А море реве-клекотить, змагається, білими хвилями бє в камяне набережжя сердито. І білая піна летить геть далеко на город увесь. За хвилею білая хвиля біжить, одна одну немов випереджає, і гнівні усі, і страшні
Іде ось одна іде і шумить, вже до берега близько підходить і білою піною вдарила в берег, і високо піна летить і пада, мов сніп на все місто. І разом із цим невидима рука черкає по мозку мене боляче
Іде знову другая хвиля ще здалека білую піну угору скидає Та що це таке? На високім хребті тої хвилі русалка якась, уся біла, гойдається стиха у довгій, у білій одежі, в чалмі Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля іде і шумить Ударила в берег і порохом легким, кривим той турок умить розлетівся. І разом з тим вибухом хвилі мене різонуло холодним ножем.
Іде знову білая хвиля, несе на своєму хребті знову білого турка. Злегенька земля стугонить і тремтить. На мене від пят до лиця буцім снігом холодним хто сипле.
Слідкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима і жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить. Не так боляче від удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирає.
Ось хвиля шумить біля берега вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди він упав, я не бачу, бо бє мене в голову й риже холодним ножем.
Ось новая хвиля із недрів морських устає; гойдається турок на ній, рукавами махає Ось вже коло берега хвиля Від пят іде дріж по мені Ударила турка об берег і порох кривавий летить
Четвертая пятая хвиля
На всьому просторі морському здіймаються хвилі, як гори і піняться й дико клекочуть і кидають високо піну. На їхніх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливі білії турки. А море ще дужче реве, клекотить і бє в набережжя. І білії турки все більше і більше з безодні на поверх морський виринають і бються один об одного, і в хвилях ховаються знову і знов виринають, немов в казані величезнім ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилі сердитії бють А вітер лютує, а вітер одежу їх рве і далеко шматки відкидає, розмотує їхні чалми і скрізь завивала тії мають, мов прапори білі
Чим більш, чим грізніш реве море, лютує і бє в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно.
Вже берег увесь геть засипаний порохом дрібним, червоним, мов кровю политий. Мішаючись з білою піною, порох її червонить, і кров ця у море стікає річками.
Від берега море криваве, страшне; на просторі воно ще страшніше!
В душі же моїй ізболілій панує не страх, а розпука безкрая, мій мозок болить від ударів, а тіло холодне, немов завмира.
І ось ще велика-велика, девятая хвиля гуде
Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирає Чи довго ще буде оце?
А хвиля до берега ближче іде та шумить. В обіймах її здоровезний пручається турок, руками її роздира, зубами гризе, скаженіє з розпуки.
А хвиля все ближче, все ближче
Земля стугонить і тремтить
З важким силкуванням заплющую очі, аби вже нічого не бачить, і жду, завмираючи серцем
Ось зараз девятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, і я полечу у безодню.
По тілові всьому вже холод смертельний іде, і серце уже не колотиться в грудях спинилось.
Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я
ХАТА ГОРИТЬ
Це трапилось зо мною несподівано, як хвороба, як пригода.
Пробуваючи давно в цьому городі, де життя таке нескладне, я навчився все пред-бачати, чому мої знайомі завжди дивувалися і мали мене за угадька.
Якось був у театрі, звідти зайшов до клубу повечеряти, бо моя сімя виїхала. У мене проживав тоді тільки товариш.
Чуденний був у мене товариш. Звязала нас доля ще змалечку, потім разом училися.
Хоч він здебільшого жив моїм розумом, а часто й працею моєю, проте ставився так, ніби був великим доброчинцею мені.
До цього, як людина і як товариш, був для мене завжди загадкою нерозгаданою.
Іноді здавалося, що у його душі нема нічого свого, іноді що тільки своє, особисте, не схоже ні в чому з другими.
Приютив я його на короткий час, поки знайде свою дорогу, стане на тверді ноги, окріпне в житті, та вже багато води утекло, а він живе
Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство власна хата.
Має на це, як каже, те право, що я багатий, грошовитий, а він бідний. А моє все багатство власна хата.
Терплю по доброті.
І що найчудніше ніяк досі не можу розібрати: чи він мені друг, чи ворог?
Здебільшого здається другом, хоч іноді таке викине, як тільки може найлютіший ворог.
Очевидячки по простоті своїй.
