Спантеличений почутим, Лютослав переводив погляд з одного співрозмовника на іншого.
У тебе є любка? поцікавився Тобільський.
Є! підтвердив Лютослав і при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.
Ти одружишся і народиш дітей. Первістковісину передаси те, що почуєш тут, а він уже передасть своєму сину. Запамятай: цей ланцюжок не має перерватися ніколи! Повторюю ніколи! Інакше на твій рід ляже прокляття.
І зрозумій це не просто погроза, продовжив Вар-ра. На тобі і твоєму родові лежатиме відповідальність за долю Русі. Кому належатиме цей предмет той і правитиме цією землею. Полякам вони й господарюватимуть, угорцям то вони. Потомкам Данила лише тоді буде Русь!
І для всіх нас важливо, щоб це повернулося до нащадків Данила, знову озвався Данило Тобільський.
Але ж княжих нащадків не залишилося! розгублено вставив Лютослав.
Це ти так думаєш! Як і Казимир! Як, за великим рахунком, і всі решта! У нас немає підстав переконувати їх у їхній неправоті.
Десь зовсім недалеко хтось забив у дзвони.
Казимир вїхав у замок, здогадався Теодор Варра. У нас мало часу. Повторюю: у нас немає наміру вмовляти тебе, Лютославе!
Не треба мене вмовляти, заспокоїв його і Тобільського юнак. Я готовий. Куди мені подіти королівські регалії?
Тобільський з Варрою усміхнулися.
Боюся, ти нас не зрозумів, юначе, і це добре, сказав Данило Тобільський. Регалії короля вже сховані в надійному місці. Тобі ми доручаємо зберігати таємницю, де вони лежать.
Із цими словами Тобільський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.
Бережи це більше своєї честі! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоїх потомків прийде людина і зажадає віддати цей документ їй.
Як я її упізнаю? запитав Лютослав, розглядаючи напис на відтиску.
«ДИМИТРІА ДЯДКА ПЕЧАТЬ»Значить, староста також знає, зробив висновок юнак. Цей вираз розуміння на його обличчі зауважив і Тобільський. Але він обмежився лише кивком голови. Натомість мовив:
Його упізнають за такою ж справжньою печаттю. Людині, котра покаже тобі чи твоїм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить віддати цей пергамент.
Ти знаєш дім лихваря Уласа? запитав Варра.
Так.
Підеш до нього і забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По ній він упізнає тебе.
Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися і мовчки прийняв простягнутий перстень.
Це все, що тобі треба знати. Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, закінчив Данило Тобільський. А зараз, перед тим, як піти, можеш будь-що запитати. Потім можливості вже не буде. Ми з боярином залишимо Львів. У тебе є запитання?
Лютослав замявся.
Ну?..
Тільки одне, але воно
Тебе цікавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрія, просто сказав Тобільський.
Лютослав широко відкрив очі. Саме це він хотів запитати.
Так от, ми його не вбивали Так-так, не дивуйся. Нікому з бояр не вигідна смерть останнього, до того ж бездітного короля, і не лише боярам. Тобі відомо, що два роки тому у Вишеграді Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирішили передати Руське королівство Польщі, адже у Юрія не було дітей. Для нас чим пізніше помре король Юрій, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигідна тільки одній людині
Казимиру, здогадався Лютослав.
Так. Тому дивуватися нічого, що він так швидко назбирав військо і зявився під стінами Львова. Ще?
Лютослав заперечливо похитав головою.
Тоді йди. І знай: про те, що тут говорилося, ніхто не має знати! Одночасно про таємницю, передану тобі, знатимуть тільки двоє: батько і син. Більше ніхто!
Лютослав кивнув головою і покинув кімнату. Опинившись на вулиці, він намацав під одягом таємничий пергамент і швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стінами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королівські регалії руських королів. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволі усміхнувся. Він знав, що незваний гість повезе до себе додому одні підробки.
Удома Лютослав зустрів стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дівочий погляд. Благослави. У юнака одразу піднявся настрій. Він широко усміхнувся, і жінки зрозуміли, що все гаразд
Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той зявився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.
Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той зявився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.
Лютослав зупинився перед масивними дверима і голосно постукав. Довгий час ніхто не відкривав, і юнак уже вирішив, що нікого немає вдома, але тут гримнув засув. На порозі виник лихвар.
Тобі чого? невдоволено запитав він.
Я від боярина Варри, сказав Лютослав.
