Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або, приносиш його мислі, що я старіюся, та не можна мене любити? Скажи, скажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водоспаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: Чешися, дурна, він тебе любить!
ВНОЧІ
Твої очі пробиті чорною хмарою. Стадо чорних птахів вилітає з хмари, як ле-лики, і кругом тебе облітає. Без нас тебе облетіли.
Японська рожа похилилася і било кактуса до півночі обернулося від голосу.
Другий голос:
Голосом своїм перлами тебе обсиплю, зором своїм вогнем тебе скупаю, очима своїми чорними стрілами тебе напою. Перлами чорні птахи загулю, вогнем їх спалю, стрілами чорними пострілю.
Японська рожа цвіт впустила і лист кактуса днему схилився.
Третій голос:
Всі зорі з неба стягну до тебе. Всі пасма ясні висную із очей ясних і звяжу з пасмами зорів на небі. Та й над землею під небесами буду вязати срібні проміні мої, а з золотими впаду на серце коло ніг твоїх і звізди потягну і звізди впадуть. Поріжемо чорную хмару срібними промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.
Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.
Четвертий голос:
Рукою моєю махну всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву рай-птаха зявиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря днам припливає.
Цвіт рожі вітер займив у море і лист дморю похилився.
Пятий голос:
Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.
А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.
Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе днам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.
І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ
Ользі присвячую
І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.
І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?
Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.
Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе
І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш.
ЧАРІВНИК
Хто мене гріє, хто мене ще любить?
Дайте горячі долоні!
Дайте огню з серця!
Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.
Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!
Ти, стрільче з-поза хмар!
Я ражений тобою.
Ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.
Отак лежу я, перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний боже Поціль глибше!
Ще раз поціль!
Пробий, зломи то серце.
До чого та мука стрілами тупозубими?
Чому глядиш знов,
ненасичений люцкою мукою,
злобними очима, божими блискавками?
Вбити не хочеш, лиш муки й муки?
Нащо мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?
Га, га!
Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ
1873, с. Зарваниця, на Тернопільщині 1937, м. Камянка-Бузька, на Львівщині
Народився в священичій родині. Навчався в університетах Львова, Ґраца, Берліна, за фахом германіст. Вчителював у Перемишлі, Тернополі, Чернівцях. У1904 1905 роках редагував журнал «Молодіж» (Тернопіль). Автор збірок новел «З живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907), повісті «Дві долі» (1904). Етюд публікувався в альманасі «З-над хмар і долин» (1903).
КОЛИ СОНЦЕ СХОДИТЬ
Ніч була тиха, майова.
Легеньким серпанком синявої мраки вона обтулила долини й луги й дрімала сама над ними. Тисячі очей дрижало вгорі. І що одно затулилось, розтулювалось друге і держало варту.
Далеко поза нами губилися послідні хати оселі. Губилися з ними спомини сизи-фової праці, танталових мук. Росла свобода, змагалось чуття сили, кріпшалн надії, окрилялась віра, будилась любов.
І заспівали ми пісню, пісню чисту, як ранішна зоря, веселу, як схід сонця. А вітер почув її за горами, за лісами. Зірвався, надлетів, на крила взяв і поніс долинами, ріками, хвилями
Зірки гасли по одній. Мовби 'їх хто рукою знімав. Місяць блід і висів на обрію, як шмат білої хустинки.
Неприємний приморозок потряс нашими кістками. А тяжка мрака зачала тоди зсуватись з гір і укладатись великими пасмами по широких долинах.
Перед нами вискочила гора. Темна, як стіна, стояла вона на срібно-синім небі. А над головою висіла мрака. Скоро ставало ясніше, вона кудись дівалась. Ніби розбивалась і розсувалась і прибирала нові форми.
Були се, немовби велети зі страшним виглядом. В шоломах, зі щитами, мечами.
Ніби з-за гори вилізали. Напереді більші. А за більшими менші і такі маленькі, що їх і доглянути годі було. Лишень маса сіра посувалась напереді, вгору.
Ціле військо пнялось на шпиль гори.
З дивним поспіхом гнали, переганялись. Зі всіх сторін підіймались і дерлись вище і вище. Буцім на один знак станули всі разом і почали радити раду. Хвиля поважна. Хвиля супокою. А далі знов той самий поспіх.
Котрі дістались на гору, підносили драбини й стовпи, а на них ставляли другі. А стовпи й драбини були удвоє такі, як найбільші з них.
Тим часом ставало ясніш. Небо залилось золотистою зорею й з усміхом глянуло на світ, що тремтів в послідних обіймах холодної ночі.
Я глянув довкола. Скрізь угорі таке саме життя. Тисячі військ метушилось, тисячі рук підіймалось і опускалось. Одні спускали на землю стовпи й привязували до них мідяними ланцюгами драбини, а на драбині другі і так далі аж вгору, куди око не догляне.
А ті найменші, що бігали, як комашки, то вгору, то вдолину, розмотували посторонки й крутили мотузи й привязували одні кінці до стовпів, а другі відкидали далеко перед себе.
Інші працювали при величезних машинах. Густі стовпи пари садили вгору і залягали цілу просторонь, осяяну першими відблисками соняшного проміння.
Вся робота йшла в напрямі сонця.
Тоді я зрозумів.
Се був герць двох сил.
Ніч і день боролися.
Кілька разів здригнулось повітря, кілька разів подув вітер долиною, кілька разів заворушилась ціла юрба велетів по горах і стало ясно
Але сонце ще боролось.
Що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад і за кожним разом, коли силкувалась лишитись вгорі, прибиралась на інші кольори. Неначе з напруження мінилась.
Решту сил видобували велети, щоб побідити світло.
А воно спокійно, величаво, свідоме сили й могучості, розвивалось на цілий світ. Вже було певне побіди.
Втім знова сховалась золота куля. А коли вискочила, була обмотана всілякого роду мотузами і ланцюгами.
Отже побідили
Затріщало, загомоніло, заревло. Гук пішов, немовби гори валились.
Нема вже виходу для сонця.
Страшна боротьба велась на далекім небі.
Всі фарби перемінювались і переливались і відновлялись. Один поперед других спішились вояки, щоб помститись за кривду.
Рішаюча хвиля.
Ще один раз вгору.
Ще один раз придавити.
І кінець боротьбі.
Побіда дня, світла, правди!
Як дикі птиці розлетілись мраки по горах, дебрях і лісах. Поховались і сліду не лишили по собі ніякого.
А сонце, чисте, як кришталь, стояло вгорі і сміялось з тих безрадних велетів. Сміялось і несло радість на долини. Будилась земля і дрижала тисячами крапель перлистої роси! А в кожній краплині було сонце ясне! Будились люди, і гомоніли тисячами згуків веселої пісні! А в кожнім згуці була свобода свята!
Михайло ЯЦКІВ
5.10.1873, с. Лесівка біля Богородчан на Прикарпатті 9.12.1961, Львів
Вчився у гімназіях Станіславова та Бережан. Працював актором мандрівного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.