Тепер мерехтить він на її русальній русі косі той ґердан
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє цвітом надії процвіта, той огнем жаріє прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основі рожевого тла могильним жалем-розпукою він зір ятрить, а той гарячим полумям аж кипить він долі-волі добува, а той той останній там на краю проміння ідеї розлива
Дивлюсь на його на той ґердан; дивлюсь та й бачу кого?.. його чарівну основу її живучий Ґердан!..
Дивлюсь завмерле серце ожива, рій думок надлітає і я собі берусь нанизувати ґердан!..
ОСІНЬ
Непривітно й лячно тепер у нашому краю. Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній цар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два дні і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць. Із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.
Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його свій рідний край й вибираються в світ за море далеко-далеко до Америки мандрують на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
ВЕРБА
На широкій млаковині виросла верба.
Її ніхто не плекав, не доглядав сама вона виросла.
І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.
Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть Хто хоче знущається над нею.
Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї чудна вдача!
Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі, як не добула її безталанна Україна, та все-таки залюбки плаче
Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..
Василь СТЕФАНИК
14.05.1871, в с. Русові на Снятинщині 7.12.1936, там само
Навчався у гімназіях у Коломиї та Дрогобичі (з 1891). І там уже починає пробувати писати. Був членом селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові (1892), зблизився з плеядою письменників «Молодої Польщі».
Активно захопившись політичною діяльністю, Стефаник втратив зацікавлення медициною і у 1900 р. покинув університет. Під впливом модерної літератури Заходу він пише поезії в прозі і пробує видати їх окремою книжкою. Однак збірка «З осені» так і не вийшла, письменник знищив рукопис. Ті поезії у прозі, що залишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті. Саме їх і подаємо в нашій антології.
Згодом видав збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Вона земля» (1926).
З 1908-го й до 1918 р. був депутатом австрійського парламенту.
САМОМУ СОБІ
Ти будь у мене, як небо осіннє, уночі тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько-тихісенько до сну приспівує.
Вбирайся, як дівчина рано вбирається; як виходить у сад до милого, і так ще вбирайся.
Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.
Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить і коле.
Плач, як ті міліони плачуть, що тінню по світі вандрують.
Біжи, як пристрасті мої, що їх більше батогів гонить, як сонце має проміння, лови чужі пристрасті та сплітайся з ними та й разом спалюйтеся.
Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.
Така будь моя бесідо!
У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ
У воздухах плавають ліси та й села серед них.
На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині сірий, ледом укритий. Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.
Сонце, якби з нього кров спустив. Саме бліде і проміні такі.
Воно засунеться за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеться.
Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Створив би нові зорі, бо їх багато закованих там сидить.
* * *Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!
Ліси би зашуміли, заспівали би села.
Там закований голос сопілки моєї, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.
Там схований шелест листків придорожніх, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали. Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.
Лиш аби сопілка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!
Ой, вже ні!
Душа сидить у скалі, як злодій. Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопілки моєї, бо моїх овець нема та й коханки не маю.
Не зашумить ліс, не заспівають села.
ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ
Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!
Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвіту понад жовте листя.
Каже вона:
Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!.
Краями квіт мій застигає. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий. Вполудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже! Най зівяну разом з найменшим листочком жовтавим.
Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.
Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею.
Сонечко схилило сполудня і рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрімголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!
ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА
Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по землі, як перевалений хрущ. Віконця якурат такі, як хрущеві пасують. Маленька сіточка шибок у рямках.
У тій хатині сидить стара баба на стільці. У руках тримає костур, утроє довший від неї. Рушає губами, але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася та й не досягає.
Так до опівночі ціпеніє. Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й «сла-вайсу» каже.
Навіки слава! То ти, пашкудо? зашепеляла баба.
Я. Принесла-м лопуховий лист завєлий, завтра вмреш.
Сказала голова та й поклала той лист коло баби.
А стара шо казала?
Казала, аби-сь цвіт папоротин дала.
Не дам, не дам! Най би була мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвіт, то нічим стала.
Мусиш дати.
Голова підлізла на полицю. Взяла цвіт з платочком і пересунулася через поріг.
Стара ворожка над раном умерла.
Всі люди знали, що у ворожки була кінська голова, що лист лопуховий принесла, а цвіт папоротин взяла для найстаршої ворожки.
РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ
Вацлавові
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся як срібні, тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Шум горіха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все помаліше водила гребенем по волоссю та й перестала.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.