Улас підняв брови, зміряв прибулого з ніг до голови і кинув:
Заходь!
У кімнаті, куди провів Лютослава Улас, крім невеликого креденця, стояв лише стіл і два стільці. Запропонувавши прибулому стілець, лихвар сів навпроти.
Я слухаю! мовив Улас.
Замість відповіді Лютослав поклав перед Уласом каблучку.
Я прийшов забрати те, що залишив мені Варра.
Лихвар недовірливо подивився на каблучку, повертів її в руці, намагаючись розгледіти лише йому відомі деталі. Затим поклав каблучку на стіл.
Вона справжня, відзначив Улас.
Звичайно, справжня.
Звідки вона у тебе?
Сьогодні її мені вручив боярин, мовив Лютослав.
Можливо, не заперечую. Але мушу сказати тобі, що боярин Варра мені нічого не залишав, сказав Улас.
Від почутого Лютослав відхилився назад.
Як не залишав? здивувався він.
А от уяви собі! Останній раз я бачив боярина у той памятний день, коли він разом з Тобільським отруїли короля. Він перед тим був тут, у мене, навіть просив позичити йому литовські копи. Я навіть не знав, що Варра збирається тікати.
Лютослав відмовлявся вірити почутому. А господар продовжив:
Я рекомендував би тобі, шановний, забути, що ти мав навіть найменші стосунки з убивцею короля. Повір, у Батярську башту забирають навіть за значно меншу провину.
Лихвар Улас говорив про місце, куди останніми роками відправляли незгодних з королем. Якщо судити з тих чуток, що доходили до Лютослава, таких було чимало. Чесно кажучи, Батярска башта була останнім місцем, куди хотілося потрапити.
Тому, юначе, пораджу тобі піти звідси і більше ніколи не згадувати Варру. А щоб ні у кого не виникло бажання поцікавитися, звідки у тебе перстень убивці короля, залиш його у мене.
Лютослав інстинктивно потягнув руку до каблучки, але Улас встиг перший.
Чи ти хочеш, щоб я покликав нових господарів міста? допитувався лихвар. Мені здається, що вони зрадіють, коли дізнаються, хто потрапив їм до рук. Спільник убивць самого короля. Можливо, я навіть розбагатію.
Ні, не треба нікого кликати, мовив Лютослав.
Ось так краще! похвалив Улас. Розумний хлопчик!
Я зроблю інакше.
З цими словами Лютослав несподівано вийняв з-під поли гострого клинка і з люттю опустив його на кисть Уласа. Ніж увійшов у дошку столу майже по руківя.
Від неймовірного болю Улас завив. А тим часом Лютослав підвівся, підійшов до креденця, узяв там ще одного ножа. Вправним рухом він перехопив ліву руку Уласа, котрою той марно намагався звільнити пришпилену кисть, і притиснув до столу.
А тепер слухай мене, собако! Зараз я те саме зроблю з твоєю лівою рукою і, поки ти відпочиватимеш, пошукаю те, що залишив мені боярин Варра. І повір мені, я вмію шукати. Коли ж не знайду того, що мені належить по праву власника цього персня, я винесу з цього будинку все! Залишу одні лише стіни і тебе отут за столом. Я дохідливо пояснюю?
Так, я зрозумів! видавив із себе Улас.
Де те, що залишив мені Варра?
На нижній полиці креденця.
Лютослав помацав рукою вказане місце. Спочатку він нічого не знайшов, уже було подумав, що лихвар обманув, тим самим намагаючись для чогось виграти час, але у найдальшому кутку намацав тугеньку шкіряну торбинку і згорнутий пергамент. У торбинці нічого, окрім грошей, бути не могло, про що свідчило брязкання, тому Лютослав навіть не став перевіряти, тим більше, що кінці шнурка торбинки були скріплені смолою з відтиском печатки Варри. Більше зацікавив Лютослава пергамент. На ньому також стояла печатка боярина. Вона була неушкоджена, значить, Улас не знає, що там написано. Лютослав, незважаючи на скиглення, котре час від часу видавав уже стомлений болем господар будинку, розламав тверду смолу і розгорнув пергамент. Найперше в очі кинувся ще один відтиск, і вражений юнак упізнав у ньому печатку покійного короля Юрія. Юнак швидко пробіг очима текст. З нього він дізнався, що перед смертю король Русі Юрій ІІ Болеслав підвищив його до статусу боярина.