Вчився у гімназіях Станіславова та Бережан. Працював актором мандрівного театру, службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.
У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. у Бібліотеці АН УРСР.
Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став, за висловом Лесі Українки, «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода Муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.
ДОЛЯ МОЛОДЕНЬКОЇ МУЗИ
І
Пара молодят вибралася в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапила, бо хотіла завчасу вийти на верх.
Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком.
Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася й повела оком на далекі долини.
Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на спокусу.
Дівчина не приймила рамена товариша, він облишився, невидима сила спинювала його на боці. Цього досі не бувало ніколи, він не міг зібрати думок і не знав, що з ним діється. Як би морока в сні прилягла його і забрала всю силу.
Вийшли на гору.
Дівчина лягла горілиць і підобрала руки під голову, він сів в ногах, як винуватець.
Вона дивилася в небо й тонула в синіх глибинах.
Там студено, бо нема гріха, ясно й тихо, бо Бог там пробуває і так любить. Не видко його оком, але видко душею в тій страшній ясній вічності.
Забула про себе, про все, остала лиш душа і бажала вічного щастя
II
Час нам вертати в долину, озвався несміливий голос.
Дівчина вернулася з незнаної, ясної дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозі, дивилася з гірким насміхом на нього і на весь світ в долині.
Чим більше вниз, тим гірше пекло. Людські серця, як квітки, чим нижче цвітуть, тим більше їх топчуть.
Ще ніколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сій горі між небом і землею. Не мала слова, не було образу для неї, лиш грізна мова мовчанки розпирала груди.
Хлопець дивився в світ перед собою, але нічого не міг видіти. Лиш поволі будилася в нім звичайна злість, що він не може зрозуміти цієї дивної дівчини. І коби ця химера скоро минула, то він не забуде їй цього там, на долині.
III
Дівчина піднялася й сказала:
Так, треба йти.
По хвилі всміхнулася й сказала знов:
А знаєш що?
Він втішився цією зміною і чекав на несподіванку.
Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, відтак кликнеш, як обізвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обізвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!
Добре! кликнув і пустився в долину.
Дівчина скрилася за виступом скелі й гляділа вниз.
Хитала в задумі головою, усміх виринув знов на личко і прийшла гадка:
Якби він любив мене, то відчув би, що я тут лишилася
Через час учула далекий гомін, потому слабший, і стало знов тихо.
Сиділа на скелі, самота і ніч обгортали її поволі.
ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ
Музика строїв скрипку, в ній будився тихий плач дитини.
Дітвак сидів на постелі, жалі скрипки обіймалися з шумом лісу, з зойком вітру серед ночі та з маминою думкою.
В хаті пиятика, співи і танець.
Чупринаті голови, зіпрілі лиця й широкі зрібні рукави замелькали перед очима дітвака, зіллялися зі співом і тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у сні, а над тим дивом верховодила скрипка.
Мати сперла голову на руку й всміхалася, як би плакала.
Один з чужих взяв її до гурту, дітвак став неспокійний. Мати пішла в колесо, дітвака зняв страх. Кличе матір зразу потихо, потому голосніше, та вона не чує його, не видить, лиш бігає з іншими в колесо і сміється, як би плакала, аж дітвака по серці ріже.
Він не може на се довше дивитися і плаче, зойкає на ціле горло, але цього ніхто не чує, бо його плач у скрипці.
ADAGIO CONSOLANTE
Бувають твори, що захоплюють таємним чаром. Чути в них запах заліза і крові, невідомі нещастя, терпіння злочину, терпкий отруйний усміх здавленого болю, шепіт богів, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вічності.
Добрий мистець вміє ділити тишину, лиш марний чоловік фальшивим рухом продирає її і паде в безодню. Найглибші музичні твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в різьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тілі ритм руху!
Серце, кров має також свій ритм, інший в любові, інший в гніві, а ще інший в годину смерті.
Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодій крові, серця?!
Серед співу крові, серця мовчать уста, а говорить вічність.
Цілі роди можна пізнати, коли лиш вслухатися в ритм їх буденного голосу і руху.
