Ох, не даєш ти мені старому спокійно спати вночі! Дивися! Мої гілки вже почали жовкнути. Незабаром засохне і мій стовбур. Прийдуть люди і гострою сокирою порубають його та кинуть в піч, а на моє місце посадять молоденьке дерево, і я певен, що воно швидше мене ростиме і краще розівє своє верховіття, проте, я не сумую. Чекаю спокійно сієї години і ти чекай своєї; пильно, безупинно чекай і досягнеш своєї мети. Кажуть, є статуї і є копії з статуй, є люди і копії з людей і навіть копій з копій, а далі якісь тіні. Я вірю, що прийде така година, що всі поміняються думками, зіллються в одному бажанню. І не буде копій та тіней, а будуть тільки справжні люди, які зрозуміють велике слово: «Ідеал».
Статуя слухала пильно. Вмить, наче якась нова думка блиснула в її очах; вона зібрала усі свої сили і тихо, поважно зійшла з пєдесталу, обережно ступаючи на доріжку та озираючись навколо.
Куди ти? гукнув старий кипарис.
Вона мовчки показала білою рукою на тин. Старий кипарис захитав гілками наче щось пригадав і тихо, тихо промовив: «Іди!»
Вона йшла серед мертвої тиші, чутно було тільки, як шелестить сухе листя в неї під ногами; вона знала, що воно сухе, мертве і ніщо вже не дасть йому життя, а в неї жила кипуча, гаряча душа, що рвалась далі, далі. З кожним кроком вона йшла все швидше й сміливіше і зникла в білому тумані.
На краєвиді змалювалася червона смуга: то прокидалося від сну ясне сонечко.
ЕФЕМЕРИДИ
Прийшла весна. Сонце простягло золоті струни між гілками дерев. Вітрець дмухав стиха і вони бриніли й одгукувалися: в полі, в лісі, в небі, зливаючись в один гучний, чарівний акорд.
Жайворонки упилися солодкими пахощами весняних квітів, рослин та вогкої землі, і співали, співали в повітрі свої бадьорі, веселі, безсмертні пісні.
Чарівнице, чарівнице! щебетало дрібне птаство.
Вона прийшла, вона прийшла! приспівували десь журавлі.
Швидше в поле, швидше в поле! гукають на них дикі гуси, ластівки та шпаки.
Птахам хочеться минути те місце, де хмарою стоїть гіркий дим, що випливає з усіх димарів: неначе чиїсь велетенські чорні крила хочуть затулити небо і сонечко, і веселих пташок од людей. Птахи не бачили людей, що метушилися по вулицях великого города. Заклопотані люди не бачили пташок. Не бачив 'їх і цей, що йшов у натовпі людському нервовою ходою, зігнувшись, неначе на його молоді плечі хтось поклав занадто велику вагу. Обличчя з тонкими рисами було бліде, воно нагадувало якийсь стародавній патрет великого артиста маляра. Великі сірі очі то кидали темну блискавку, то гасли. В білявій бороді заплуталась фіялка. Він нервово тиснув довгими, блідими пальцями фіялки, що купив у хлопчика.
Трамваї з брязкотом котилися, дзвонили, спинялися, забирали людей і знов рушали далі. Автомобілі кидали вонючий дим, крякали, мов качки, і летіли, як наві-жені. Велосипеди ловко перекреслювали вулиці. Візники поганяли худих коняк; вони якось чудно мотали головами неначе корилися долі, або дрімали, стоячи коло великих мурованих будинків також, як і потомлені візниці. Люди гомоніли, і все кудись бігло, котилося, хапалося, брязкотіло.
Він йшов, спинявся, коли що-небудь загороджувало перед ним вулицю і знов ішов, не думаючи, куди він іде. Він не питав себе: «Чому це я, як завжди, не сиджу в конторі та не підводжу рахунків. Я, бухгалтер Соромський
Він минув контору, де навесні в нього на столі стояли білі, мов снігові зірки, проліски, потім фіялки, од яких віяло солодкими пахощами. Конвалії, що нагадували про гай та лани; бузок як ліловий оксамит звеселяв темну контору і Соромському здавалося, що він сидить у садку у рідному селі на Вкраїні, де він не був давно, давно. Колись влітку Соромський їздив з товаришами човном. Вони ловили рибу, а він приніс додому тільки білі та жовті латаття, він звав 'їх «неню фарами», бо це слово було гучне й співуче.
Соромський нікому не казав, що він любив складати вірші, але товариші звали його поетом, навіть безнадійно закоханим поетом, який не хоче нікому сказать, хто уразив його палке серце.
Позаочі його ще звали химерним чудасієм. Вірші, неначе чарівні, отрутні квіти розцвітали в його голові, поки він ішов у контору, і зникали, коли він брав свою важку книгу. Потім він навіть не міг їх пригадать. Він ніколи не списував ні своїх думок, ні віршів і через те не лічив себе за поета. Навіть страшенно б здивувався, коли б йому хтось сказав, що він справжній поет,
Усі хапаються кудись, бо земля примушує людей напружувати усі сили, тіло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадібному деспотові: імення твоя шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тілом, мозком, навіть і душею! міркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякої їжі, що були на виставах у вікнах. Ні, в сьому для людини щось є таке образливе та прикре. І він ще зве себе царем природи! Він раб землі і кріпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстає проти тебе.
