ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ
У стародавній святині, покинутій на горі за містом, заколочують потомки спокій давніх богів і построюють свої гри. Після тисячі літ дочекалася святиня, що відновлено в ній Софоклового «Царя Едіпа».
В першому ряду сидить артист і видить, як велич сеї трагедії затяжка на нинішні сили, як уся її вага скривається перед публікою Едіп і публіка обоє сліпі; тілько Едіпові не снилося пізнавати її.
Стрінувся трагізм сліпоти Едіпа з комізмом темноти нинішної суспільності. А може, ся друга сліпота ще більше трагічна?
Артист заглибився в штуці, його забуття мало таку силу, що зайняло увагу дівчини. Вона вдивилася в нього всією інтуїцією і забажала глядіти й відчувати його душею.
Зовні святині повівають хоругви в погіднім вечорі, а подалік сидить на плиті бабуся. Відшепотіла молитву, сперла голову на руку і вдивилася в древні, камінні стіни святині. Сутеніє. На темнім підсінні заметушилися дві потворні тіні, бабуся здригнулася і подріботіла вдолину.
Представлення скінчилося, в святині знов пусто і глухо.
Минають дні і ночі, дівчина вяне, розсівається в тінях туги і смутку, а артист не видить і не знає нічого.
Одної ночі зібрався в далеку дорогу і переходив через гору попри святиню. Ішов через підсіння. Було тихо, місяць світив ясно і метав грубі тіні аркад. Долі стіни спочило смутне світло. Артист сів на камінній підлозі, вдивився в те самотнє, мертве світло, а воно мало мову і притягало його. Дрож перебігла по ньому, він вихопив кинджал і оглянувся. Кругом глухо й пусто. Заглибився знов в світло на стіні, відчув смуток розлуки з сим місцем навіки. З підземних коридорів долітали здавлені зітхання і стогнання, таємничі шелести і гомони, перед ним розвивався блідий величавий хоровод богів, розвивався чарівним танцем і линув, як хмара, з святині понад міртові й кипарисові кущі. Артист не замітив, як до нього наблизилася хитка жіноча тінь. Вона станула хвилину і кинулася на його шию. Заглушений даремним страхом, вхопив він кинджал, пробив її і втік.
У далекій дорозі здригався він не раз, не два на той спомин і вірив, що втік з рук розбишаки.
Хто переходить ніччю через те підсіння, чує, як зачіпає його крило таємного смутку, але воно щезає скоро.
Занавіса упала. Правдиві, великі драми не все виходять наяву, вони остаються поза людською увагою так далеко, як ті дві тіні, що налякали задуману бабусю, і не нам судити такі злочини.
КАРТИНА З ДНЕВНИКА
Такий тихий погідний світ буває раз на рік, а може, ні разу в житті. Зелені береги, розлогі долини, гаї, ліси, живий веселий рай в дуговім морі ранку.
З чарівних тіней гаю на горі виринає будівля і приманює до себе усю поезію сего раю.
Я прискорював ходу і помічав, що в міру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краєвидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечінь долини за мною, я не видів в ній великого спаду, ні великої висоти вгорі, на якій стояв і любувався тим достроєм.
Іду поволі, плентаюся між корчами, гублю дійсність, минувшину і стаю легким, вільним, а херувими осіняють мою душу такою поезією, що плачу з утіхи.
Замчище мохом поросло, замість молодят в обіймах, рісні пової пригортають старі тесані камені. Зілля і цвіти заховують памятку молодості, любові.
Тінню входив я з фасаду в мармурову глибінь сіней, у спіралі тихих коридорів й оглядав у тінистій величі саль світла, що вийшли з безсмертної волі геройських душ і вернули так загадково, що годі вислідити, звідки тут взялися. Блудять по зчорнілих портретах, цілують фосфоричними устами хмарні чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звітрілих мозаїках і хлипають, то витягаються під різьблені склепіння віконних каблуків і майстерних касет стелі, мерехтять на камінних китицях цвіту-винограду, а я все чую, що у тих світлах тліє сила, яка постала з могучих душ, і з глибини тишини сну снує правди смутку й вічності.
Виходжу поволі у такім забутті, у такім духовнім скупленні, що не чую ні свого руху, ні віддиху.
Ступені підо мною виджу, як крізь сон, зілля найшло своє тепло у студенім камені.
Я опинився коло крайної колюмни, кучеряві корчики розсипані коло неї, очі перебігли по широкій підставі колюмни, і я заки розглянувся застив на місці, як від грому.
На краю підстави і я і не я.
Струмені морозу прошибли мене й обняли залізними обручами, я подався вбік і полетів стрілою від замчища.
На бережку за корчами охолов страх, але те, що я видів, опанувало мене.
Я приліг до румовища й сліджу.
Таємничої появи не видко, але в мені дрижить непохитна, глумлива певність, що вона не лиш не ворухнулася з місця, але навіть не завважала мене.
Стежу пильно, довкола погода і така тишина, що ні листок не здригне. Пригадую собі, що нині не видів я ще ні одного чоловіка, ні звіряти навіть. Гейби увесь світ вимер. Я дивився пильно дкрайній колюмні і не міг збагнути того, що зайшло. В ту мить, як схоплював я попередню хвилю, в ту мить пересилення між душевним скупленням, а зовнішним забуттям вчув я, що дух мені займає, і виджу на камінній підставі ту саму постать.
Чоловік закутаний в чорне, як вугіль, простирадло, сидить і глядить уперто перед себе, а його очі світять з підлобя так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.
В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.
Чи се поет, чи демон мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.
Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.
У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.
До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.
Як довго се тривало, не знаю.
Мене збудила знов звичайна свіжа погода.
Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.
І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.
БІЛИЙ КОНИК
Моїй дружині Галі
Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.
З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.
Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.
Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.
Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.
По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.
Не буду займати їх, сказав я.
Так, так, відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.
Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.
Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.
Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.
Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.
Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.
Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:
Чого ж хочеш? Ти самотник, я білий коник, про таких духів ніхто не знає, не відає на сірих мурах великого міста.
ПОШТИЛІОН
Мою невірну дівчину засватав інший. Я був на забаві до півночі, а тут досвіта служба, спати не було часу; я вже трохи того
Взяв я батіг і трубку, сів на диліжанс і гайда в дорогу.
Вдосвіта ворожу звичайно, як мені цілий день піде, бо сонце дає життя на землі і невидющого веде за собою.
Того досвітка туман банував над дібровою на високій горі, я дивився з уподобою на се і думав: «Так журба давить чоловіка і так йому з чуприни куриться, коли занадто припустить жаль до серця і перебере міру».
Приїжджу на першу пошту, поштмейстер глядить на мене посоловілий, як би хотів порадитися в чім.