Глянув ще раз по кімнаті, як уловлений звір, і постеріг: вони вже розуміють, що я все знаю і що шукаю порятунку.
Тепер може скінчитися тільки одним: хвилина, один мій рух і всі кинуться на мене. Смерть перед очима.
Що ж може бути інше, коли товариш одверто привів до вас банду розбійників?
На диво нервова дригота моя минула, я спокійний, напружую розум, як би спастися?
Просто мене через кімнату в коридорі висить моє пальто, а в ньому револьвер О, прокляття!
Тихо в покоях, ніхто вже й слова не мовить, тільки чую, як серце моє об груди стукає.
Усі напружені до краю. Один мій порух і зчиниться злочинство
Але вони чогось ждуть. Дивляться на мене гостро, злісно і ждуть. Чого ждуть?
По хаті розходиться пах керосина. Звідки йде, не можу розібрати, тільки сморід од нього все сильнішій.
Враз щось бухнуло, і кімната освітилася
Як блискавка крутнувся я назад та в маленький коридорчик, щоб звідти через другі двері сховатися в спальню. Пропало все! Двері були замкнені.
Тут наскочив на мене, як тигр, товариш, за ним чорномазий.
У коридорчику почалася боротьба. Вони притисли мене до стінки, самі тягли до дверей у спальню. Затулили рот і держали так міцно, що я не міг ані скрикнути, ні поворухнутися.
На поміч прибіг ще й поліцай. У руках у нього бичівка, щоб нею мене звязати. Двоє мене пхають до дверей, я опираюсь щосили. Поліцай одчинив двері, і волосся мені стало дибом: уся спальня горіла великим полумям, усе там було залите керосином. Уже полумя пробивається через одчинені двері. Ще хвилина, мене звяжуть і кинуть в огонь, щоб і сліду не зосталося.
Уже полумя опалювало мені лице, а густий і їдкий дим забивав дихання. Тут од-чай додав мені сили, і я так крутнувся, що якось вислизнув із рук товариша, збив із ніг чорномазого і прожогом через кімнату, повну їдкого диму, чорного, смертоносного, в якому вже корчився дядько на канапці, вискочив на улицю через парадні двері і захлопнув їх за собою. На моє здивування побачив тут ключ, що його забув, пускаючи до себе страшних гостей. Замкнув двері на ключ.
Я так знесилився, що ледве не зомлів на свіжому повітрі. Однак переміг себе, бо боявся, щоб яким чудом розбійники не вискочили через вікна у двір і не вбили мене на вулиці.
Та вони не вискочили.
Тоді я огледівся і побачив, що по вулиці вже ходили люди, що вже було зовсім світло.
Зібравши сили, щодуху закричав:
Рятуйте! Горить хата! Люди! Люди!
Був зовсім ранок. Стояла гнила осіння мряка і скрізь було болото. На вулиці попід моїми вікнами саме тоді прокладали каналізацію. У довгих канавах, нахилившись, стояли рядочками люди і вибирали з них болото.
Люди! Люди!
Ні один з тих, що стояли, нахилившись, рядочками в ямах, не випростався, не глянув. Я бачив тільки 'їхні широкі спини, накриті сіряками з простого товстого сукна.
Люди! Люди!
У ямах чистять болото, а по вулицях біжать кудись люди, чоловіки й жінки, селяни й горожани, та ні одна душа не спиняється, навпаки ще швидше пробігає повз моєї хати, окутаної їдким димом.
Люди! Люди!
Ранок вогкий, сірий, без світу сонця. Надо мною висять сумеркові хмари і сиплять дрібним дощиком на гарячу голову. Улиця сумна, забруднена. По ній болотом швидко пробігають люди, усі минають мою хату, окутану їдким димом, непривітні, мокрі, холодні З ям тільки видно сірі спини Там копаються в болоті, не підводячи голови
Мені стає млосно
А хата горить
Олексій ПЛЮЩ
25.05.1887, с. Оленівка біля Борзни на Чернігівщині 24.06.1907
Народився в сімї учителя. Закінчив Першу російську гімназію у Варшаві. З осені 1906 р. вчився в Ніжинському історико-філологічному інституті. Був книгарем і писарем ніжинської «Просвіти», виступав з рефератами на зборах чернігівської «Просвіти». Покінчив життя самогубством Писати почав у 1902 р. Кілька оповідань опублікував у «ЛНВ» та альманахах «Багаття» (Одеса, 1905), «Перша ластівка» (Херсон, 1905). Автор повісті «Великий в малім і малий у великім» (1903). Писав також вірші, драми. Найповніше вид.: Плющ О. Твори. У 2-х т. Одеса, 19111912 (з життєписом О. Плюща, написаним його батьком Л. А. Плющем).