Віки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, і ніколи не зачуваю акордів, які трафляли би до моєї душі. Живу серед погані без слуху, серед самих фальшивих звуків
І знов клониться перед Твоїми святими тінями мій дух, безсмертна матінко моя
Коли Ти промовила, Твоє слово полонило душу, коли отвирала двері, отвирала глибінь почувань і тайн, коли ішла в Твоїй ході чув лиш я шелест розчарованого літа, ритм пісні, що тремтіла в Твоїй безсмертній душі.
Матінко моя кохана моя творча Сльозо Ти дала мені душу, а я ще не знайшов слова для Тебе
II
Була весна, і був святочний ранок, як казка.
Батько і мати пішли до святині, ми лишилися дома: я, молодший брат Тівар і маленький Дан в колисці. Раннє сонце падало крізь отворене вікно на поміст. Я читав книжку, Тівар сидів коло колиски і забавляв Дана. З-поза книжки видів я, як сонце творило в помості ясну безодню. Хлопя було веселе і сміялося вголос. Люблю діточий сміх, але Тівар робив зі себе дивогляди, що Дан аж заходився, і се зачало дразнити мене. Я відвів очі від книжки, Тівар зрозумів се і дав спокій, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться він на Тівара і дрижачим голоском чекає на леда рух в його лиці, аби вибухнути знов сердечним сміхом. Тівар взяв його з колиски, носив по світлиці і гойдав на руках.
Не раз силуюся збагнути ту хвилю і не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тіварові з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом дитина вдарила головкою до помосту і в тій же хвилі підхопив його Тівар і заніс в колиску.
Був я тоді дуже молодий, і признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не міг відвернути очей від книжки, лише на страшний плач дітвака вийшов з хати.
Вернули родичі, Дан хлипав в колисці. Перемучив ніч в гарячці, а на другий день помер рано.
Я вбирав в коморі білу сорочку і заходився тайком з плачу та ламав руки.
На похороні думав над тим, що не видів Тівара три доби. Тайна стала між нами обома. По правді, я боявся стрінути його. Коли припадково замітив я його осторонь боком ока, був блідий, як папір. Бідний хлопець мучився і не спав три доби.
Тівар, той непосидющий, веселий хлопець, змінився до знаку. Покинув товаришів, забув усміх, всяку розривку, а полюбив тишину і музику. Я був з ним цілих кілька літ, але за той час ми ні разу не лишалися оба. Коли доходило до того, то він все висувався зручно і лишав мене самого.
Я виїхав на студії, кинувся у вольний вир, але одинокою душею, яка завзято оправдувала перед ріднею і боронила кожний мій крок, був Тівар. В тих часах писав він до мене про все, що діялося серед наших. За себе не згадував ніколи ані словом.
По школах взяв від батька підмогу, виїхав на чужину і пропав без сліду.
III
Блукаю по світі, вже й посивів і похилився серед фальшивих звуків.
Не раз серед ночі мигне деяка хвиля з життя зірвуся і бігаю по хаті.
Отсе навідався до могилки Дана Запалася, лише берези збігають до неї в долину, як стрункі білі дівчата.
Слухаю і собі не вірю.
Пливуть тони, дивна музика знайомі таємні тони. Лише скрипка може 'їх виспівати, бо грудь скрипки се грудь дитини
Лине скарга з далекого світу Сльози перемінилися в діаманти і падуть на глибінь, а на тій глибині струни арфи. Чим більше звисока вони падуть, тим тони вищі, а чим нижче сльози падуть, тим гомін ясніший.
Чую сміх дитини, сердечний, захоплений сміх розбавленої дитини. Нараз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейків вдарили крила смерті
Пісня без слів, без імені Я лише знаю, що се твір Тівара. Він посилає мені його з далекого світу на розрадоньку серед болів дня.
По білих березах повіяла дрож. Кулилися, як душі жінок.
По струнах неба пересунувся кіготь вірла і палець дитини
ДОРІЙСЬКЕ ПІДСІННЯ
У стародавній святині, покинутій на горі за містом, заколочують потомки спокій давніх богів і построюють свої гри. Після тисячі літ дочекалася святиня, що відновлено в ній Софоклового «Царя Едіпа».