Українська модерна проза - Антология 35 стр.

 Добре, що жаль одпав од твого серця! Покинь його кволим, а ти дужий. Не варто втрачати свої сили на жаль до тих, що внизу. Вони невдячні. Не кидай їм перлини своєї душі. Ти великий, а вони малі.

Соромський гордо підвів голову.

 Вони невдячні, вони кричатимуть славу усякому глитаєві, що кине їм кіст-ку-гроші, як голодним вовкам. Вони цілуватимуть край одежі усякому деспотові, хто дасть їм хліба за працю. Вони тебе, навчителя, проженуть, побють каміннями, як гнали колись пророків. З твоїх натхненних речей та великих замірів глузуватимуть, бо їм не того треба, чого шукає твоя душа.

Вона дмухнула на нього солодким подихом і проказала:

 Забудь, забудь, забудь! Подивися, які чудові краєвиди.

Він стояв як зачарований.

 А вони там, у низині, не бачать їх і навіть не хочуть бачити. Не дивися туди, бо впадеш, і вони роздеруть тебе на шматки, мов голодні вовки.

 Веди мене далі! Я знаю там, там на горі лежить великий камінь. Він уріс в землю; сивий мох на чолі його; великі, мов зморшки, перекреслюються смуги чорні, як ніч, як смерть, червоні, як кров, сірі, як наше життя. Я знаю, знаю Я бачив його, бачив у сні. Я сяду і сидітиму довго, довго проти таємного каміння, поки не прочитаю в заплутаних ієрогліфах розгадку життя. І я її прочитаю. Веди мене, веди!

 Для тебе є одна розгадка, казала йому жінка улесливо.

 Яка? спитав він з запалом.

 Слава, одказала вона, стискаючи йому руку.

 Але це недалеко до егоїзму: жити тільки для власної слави. Забути все Ні, я не можу Голодні, нещасні люди.

 Забудь, забудь, забудь! промовила вона. Ти великий, ти дужий. Живи для себе і для гучної слави.

Він гордо підняв голову і пішов поруч з нею.

 Що це там червоніє на шляху?

 Це червоні троянди, що кидає тобі під ноги слава.

Він гордо підвів голову, але йому здавалося, що вона сама схиляється, як зівяла квітка.

 Що це там біліє на шляху? запитує він знов.

 Не придивляйся, бо впадеш. Це білі хмарки пливуть назустріч.

Він подивився й побачив білий кістяк, що лежав край дороги і дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живі очі, мов блискучі зорі, він неначе глузував зі своїх великих замірів.

Соромський знов пригадав теє, що забув:

 А там унизу, вони чекають, сподіваються, може, клянуть мене? Нащо я їм кинув надію? Нащо обіцяв більш, ніж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу їм сподіване щастя.

Він напружував останні сили. Серце в нього нерівно й швидко тріпалося. Ноги підгиналися, голова схилялася додолу.

 Порятуй мене! Змилуйся! Перевяжи мені мої рани, з яких дзюрчить кров! прохав він у своєї поводарки.

 Я не сестра-жалібниця. В мене немає жалю. Я підтримую дужих, а ти кволий.

 Нащо ти мене дурила?

 Ти сам себе дурив.

Він впав. Коли розплющив очі, то тільки побачив останній соняшний промінь, що світив на нього і одбивався на високій скелі.

 Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет. Я не можу встати. Ні, ні, я тільки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану і сам загою свої рани цим зіллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потім пригадаю. Я бачу цей сірий камінь. Ще кільканадцять східців. Кільканадцять ступнів і таємне незрозуміле одкриється. Луда спаде з очей

Він важко дихав, хапаючись за каміння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тіла й пораненого серця бігла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

 Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерській книзі, списана доля планет, господарств, народів і кожної людини і нічого не можна переробити, тоді я б казав їм: «Мовчіть, коріться!» Тепер я не можу цього казати. Хто це йде до сірого каменя? Хтось інший прийшов раніш, ніж я. Мені завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не мені судилося прочитати теє, за що я згубив своє життя Це не я понесу їм знання Розгадку. Ну, нехай другий, нехай він. Нехай хто-небудь. Тільки я не хочу вмерти на півдорозі Щасливий! В нього більше сили він пішов на кільканадцять ступнів далі, ніж я, і вона в його руках. Спинився Читає. Що він читає?

