Моя бабуня, його мати, приїздила до нас, плакала і пильно придивлялася до мене: неначе в моїх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навіки, коли я побачив світ.
Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночі, падала перед образами навколішки і пильно, гаряче молилася. Мов душа її вже тоді чула, що наближалось, мов грізна хмара, щось таємне, страшне, від чого ніяке живе сотворін-ня не може втекти.
Я певен, що вона бажала жити усім серцем, усіма фібрами свого тіла й душі
Була весна. Я сидів у садку під старезною липою на піску. Джмелі, оси, хрущі гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитні очі з довгими віями, це була селянська жінка, що мене вигодувала й виховувала. Її звали Ганною. Мені й тепер здається, що немає в світі кращого імення, як Ганна. Я любив її над усе.
Мені Ганна казала:
Покажи мені, як ти мене жалуєш?
Вона завжди казала жалуєш, а не любиш. Іншого слова у неї не було ні для кого. Щось солодке і тепле влилося в моє дитяче серце, я схопив її за шию і тискав рученятами та приказував:
Ось, як я тебе жалую.
Ой, який же ти дужий! промовила вона, милуючись моєю дитячою щирою одповіддю.
Це б досі й мій Данило був отакий, як ти, додала вона й погладила своєю жорсткою, працьовитою рукою мої мякі кучері.
А де ж твій Данило? Чому він до нас не приходить з Меласею? питав я, сіпаючи її за руку,
Він вмер, одказала вона, зітхаючи.
Я допитався, що ця Ганна оддала мені усе: свої безсонні ночі, своє здоровя, силу і ще й до того єдиного сина, якого вона породила в муках тільки, мабуть, на те, щоб він вмер. Таким робом мій шлунок украв у неї сина-робітника, а доля поклала на мої дитячі плечі три смерті. Коли б я був удвадцятеро розумніший за мого талановитого дядька, працьовитіший і корисніший за того Данила я все ж не згоджуюся з цим і протестую! Цей протест цілими роками ріс, як болячка в моєму серці і душа моя повстала!
Він схопився з ослона й пішов нерівними ступнями по доріжці, як птах з перебитим крилом. Він ішов туди, де не було людей.
Таємна, мудра, велика цікава загадка життя. А може, вона зовсім проста? На кожну загадку буває розгадка. Може, мені судилося її розгадати?
Тільки треба знайти кінець, вхопити тую нитку, і клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останній кінець, то і є розгадка. Може, він десь дуже близько і я навіть дивлюся на нього і не бачу? Не бачу зараз, а потім навмисно простягну руку і вхоплю. Тепер я, мов сліпий, тиняюся по світу і товчуся на одному місці.
Хрущ загув і полинув на липу.
Бенкетуєте, ненажери! Потім покладете в землю своїх дітей і вони лежатимуть три роки та їстимуть всякі рослини, підточуть картоплю, коріння, знівечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне вянути, не знаючи, хто підточив її коріння.
Але є, неначе для більшого контрасту, інші істоти, які теж лежать три роки у воді, як мумії у домовинах без їжі, бо в них нема навіть органів для їжі: ні ротів, на шлунків,
Ці створіння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця. Покладуть собі подібних і зникають.
Ефемериди. Яке музичне, чарівне імення!
Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летів кудись за своїми думками. Сумні сірі очі запалилися і кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустріч, здивовано дивилися на добродія, що прогулювався без бриля, він забув його в садку. Справді якийсь чудасій, що осмілився йти по вулиці цивілізованого города без цієї ознаки цивілізації, мов дикий. Вітрець перебирав, як золоті струни, його мяке, довге волосся, а він ішов і не бачив глумливих та здивованих поглядів. Минув метушливі вулиці з гарними крамницями й будинками Ось потяглися бідні вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.
В маленьких домках була тіснота, що пригнічувала тіло і душу. Там злидні роззявляли свої величезні роти і штовхали людей на злочини.
А дзвони на убогій деревяній дзвіниці, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.. »
Прочани тяглися юрбою по пішоходах. Один спитав у Соромського:
Паничу, кудою треба йти до Лаври?
І він подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тільки тоді почув його питання і показав мовчки рукою, куди треба було повертать.
Прочани знов рушили, балакаючи про свої справи.
Високі камяні мури.
Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, проказав Соромський, дивлячись на зачинені ворота, перед якими стояв натовп людей.
Паничу, кудою треба йти до Лаври?
І він подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тільки тоді почув його питання і показав мовчки рукою, куди треба було повертать.
Прочани знов рушили, балакаючи про свої справи.
Високі камяні мури.
Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, проказав Соромський, дивлячись на зачинені ворота, перед якими стояв натовп людей.
Чоловік у кашкеті й сірому піджаці задер вгору кирпатий, трохи червоний ніс, і проказав недбало:
Сказано вам: не звеліли пускать. Тут більше не приймають. Чуєте? проказав і одвернувся.
Люди неначе не чули: вони тільки заворушилися і знову дивилися на зачинені ворота, неначе сподівалися, що повинно скоїтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться і всіх візьмуть до роботи, за якою вони ішли, ішли з надією з ріжних далеких кутків великого господарства.
Там були жінки з малими дітьми, що плакали й кричали, як козенята, а бідні, голодні, потомлені мандрівкою матері не знали, як їх вгамувати. Там далі, по шляху ішла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтів теж визирали злидні; гострими злими очима вони дивилися з драних чобіт, з латаних свитин, з завязаних мотузками постолів; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взір камінців, що боляче муляли ноги.
Сонечко всміхалося. Пташки весело співали. Вітрець колихав жартівливо гілки дерев.
По шляху ішла без впину юрба за юрбою. Як струмки з гір, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Між ними було багато інтелігентів.
Вибачайте! Мені ніяково, але я страшенно бідую я б хотів Чи не знаєте ви, добродію, якої-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто мені дасть посаду. Проказав, запинаючись молодий хлопець, підходячи до Соромського.
Візьміть мою. Я служу в конторі Ось візьміть адресу.
Соромський витяг з кишені картку.
Бухгалтерію знаєте?
Знаю, знаю Так невже ви справді? Не знаю, як ваше прізвище
Соромський.
Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собі уявить, який я вам буду вдячний, коли мені пощастить, то я вам першу жалування
Не треба, одказав Соромський і загубився в натовпі.
Худа, бліда жінка мовчки простягла руку; тільки в запалих очах був великий жах, жах смерті. Соромський витяг гаманець і висипав усі свої гроші, а сотні рук і тисячі очей благали його:
Не дай нам вмерти! Запоможи!
Гострий, як отруйна стріла, жаль упився в його серце. Він махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, і він гукнув голосно й рішуче:
Стійте.
Всі спинилися. Соромський сам не пізнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам він неначе збільшився, виріс. Здавався якимсь велетнем.
Я дам вам усе, чого бажаєте. Я більше дам. Чекайте і вірте мені. Поможіть мені зійти на цю гору.
Люди напружували сили, але гора була страшенно крута і слизька, як дзеркало. Соромський не міг на неї зійти.
Відступіться трохи, гукнув він на людей.
Вони посунулись назад; він якось розігнався і раптом опинився на горі, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безліч колючок, і кров дрібними крапельками капала на гостре каміння. Він чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Він ішов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихається море.
Люди простягали руки вгору і прохали. Надія блищала в 'їхніх очах. Усі казали: «Швидше, швидше!» Соромський ішов та ішов далі і за кожним ступнем дивився на людей, що стояли попід горою. Ось вони зменшилися. Неначе куча комашок. Ще кільканадцять ступнів, і вони зникли, неначе в безодні, а він ішов далі. Дорога ширшала, він ішов вже по ній, як по широченних східцях. Жаль, що впився в серце там, у людському натовпі, одпав, мов сухий лист од гілки. Мов пявиця, що досхочу напилася крові
Щось маячило в блискучому убранню. Щось повзло між кущами, як золота ящірка. Щось тріпало різнобарвними крилами перед очима та шепотіло на вухо якісь невідомі речі. Хмарки, як золото-рожеві рибки, плили в нього під ногами. Орел в високості простяг дужі крила і застиг у повітрі.
Далі, далі! казав Соромський, спотикаючись.
Хтось вхопив його за руку і потяг вгору.
Це була жінка в блискучому убранню, наче веселка, обведена навколо зорями. Він не бачив її обличчя, тільки чув співучий, чарівний голос.
Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати свої сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячні. Не кидай їм перлини своєї душі. Ти великий, а вони малі.