Лущик Петро Михайлович
Манускрипт з минулого
Львів, 1340 рік
Тріумфу не вийшло.
Одному Богу відомо, на що саме розраховував король Польщі Казимир ІІІ, можливо, на радісну зустріч хоча б якоїсь частини містян або чекав від іншої частини хоч якогось супротиву, але вже точно не на таке.
Жителі Львова, що стояли обабіч дороги, якою в оточенні численної військової знаті на довгоногому, масті воронячого крила, жеребцеві вїжджав новий правитель у місто, тримали мертву тишу. Ні тобі радісних викриків на честь короля, ні тобі захоплених зітхань місцевих панянок, серед яких чіпке око Казимира зауважило недурні личка, ні, на лихий кінець, хоч цього і найменше хотілося Казимиру саме у цей день, прокльонів чи, не дай боже, погроз!
Нічого! Лише мертва тиша! І це у такий день! Адже саме сьогодні йому, милістю Божою королю Польщі, виповнюється тридцять років, і він має право зробити собі воістину королівський подарунок: до всіх своїх попередніх титулів приєднати ще один «король Руської землі». Здавалося, увесь напрацьований раніше розвиток подій, над яким думали найкращі уми Корони, коли були відкинуті найкращі, на думку Казимира, варіанти, а залишився найпростіший, такий, що аж ніяк не відповідав важливості такої події, полетів шкереберть тоді, коли почет короля Польщі минув міську браму, крізь яку зазвичай потрапляли у Львів подорожні з Кракова. На превелике розчарування Казимира, ніхто з роззяв, що висипали на вулицю подивитися на свого нового господаря, не здогадався викрикнути таке звичне для нього: «Нєх жиє круль!» І заради цього він одягнув свій найкращий одяг і надів знамениту корону? Заради цих невдячних смердів, котрі вже й забули, як повинен виглядати справжній правитель?
А жителі міста обабіч вулиці мовчали, бо просто не розуміли, що відбувається. Не минуло і трьох тижнів, відколи містом, як грім серед ясного неба, прокотилася неймовірна звістка, що бояри на чолі з Данилом Тобільським, невдоволені симпатіями правителя до латинян, отруїли руського короля Юрія Болеслава. Напевне, навіть невиправданий оптиміст не сумнівався, що поляки не залишать цей вчинок непокараним, але ніхто не сподівався, що це станеться так швидко. Не встигли придворні покласти над труною з покійним королем камяну плиту, як містом пронеслася тривожна чутка до Львова стрімко наближається польська армія, котру веде сам Казимир. У містян не було причин любити покійного Юрія Болеслава, але він, як-не-як, був онуком самого Юрія Львовича, а серед старожилів зустрічалися ті, котрі ще памятали сина Лева. Останні розпорядження Юрія віддалили від нього навіть тих нечисленних прихильників, які ще залишалися у Львові. Коли ж до бояр просочилися чутки, що на руські землі король збирається запросити латинян і запровадити владу Папи, терпець урвався. Звичайно, любити короля перестали всі, але й убивати було даремно, адже зовсім поруч за всім спостерігав молодий амбітний поляк.
І все ж ніхто не думав, що він зявиться так швидко.
Нічого не розумів і Лютослав, оружник королівської дружини. Йому заледве виповнилося двадцять років, але він за своє таке недовге життя встиг побувати на прикордонних заставах у Карпатах чи не найнебезпечнішому пограниччі Руського королівства. Разом з іншими дружинниками і оружниками, і стрільцями він був готовий стати на захист королівства й був певен, що це вдасться. Яким же було його здивування отримати наказ залишатися на місці й навіть поміняти кольчугу на звичайний одяг! І ось він стоїть разом з іншими городянами та спостерігає за бундючним Казимиром, що збирається господарювати у його місті.
Від злості Лютослав до хрускоту стиснув кулаки. Цей хрускіт почув літній чоловік, що стояв поруч. Він здивовано подивився на дужу постать Лютослава, видно, одразу впізнав у ньому дружинника, потім перевів погляд на обличчя.
І чому ти тут? поцікавився він. І де твій меч?
Не дочекавшись відповіді (а, може, і не чекав на неї зовсім), презирливо сплюнув собі під ноги.
Це не сподобалося якійсь жінці, котра тримала у руці невеликий кошик з гнучкої лози. Видно, вона поверталася з недалекого звідси базару і дорогою додому вирішила подивитися на дивне дійство. Жінка дещо відступила вбік, неначе боялася, що сердитий чоловік плюне знову і на цей раз саме у неї.
Чого ви причепилися? невдоволено запитала вона. Що він винен перед вами?
Винен! упевнено відповів співрозмовник. На його місці я не стовбичив отак, як він, а дістав би меча і показав цим зайдам, що ми тут господарі.
