На момент блиснула іскра свідомості, що се вже було, і враз погасла безслідно.
Летів рівно і плавко, коли підіймався вгору торкався волоссям каміння, як збочував черкав крилами об стіни.
Почував, що минають століття, що він живе і житиме вічно, що він безсмертний.
Почував, що він живий, що всі його мисли тут, при ньому, та ні одної з них не міг покликати до свідомості.
Лежав із невимовною тугою в душі, що переходила в біль тупий і гнітючий.
Почував, що вже не скинути з себе сього гніту, не пригадати, не вловити ані найменшої мисли.
А коли він заплющував очі, біль тупий поволі-волі зникав, і тоді він лежав нерухомо, як труп.
Не почував ні болю, ні туги; ні голоду, ні снаги; ні тепла, ні холоду.
Усе єство його прагнуло лиш одного спокою.
Повного небуття.
Так лежав довгі тисячоліття
А коли відкрив очі і глянув у далину схопився, розправив крила.
Побачив, що здалека, в пащу печери заглядає тьмяне світло.
Біля нього панувала тьма, а там далеко над тихими водами виднілася ледве помітна смуга сірого світла, і те світло так гостро його вразило, що враз дійшло до свідомості, і він несподівано для себе скрикнув:
Світло!
І тут згадав про світ білий, про Сонце ясне, про землю прекрасну, про все
Як вихор ринувся з печери назустріч світлу.
І тут прокинувся від сну.
Жах стояв в його широко розкритих очах.
Лежав у ліжку і почував іще тупий біль свого безсмертя. Увесь тремтів, і холодний піт котився з його чола. Поволі-волі заспокоївся.
Тоді радість, невимовна радість, що то він не єсть безсмертний, переповнила йому душу.
Тіло, в якому догоряло останнє життя, мліло від щасливого почування, що пережиті тисячоліття були лиш коротким сном.
Навкруги стояли його помічники, чужі йому люди, і дожидали кінця.
Тут побачив знову білого янголя і навіки склепив очі.
Тиха, радісна усмішка лягла на прекрасне старече чоло
ТУРКИ
Ритмічна фантазіяНеначе павич пишновбраний, дріма на високій горі величезнеє місто. Високі будинки й маненькі хатки і білі, і жовті, і сині, і червоні усі до гори припадають, немов то квітки степової, геть усіяли рясно високу могилу козацьку. Світленькі віконця на простір морський поглядають, ген прямо на схід.
Один я у хаті своїй, що на самому версі гори. Дивлюся у віконце, як вітер тіль-тіль коливає верхівя зелених дерев. Дивлюсь на широкий морський краєвид, дивлюся, як з двох боків море оточує город увесь і як обійма його ніжними тими руками, мов мати кохану дитину.
Далеко-далеко за морем зоря світова погасає.... А скрізь навкруги розливається світ якийсь білий, молошний, і тіні кудись ізникають. Так світло стає, так округа ясна, що немов на картині все бачу.
Скрізь тихо. Я чую, як в досвітній тиші бє хвиля морська в камяне набережжя, як глухо плескоче, немов хто з просоння у сні буркотить. Навколо, куди лише око сягає, в цьому полусвіті не бачу ніде я живої істоти. Скрізь мертво.
Та що це? Ген там на просторі ось повагом тисячі білих голів виринають на поверх з морської безодні. Все вище та вище встають ції тіні-привиддя із тихого, сонного моря, немов мармурові статуї Їх тисячі безліч цих тіней Встають вони дружно усі вже по пояс з води виринають І ось на морському поверсі вже стали у повний свій зріст Всі в білих убраннях, обмотані голови білим, немов завивалом турецьким. То білії турки у білих чалмах, у довгих, у білих одежах. Стоять на воді непорушно з хвилинку, і разом без гуку та тихо рушають на місто. Ідуть по воді, мов по кризі, тісними рядами, неначебто військо. А вже коло берега діляться рівно направо й наліво, на два величезні загони. Йдуть по сагах вони й місто обходять з боків. А там на підгірю за городом сходяться знову докупи. Стоять одну мить далі лізуть на гору і всі підступають до міста. Кругом суходіл заступили з усіх трьох боків і вже виходу з міста не стало нікому: ні пішки пройти, ні обїхать конем. Стоять коло города білії турки, стоять непорушно, мов білії тіні, у білих одежах, у білих чалмах.
Стоїть так березовий ліс зимового тихого ранку.
Я глянув на город, а там уже дніє: скрізь заспані люди встають та поквапом за діло беруться. Ніхто з них не знає, що сталось, ніхто білих турків не бачить.
Ось тихо на город рушають ції білії тіні. Йдуть навпростець, немов риби пливуть. Проходять вони крізь паркани, крізь стіни в домах, мов повітря. У кожную хату ввійшли і стоять собі мовчки.