Не рідко помічав я у нього й заздрість до моєї, з його погляду, забезпеченої, задоволеної особи, а вряди-годи в якомусь слові, або рухові, або в погляді зненацька ловив глибоку ненависть до себе
Що ж? Кожний невдатник мало має любові в серці.
Останні часи я особливо його уникав, оскільки це можливе, коли живеш з людиною в одній хаті
Як я вийшов із клубу, то десь уже співали півні.
Поплентався додому.
Підходжу до свого будинку, аж біля парадних дверей стоїть якась жінка, щось колупає в замку, зовсім не знайома, віку середнього, з грубим обличчям, просто зодягнена. При тьмяному світлі поранку хочу заглянути їй у вічі, та вона їх якось так ховає, що тільки білки блимають.
От, думаю, справжня Темида без очей.
Не встиг я нічого спитати у неї, як підходять двоє чоловіків і поліцай. Здивування моє переходить у якусь непевність.
Очевидячки мене дожидали
Іменем закону сильного поліцай вимагає впустити його в хату.
Я вагаюсь якось, напружуюся зрозуміти незрозуміле. Поволі-волі встромляю ключ у парадні двері, одчиняю їх і без слів проходжу в свої кімнати.
Вони, ці зовсім невідомі мені люди, ідуть натовпом за мною.
Пройшов я в коридор, де скинув пальто, прийшов у велику кімнату, що була мені і вітальнею, і їдальнею, тут оглядівся.
Юрба чоловіка з пять насунула в мої покої. З вигляду звичайні типи понятих: так, не то шпиги, не то переодягнені поліцаї.
Усе мені видалося таким чудним, чимсь ненормальним, а найбільше за все здивувало, що товариш мій ще не роздягався і не спав.
Перейшовши всю кімнату до протилежних дверей, що виходили в маленький коридорчик, а звідси в садок, я став, опираючись об одвірок і оглядаючись, як засуджений.
Зараз же з правої руки близько мене стіл, на ньому ясно горить лампа. Кінець столу сидить товариш, проти нього чорномазий, з неприємним обличчям, дядько.
Другий присів на канапку, що стояла через хату проти мене, зараз біля вступних дверей, а поліцай пішов нишпорити до кабінету. Там жив мій товариш, а я містився в спальні. Жінка, сліпа Темида, що мене дивувала присутністю при цій справі, десь зникла.
Прислухався напружено до розмов.
Розмовляє товариш із чорномазим понятим, рівно, спокійно, без здивування.
Перекидаються словами, а я ніяк не можу розібрати, до чого й до кого вони стосуються. Одно тільки спостерігаю, що це не випадкові бесідники, а давні знайомі.
І знову мені здається, що у всьому єсть щось ненормальне, щось дике, страшне.
Чуттям якось угадую, що в дійсності вони не те, що з себе удають.
У кабінеті поліцай шурхотить паперами. Ось він зачиняє щільно віконниці, виходить звідти, стає в дверях і прислухається до розмови.
А розмова така, що мене починає тіпати нервова пропасниця: якісь поради, щоб усе закінчити в тому ж напрямку та й по всьому, потім вагання, нарешті голос товариша бере перевагу і робиться постанова виконати все, як було ухвалено.
Тепер я ясно бачу, що у всіх єдина мета зробити мені щось лихе; що й поліцай і поняті це лиш кумедія, щоб краще виконати своє злочинство.
Із вікон у двір іде матовий світ і розливається по кімнаті, лампа тускне, огонь стає червоним.
Щоб протягти час, поки вулиця переповниться людьми, втручаюсь у розмову.
І щоб не подати вигляду, що вже все розумію, роблю наївні запитання і зненацька зустрічаю погляд товариша. В його очах засвітилась така ненависть до мене і разом такий глум над моїм становищем, що я зовсім уже зрозумів, що прийшов мій кінець і ледве-ледве здержав себе, щоб не виявити переляку, щоб не зчинити ґвалту.
Коли я ще раз оглянув кімнату, побачив ще більше: двоє сидить біля столу, один із них загороджує мені двері в спальню, другий вікна у двір; поліцай чатує кабінет, що виходить на вулицю вікнами, а четвертий на канапці стереже парадний вихід.
Очевидячки так умовились заздалегідь.
Піймався я, як пташка в сільце. І почутив сам до себе повну зневагу й презирство. Нема змоги нікуди утекти. Двері в коридорчику, що виходять у садок, уже заколочені на зиму, і тільки через нього можна попасти у спальню, там зачинитись.
Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.