То чого не показуєте?
Своє я вже відмахав! злобно відказав чоловік. Ще за Лева Юрійовича.
Тільки тепер Лютослав зауважив, що у чоловіка правий рукав сорочки пустий і заправлений за мотузяний пояс. Він винувато потупив погляд, востаннє подивився на штандарт польського короля білого орла на червоному полотні і мовчки покинув невеликий натовп. Він уже збирався завернути у найближчу вуличку, щоб якнайшвидше піти додому, як несподівано для себе наштовхнувся на Добромира, свого безпосереднього начальника.
Добре, що тебе зустрів, Лютославе! тихо сказав він. Пішли зі мною!
Куди? запитав Лютослав.
Пішли. Дорогою скажу!
Лютослав не сперечаючись рушив за Добромиром. Той був від нього на вісім років старший і мав репутацію безшабашного рубаки. Проте Лютослав зауважив одну особливість Добромира: він ніколи нічого не робив, не перебравши, здавалося б, усі варіанти. Можливо, саме ця його здатність виважувати усі ходи і берегла Добромира від смерті. А дивився кістлявій у вічі (чи в її пусті очниці) він не один раз.
Йшли мовчки. Проминувши вузьку вуличку, Добромир звернув наліво. Далі починалися безладно розташовані будинки, в яких добре ховатися дітворі, але не ходити поважним дружинникам, хоча й без обладунків і неозброєними.
Куди ти мене ведеш? не втерпів Лютослав після того, як вони перетнули ще якусь вуличку.
Уже прийшли.
На здивування Лютослава будинок, перед яким зупинився Добромир, не мав ніякого стосунку ні до королівської дружини, ні до магістрату міста. Але юнак памятав, що тут жив Теодор Варра, один із боярів, котрі отруїли Юрія Болеслава.
Тут? здивувався Лютослав.
Так. І тебе там чекають, підтвердив Добромир.
А ти не підеш? поцікавився юнак.
Йому стало незатишно.
Чекають на тебе одного. Іди, а то хтось може зауважити, що ми тут стовбичимо. Не всі ж пішли дивитися на нового короля!
У тоні Добромира Лютослав почув нотки докору. Він не встиг нічого відповісти, як Добромир злегка підштовхнув його у спину.
Іди! І нічому не дивуйся!
Не озираючись, Лютослав відчинив двері й опинився у невеликій кімнаті, заставленій повсякденними домашніми речами. За дверима навпроти було чути приглушені чоловічі голоси. Напевне, саме туди йому і належить іти.
Страху не було, і Лютослав упевнено відчинив другі двері. При його появі двоє чоловіків повернули до нього голови. Лютослав зупинився як укопаний. Він сподівався зустрітися з управителем Варрою, адже все ж це його дім, але побачити ще й Данила Тобільського було зовсім неймовірним.
Довго ж тебе довелося чекати! У голосі Тобільського Лютослав вловив невдоволення.
Я
Прийшов і забудемо про це! продовжив Тобільський. Приступимо до справи негайно. Часу на словоблудство не лишилося.
Тобільський підійшов до Лютослава і став перед ним упритул. Хоч юнак і був вищий від боярина на півголови, відчув себе дрібним і нічого не вартим перед хмурим колючим поглядом.
От що, Лютославе, ми доручаємо тобі велику таємницю королівства, говорив Данило. Ми не будемо запитувати тебе, чи справишся ти з цим. Нам навіть не треба знати, чи згоден ти. Повторюю: вільного часу не залишилося. Зовсім скоро сюди можуть наскочити люди Казимира, а до того часу тебе тут не повинно бути.
Вражений почутим, Лютослав не спромігся навіть на слово. Побачивши такий стан гостя, Теодор Варра запитав:
Ти згоден?
Перш ніж Лютослав відкрив рота, продовжив Тобільський.
Не хочу лякати, але ти не вийдеш звідси, не сказавши «так!», попередив він.
Лютослав закрив рота. Натомість тільки кивнув головою.
Хочу, щоб ти зрозумів наступне. Зараз староста Дедько прийматиме у нижньому замку гостей назвемо їх так, продовжив Данило. Нам стало відомо, що Казимир не затримається у Львові й майже одразу повернеться до себе у столицю. Ціною такої уступки буде передача полякам королівських регалій.
Від почутого у Лютослава перейняло подих. Зауваживши реакцію юнака, Тобільський криво посміхнувся.
Можеш бути спокійний: полякам віддадуть копії. Майстерно зроблені, але все ж копії.
А справжні регалії ми довіряємо тобі, Лютославе! продовжив Варра. І це буде тією таємницею, котру ти і твої нащадки берегтимуть доти, доки не прийде час.
Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного співрозмовника на іншого.
У тебе є любка? поцікавився Тобільський.