Стоять і у мене в господі, під білими стінами, в білих одежах, у білих чалмах.
Дивлюсь я на них і дивуюсь нічого не тямлю.
Чи військо? Але ж не узброєні турки Війна? Не було ж бо і чутно, що б хоч з гаківниці гримнуло. Ніхто ж не стає і в обороні
Та враз заворушились турки в господі моїй
Усі замахали руками, метнулися по покоях. Без гуку та шпарко оплутують всі моє речі якоюсь прозорою тканкою, мов павутинням. Усе зостається на місці своєму. Нічого вони не беруть, лиш завзято працюють і плавко руками махають махають
Враз зникли, мов у землю пішли.
Дивлюсь я й нічого не тямлю. Іду до вікна і там бачу все місто, немов на долоні. Воно все оплутане також тонким павутинням, усе скамяніло, як в казці.
Вже робиться страшно мені. Пильніш приглядаюсь до всього і бачу, що справді все так воно є, як і здавалось, що все павутинням повито. Я пробую взяти одну яку річ, та не можу її рухнути так цупко держиться вона. Я смикаю враз скільки сили, зриваю нарешті із столу, кладу на полицю.
Коли це, як стій, де не візьметься турок махне рукавом своїм білим і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями А скоро очутюся я та погляну навколо, то бачу, що з столу узятая річ вже знов на столі опинилась на тім самім місці. Тут я починаю уже розуміти, що турки із хати моєї нікуди не йшли, а зробились усі невидимі. І боязко якось мені, неприємно, і я почуваю, що турки за стіною в мене стоять і холодом віють на мене. Не знаю куди мені й як утікати від них! З страху починаю тремтіти А там підкрадаюся тихо до столу, беру з нього білий папір і сідаю писати листа, щоб подати ним звістку про себе до вірного друга, позвати його, розпитати, чи скрізь таке діється в місті? Листа написав, закладаю в коверту і тільки почав запечатувать враз несподівано білий рукав невидимого турка майнув і світ мені знов затуманив
Як тільки очунявся, зараз побачив: лежить перед мене знов білий папір на столі
Погано та страшно стає знов мені і зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом. І я почуваю, що вже доторкаються білії турки до мене, хоч їх і не бачу. І це доторкання для мене ще більш відразливе, ніж помахи їх рукавів. Я чую, як мацають руки мене з голови аж до пят і знов до волосся. Стою, немов кари чи страти я жду: ось білий рукав промайне і знов очмарить Ой, якби покликать кого-небудь в хату? Знов згадую друга свого. І щойно його я згадав, як і він біля мене.
Мій друже єдиний, ой, як мені страшно! Рятуй мене, любий! Дай руку на вічне, святе побратимство
Скидає він з грудей свій хрест і мені подає.
Міняємось мовчки хрестами і тричі цінуємось щиро
Не вспів я надіти й хреста, як знову рука навісная майнула в повітрі і я захитавсь, непритомний.
А скоро очутився, зараз, помітив, що хрест мій знов висить на грудях моїх.
Та що ж це таке? побратима з розпуки питаю.
Стоїть побратим перед мене і дивиться поглядом тихо-сумним, жалібливим без міри. У погляді тому вбачаю, що знав він зарання, що так воно й буде, як сталось.
Читаю в тім погляді тихі слова:
«Не бійсь, не лякайся! Вони, оті турки, тебе не зачеплять, якщо ти добра свого сам не займатимеш більше: не руш, не торкай. Не можна продати, купить, дарувати. Тепер отут мертва країна, а ти ще живий Ти умри!.. Не живи, бо цього одного і не можна. І ніщо не поможе тобі. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковість вражень, і ти віддаси тоді все доброхіть оцим туркам: скарби свої, душу і тіло. Тай приймуть вони лиш тоді, коли будуть до тебе прихильні»
Читаю у погляді друга ці дикі слова, і обурення в серця росте і кипить у души моїй лютість
Дурниці плетеш єси, зраднику лютий! Твій погляд такий навісний від нього холоне в душі, стискає у грудях, смага на устах запеклась Із очей моїх геть! Не дивися
І враз побратима не стало.
Мені уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хаті так тихо, що в ухах гуде
Підходжу я знов до вікна і кидаю погляд на море, аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемніло від хмар, не видко і клаптика неба блакиті, не знати де й ранішнє сонне сховалось. І гнівним зробилося море і страшно сердитим. Гуде воно дужче та дужче, гуде й починає ревти. І бє сиві хвили об берег сердито, немов викликає до бою. І сплескотом кожним сердитої хвилі мене мов обухом хто в голову бє, черкає холодним ножем поверх мозку. Стою край вікна, мов прикутий і рушитись сили не маю, не можу ніяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителі вийшли мої невидимі білії турки.