Соромський зібрав усі сили, підвівся та хотів голосно гукнуть:

 Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!

Але уста його тільки шепотіли:

 Брате, і я хочу.. , і я

Він падає. Упав Соромський впав і покотився в безодню, як камінь.

Темрява

Щось дзвенить, гуде, співає. Хвилі стиха плещуть. Неначе одчинилося вікно. Він летить з темряви назустріч соняшному промінню, що виринає з води. Він летить на крилах аж дух захопило від щастя. Він не один, їх багато.

Темрява

Щось дзвенить, гуде, співає. Хвилі стиха плещуть. Неначе одчинилося вікно. Він летить з темряви назустріч соняшному промінню, що виринає з води. Він летить на крилах аж дух захопило від щастя. Він не один, їх багато.

Біле й жовте латаття киває голівками. Запашне повітря віє й прохолоджує його чоло. Журавлі, дикі гуси, ластівки, жайворонки летять на Схід. Сонечко всміхається, і все всміхається навколо. Соромський сміється безжурним дитячим сміхом, і вона, його подруга, летить поруч з ним.

 Весело тобі? питає вона його.

Він не може вимовить од несподіваного щастя

 Полинем! каже вона.

 Полинем! каже Соромський і розплющує очі.

 Як ся маєте? питає в нього лікар.

 Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте мені мої крила, які я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих східцях життя, я був дрібною істотою людиною. Тепер я найвища істота: я Ефемерида. В мене немає навіть органа для їжі і шлунка, який примушує нещасних людей робити теє, проти чого повстає вільна душа; який штовхає їх на всякі злочини Я Ефемерида! Чуєте? А-а, ви смієтесь, глузуєте з мене через те, що я існую тільки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду. Тоді, як люди напружують свої сили й мозок на праці, проти якої повстає совість, ми впиваємось волею і надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди ніколи. Ми кохаєм, ми собі подібних і все, що бачим. У нас нема ні вчених, ні поетів, бо ми всі вчені й поети. Ми знаєм те, що нам треба знати. Нащо живем і зникаєм. Ми живем для щастя!

У нас нема ні хорих, ні багатих, ні гарних, ні поганих, ні бідних, ні дрібних, ні великих ми всі рівні. Ми в один день усі побачили світ і в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землі перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачує своїх блискучих, чарівних кольорів, в нього не впиваються гострими пазурами сумління, нудьга, помста, злість, хвороба, смерть. Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподіваного випадку. Жах не повзе по спині холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своїх дітей, бо знаю, які вони будуть і що їх чекає. В зерні життя, яке я поклав у воду, є тільки заплід повного задоволення й щастя.

Одчиніть мені вікно! Нащо ви його зачинили? Я влетів сюди навмисно, щоб сказати вам:

 Не журіться, нещасні люди, і не думайте, що ви царі землі, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати. Тепер лину у царство, де чутна

Сонечко заходить; воно кидає останній золотий промінь, на краєвиді золото-рожева смуга. Прийшов мій останній час.

Він схилився на ліжко, заплющив очі; велике задоволення розлилося на його блідому обличчі. У царстві непевних мрій та страшних снів це був найщасливіший.

Грицько ГРИГОРЕНКО

Березень 1867р. м. Макарєв Костромської області 27.04.1924, Київ

Справжнє прізвище Олександра Судовщикова-Косач. Її батьків-учителів було вислано з Києва за політичну неблагонадійність в Росію, у 1868 р., після смерті чоловіка, мати з дочкою повернулися до Києва. Тут дівчина зростала в оточенні родини Драгоманових та Косачів.

Закінчила історико-філософський відділ Київських вищих жіночих курсів. Була членом київського літературного гуртка «Плеяда» (18881893), у 1893 р. вийшла заміж за М. Косача й переїхала в м. Юрєв (тепер Тарту, Естонія). 31901 р. сімя Косачів жила в Харкові, а в 1903 р., після смерті чоловіка, Олександра Косач перебралася до Києва. Тут закінчила юридичні курси і працювала в суді. Писала оповідання та пєси.

ОДНА НІЧ

Вони сиділи у самому темному куточку вагона, прикриті зверху спущеною полицею, і світло ліхтаря, що був угорі над ними, не досягало їх. Їх постаті ледве вирізувались, тьмяно освітлені другим ліхтарем, що висів в кінці вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як і одіж.