Усі хапаються кудись, бо земля примушує людей напружувати усі сили, тіло, нерви, мозок, щоб догодить ненажерливому, кровожадібному деспотові: імення твоя шлунок. І от не принеси хоч один день жертви, що ти зробиш з людським тілом, мозком, навіть і душею! міркував Соромський, прикро дивлячись на гори усякої їжі, що були на виставах у вікнах. Ні, в сьому для людини щось є таке образливе та прикре. І він ще зве себе царем природи! Він раб землі і кріпак свого пана шлунка. Я знаю, що з тобою змагатися не можна, але все в мене кипить, повстає проти тебе.
Соромський повернув ліворуч і увійшов у сад, де гралися діти у мяча.
Еге, скачи враже, як пан каже. От що О, люди люблять тобі догоджати; вони навіть ідуть на всякі компроміси зі своєю совістю через свого душогуба. Ти підтримуєш наше тіло? Знаю, але ці щоденні жертви, що ми приносим тобі, занадто великі! Я колись зробив іспит: я дав тобі одного бублика та склянку чаю на день, на другий день чай без бублика, на третій порожній чай і так далі. Ти поборов мене ненажеро, але прийде час і, може, він не далеко, коли люди тебе поборять.
Він скинув бриль і поклав його на ослоні, потім схопив і почав махати ним, щоб прохолодити обличчя, йому здавалося, що воно палає, але воно було бліде, як папір. Соромський розмовляв, неначе поруч з ним сидів слухач. З людьми він не вмів говорити: починав з запалом, але як тільки бачив глумливі погляди, то зараз заплутувався, якось чудно перекручував слова і, не висловивши своїх думок, на пів-дорозі спинявся, стискав міцно тонкі губи, схиляв голову, а сірі, великі очі темнішали і гасли.
Кумедний! Чудасія! Чого він хоче? Сказано поет, а поетам ніщо не заборонено, казали товариші, сміючись.
Можна марити про все, але висловлювать голосно гм ніяково додали другі.
Через те Соромський кинув звичку висловлювать перед людьми свої думки, що гнітили його душу і знайшов собі товариша, вірного і єдиного, приятеля й слухача, який його розумів, спочував і з прихильністю його слухав. Се був він сам.
Коли я був малим, то цілими годинами сидів на стільці та вирізав з паперу людців: високих, худих, товстих, малих, дітей та жінок в капелюхах і панів у брилях та шапках; в чоботях і босих. Босих було більш, бо їх не так трудно було вирізати. Потім я брав різнобарвні олівці і малював їм обличчя. Здалеку мої людці здавалися схожими один на одного, але як добре придивитись, то між ними була ріжниця: кожна паперова людина мала щось своє власне чого у другої не було.
Я брав кожного гостя за руку і казав, увічливо показуючи на стільці: «Сідайте, панове! Чого ви хочете? В мене є гуски, качки, курчата, смажені ковбаси булки, яблука». Я ставив на стіл усю свою бутафорію в паперових полумисках та уливав бутафорський мед з паперової пляшки в паперові склянки. Мені тоді здавалося, що мої гості бенкетують, і я радів, потім мені докучала ця гра, я брав одного та одривав йому руку, другому ногу, а в третього одкручував голову, або хапав усіх в купу і мяв у руці, потім кидав недбало під стіл і забував про них.
Уявляю собі: коли б мої паперові гості якимсь чудом почули, що в них щось тріпається всередині, щось кипить у голові, вони б почули, що вони також живі люди, як і сей, що їх вирізав і малював. Певно у них тоді була б хоч куца, хоч крива, але власна логіка. Вони б певно в мене спитали: «Нащо ти нас так довго вирізував, малював, а тепер мучиш: одриваєш нам ноги й руки, калічиш, кидаєш в якусь безодню? Яку ти мав мету? Ми не знаємо твоєї мети. Інші схилили б голови й, не думаючи, корилися; другі підвели б на мене сумні, здивовані очі і питали б мене: «Через віщо? За що? Нащо?» Діти завжди говорять: «А так».
Мої паперові люди одповідали б:
Неможливо! Се щось страшне! Сьому нема імення. Ми жахаємось тебе. Краще не вирізуй других, бо ми знаємо, що їх чекає».
Я теж не раз питав тебе, доле: «Через віщо? За що?» Тільки ти таємно мовчиш. Моя мати, ся штучно вирізана й змальована красуня, вмерла саме тоді, коли я побачив світ. Коли мій прибитий лихом батько стояв, схиливши голову перед її холодним тілом, мій пан шлунок примусив мене голосно прохать жертви, і я кричав, поки мене задовольнили. З того часу почалося моє кріпацтво і взагалі усіх живих створінь, які вперше побачать світ. Мій дядько, талановитий молодий хлопець, прочитав у листі про несподівану смерть моєї матері, а його улюбленої сестри, схилився на стілець, як підкошена квітка і вже не підвівся з нього. Серце стиснув жаль у своїх гострих пазурах і воно навіки вмовкло. Неначе хтось дмухнув на свічку, і вона згасла, щоб ніхто вже не міг її запалити на цьому світі. Од дядька зосталися тільки листи, що він писав до моєї матері. Це були якісь імпровізації, вірші в прозі.