ПАЛКИЙ МИСЛЕННИК І УЧИТЕЛЬ
Присвячується коханій матусі
З отвертим чолом високим, із тінню задуми на нім, із поглядом, кинутим геть у долину, в ту чудову, зелену далечінь безкра'іх степів, що морем під вітром хвилюючись несуться далеко-далеко аж до крайнеба й непомітно ховаються там десь за ним, стояв на високій скелі він, той палкий мисленик, той гетьман необмежених, але величних своєю чарівливою силою фантазій, стояв та дивився в безкрає широку долину й милувався собою й окружаючою природою, любував із неї і з себе, почуваючи себе безконечно вищим над усе те, що тільки існує в тому світі, який чевріє посеред дрібних турбот отам унизу, на долині, де ходить те дурне стадо овець, яке пасуть дурні пастухи
Раптом він запримітив орла, що сидів недалеко від нього на скелі. Здоровий хижак з гачкуватим дзюбом, із круглими очима й цупкими, гострими пазурами зразу зачарував його. Який красовитий сей цар скель, сей син волі, сей величний витатель серед вершин, що ховаються у хмарах!.. Яке сміливе серце вложила природа йому в могутні груди, що він так одважно й гордовито споглядає на все довкола спокійним, побідли-вим оком орлиним і не боїться навіть його, людини! Вільний, безкрає вільний та вічно вільний, як сама воля та, він собі понад скелями височезними свобідний цілком од усяких можливих буржуазних думок та міркувань, що здержують людину й керують нею!.. Ідеально вільний і тим розкішний своєю царською красою! Пишний цар скель!..
Особливе поривання обхопило мисленника, коли він, милуючись, стежив натхненними очима за тим, як витатель скель плавно, ледве підплигнувши, почепився на дужих крилах у повітрі, загойдався граційно на нім, далі поважно справив декілька помахів раз за разом, а потім, уже зовсім розправивши могутні крила й ледве помітно двигтячи ними, розпочав перше широке коло в повітрі, розсікаючи його могутніми грудьми.
З захватом стежив мисленник далі за тим, як орел почав зменшувати свої кола, гармонійно колишучись на пружному повітрі, й раптом як стріла, потрапивши в центр найменшого кола, востаннє виведеного ним, зразу немовби впав на ягня, що паслося в долині коло своєї матки, схопив його, що жалібно мекало, в свої цупкі пазурі, і, граційно відчаливши від землі, незабаром вернувся на те місце скелі, де сидів раніше, виглядаючи здобич собі: сів він і почав роздирати на шматки ягня міцними пазурами й, жадібно глитаючи свіже мясо, ввесь закривавився, зчервонивши своє піря. В такім вигляді він видався ще грізнішим у своїй красі палкому мисленнику.
Орел заніс мисленника в поривання, безконечно приємно вразив грацією сили, з якою вона справляє руйнування та смерть, і занесений у поривання палкий мис-ленник заспівав раптом гімн силі, гімн хижацтву, могутньому, нагальному та само-впевненому і усім тим красовитому в його очах:
«Величаю силу, могутнюю силу, ту силу, що кволе, слабе і нікчемне, безсиле, страждаюче, плачуче міцно й без жалю глита, бо лише сильному, дужому має належати земля вся!.. Блаженні сильні, бо вони наслідять землю!..
Величаю силу, бо сила красива, витворна та благородна, граційно велична в проявах своїх Бодай роздушила ти, сило, безсилеє все, те ображене міцними світа сього, бо всі ті ображені, слабі бридкі, викликають до себе відразу і сміх своєю слізливістю!.. Блаженні сильні, бо вони наслідять землю!
Величаю силу і гордість, що так украшає її, як вродливицю дівчину гарний вінок із квіток, бо покора лиш личить рабу, що боїться раз у раз свого пана могутнього!.. Блаженні гордії, бо вони наслідять та закрасять землю!
Гетьте ви всі «страждающі та обремененнії!» Гетьте слізливі, що плачуть, і геть, що кладуть свою душу за други слабії свої!.. Гетьте всі, що не вміють ні жить, ні розтрачувать силу свою красовито!.. Я кличу лиш тих до життя, які можуть взивати-ся грубими егоїстами, бо всі ті жалісливі дурні, бо не мають вони розуміння життя, змісту його не вміють збагнути!.. Блаженні лиш сильні та горді та вміючі красно, граційно споживати життя!
Нехай панує серед вас, людей, краса в орлинім праві!.. Вчітесь, люди, жити в орлів і станете надлюдинами!..
Покиньте дрібнії ідеї, як-от слабих визволення з ярма їх слабості!.. Лишіть і станьте, як орли!..
А я?.. Я ладен копнути ногою все слабе, нікчемне, убоге, що попросить у мене шага. Еге!.. копнути ногою, плюнути в вічі слізливі»
Так палко сам з собою розмовляв палкий мисленник.
Раптом перед натхненними очима палкого мисленника став чоловік убого одягнений у сніжно-білий хітон, із терновим вінком на голові. Він стояв нерухомо супроти нього на скелі, низько опустивши голову й лице з глибокою, повною стради, любові й покори думою в безодніх очах та докірливо, разом же й тихо-лагідно дивився на мисленника. Йому по високому, білому, умережаному терновими колючками чолі, надертому ними, текли буйні краплини ясно-червоної крові, кривавлячи високее чоло, засихаючи на ньому й навіть спадаючи на білий хітон А він усе мовчав, усе дивився широким, безкраїм поглядом на палкого мисленника
«Де б се міг узятися тут сей раб пошарпаний? Відкіля він, сей єврейський раб, і кого се він мені нагадує?» гадав, здивовано дивлячись на нього, мисленник і нарешті спитав: