратили шлях у широкі світи, впала на серце туга. Їм стало важко.
Потроху забували про високу блакить, про ясні зорі, про небесні глаголи. Переорали широку долину, по якій колись текла ріка, покидали в землю зерна. Щоб овочі не всихали, покопали від умираючої ріки канави, розібрали воду на свої поля й городи.
Ходили, понуривши чоло, одно рилися в неродючій землі, поробилися дикими, як звірі. Широке корито колись великої ріки зеленіло городами. По всій долині посіялись убогі хатки.
Тут було темно, бо нависали обдерті гори, удень руді, а вночі чорні. І вже на їх верхах не спочивала весняна хмара, і теплі роси не падали на спраглу землю. Сюди не долітали небесні глаголи, ніхто тут не знав будучого, забув про минуле всі призабули, що колись вони жили на веселих верховинах, у раю земному, а тут, у низині, текла велика й могутня ріка. Тепер мої предки копалися у своїх городах. Метушилися на дрібненьких клаптиках власної землі, терпіли від голоду, хворіли від тяжкої праці, погибали від пошестей. Їм було важко, бо не чули небесних глаголів, напоювали зачерствіле серце лютістю проти брата свого. Звідусіль були вони стиснені високими горами, і погляд упирався в навислі над головами чорні скелі. Очі ніколи не спочивали на широкому обрії, від того боліли. Забули мої предки про широкі світи, не бачили, коли й де сходить сонце. Копалися в землі, мов кроти, ніколи не дивилися на світле небо, бо коли їм наставав ясний день, то сонце стояло в зеніті і проміння його сліпило побляклі очі. Не знали чаруючої безлічі зір, бо бачили лише клаптик неба, немов із колодязя А там, на пустинних верховинах, розстилався широкий обрій і щоранку сходило вабливе сонце