Льоня закрив обличчя руками і похитав головою:
Тихше Про це зараз не слід говорити
А ти знаєш, що напередодні відходу наших з Києва в Лукянівській вязниці розстрілювали вязнів? У мене одна з робітниць у шпиталі, прибиральниця, там втратила чоловіка. Його розстріляли. Червоні, не німці, Зіна Яківна склала руки на грудях і кивнула підборіддям, немов питаючи у хлопця: «Ну що скажеш тепер?»
Льоня лише мовчки розвів руками. Однак стара єврейка на цьому не зупинилась.
А знаєш, що Сталін казав по радіо? Не залишати ворогові жодного зернятка, жодного! Всіх жителів евакуювали разом із заводами, науковими й культурними установами, з обладнанням Себто кого не забрали в армію, евакуювали на Схід, Льоню. У місті лишилися тільки жінки, діти, старі та хворі. Такий собі зайвий баласт получається
* * *Капітан-лейтенант на це не мав що відповісти. Цим трагічним подіям у Києві передував його достроковий випуск із мореходки.
Він згадав погідний день і плац училища. Випускникам перших наборів Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова поспіхом присвоювали звання. Льоня був тридцять восьмого року вступу, і йому відразу присвоїли звання лейтенанта. Він цим тоді дуже пишався. Ті хлопці, що поступили тридцять девятого, отримали лише звання молодшого лейтенанта, а сорокового старшин. А курсантам пятого набору сорок першого року взагалі не пощастило їм судилося стати лише «старшинами 1-ої статті». І він не був упевнений, що хтось із них дослужився до наступного звання. Подейкували, більша частина випускників загинула у боях. Достеменно відомо, що всього було випущено 1794 особи. І всі вони відразу їхали на передову, на фронт
Його як корінного киянина відправили до Києва. В ешелоні з ним їхали тридцять шість хлопців, направлених служити в Пінську військову флотилію. Подальшу долю декотрих з них він знав: Вася Турянський, Женя Ткаченко і Андрюха Алібасов пропали безвісти. Ще двадцять девять до кінця Вітчизняної не дожили. А пятеро разом із ним «Треба їх знайти», подумав Льоня і знову полинув спогадами до випускного.
Тоді по гучномовцю транслювали промову Сталіна, в якій він сказав: «Не полишати ворогу жодного паровоза, жодного вагона. Не полишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального!»
Це було перше звернення глави Уряду СРСР до радянського народу після початку війни. Хоча до цього, ще 22 червня, прозвучало звернення Молотова. Але головними були слова вождя. Доленосні
Головнокомандувач надихав, розяснюючи роль радянських людей в цій війні: «Війну з фашистською Німеччиною не можна вважати війною звичайною. Вона є не лише війною між двома арміями. Вона є водночас великою війною всього радянського народу проти німецько-фашистських військ. Метою цієї всенародної Вітчизняної війни проти фашистських гнобителів є не тільки ліквідація загрози, що нависла над нашою країною, але й допомога всім народам Європи, що стогнуть під ярмом німецького фашизму». Він закликав мобілізувати всі сили і пожертвувати всім, якщо доведеться, аби народи СРСР залишились вільними і не впали під натиском ворога.
Всі хлопці, як один, уважно це слухали, стискаючи ґвинтівки в руках. Всі готувалися боронити рідну землю і вже пережили авіаналіт. Власне, двадцять першого червня війна для них почалася з авіанальоту на базу ВМФ у Севастополі. Тоді контр-адмірал Єлисєєв наказав відкрити вогонь по німецьких літаках і тим самим увійшов у історію: це був по суті перший військовий наказ дати відсіч німецьким силам у Вітчизняній війні. Льоня тоді не сумнівався: кожне слово товариша Сталіна вірне.
* * *Однак після розповіді сусідки хлопець сприйняв цю промову якось не в контексті загального патріотизму і самопожертви, котру йому прищіплювали в училищі. Капітан-лейтенант уже мав невтішний досвід стикання з «єжовщиною»[5].
Я закурю?
Звісно, якщо маєш що, хмикнула сусідка.
Льоня вмостився на облупленому підвіконні, дістав із кишені ситцеву торбинку з тютюном і насипав на тонку смужку одірваного папірця зі старої газети, що її підняв з підлоги. Він також устиг позирнути на шпальту, в якій звучав обнадійливий пафос початку нової пятирічки. Затягуючись самокруткою і розмірковуючи про все заразом загальну евакуацію, призов до лав армії, загальний патріотизм, Льоня раптом усвідомив, що до цієї розмови з Зіною Яківною він ніколи не мав сумніву в правильності спільних комуністичних гасел «всіх братніх народів». І поки це його не стосувалось безпосередньо, також вважав, що жертви оті заради перемоги і майбутнього процвітання. Ніколи не сумнівався
Але саме завдяки старій газеті відбувся відвертий діалог між сусідкою-єврейкою і сином професора демобілізованим капітан-лейтенантом. До цього дня ще ніколи вони не були такими відвертими. Зіна Яківна виказала хлопцю те, що накипіло. А в Льоні після того, як він прочитав ту шпальту, раптом зародились сумніви щодо дій радянської влади в цілому. Маркс якось сказав, що друковане слово перетворює матеріальну боротьбу в боротьбу ідейну, боротьбу плоті і крові в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпірії в боротьбу теорій, розуму, форми. Він іще мав би додати, що ці незбагненні метаморфози не можна доводити до абсурду
Льоня аж пересмикнув плечима, і він втупився у вікно, що виходило на вулицю Карла Лібкнехта. Через дорогу виднівся красивий сірий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсі якого мешкав його давній товариш Миха. Льоня зітхнув і все ж таки наважився попросити:
Розкажіть про Алю, будь ласка
Тьотя Зіна якось безпорадно поглянула на нього, і Льоня побачив, як опустились її руки і повисли безвільно.
Ну добре відказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неї сльози. Вона завжди була чепурненька, моя дівчинка. Я тоді вдягла на Алю відразу дві сукні, що пошила незадовго до цього, а зверху ще одну, стару, адже думала: на новому місці, може, щось виміняє
Ви гадали, вас кудись переселяють?
Ну, так, звісно. Хоча й насторожувало оте: «Хто не зявиться буде розстріляний». Але ж німці завше були вкрай раціональними і жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зібрали безліч людей. І старших, і дітей. Серед нас були юристи, філологи, професори, хірург із мого шпиталю Він мав золоті руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всі вірили, хоча було і якесь передчуття лихого Проте що нам залишалося?
А як вас примусили прийти всіх? не розумів хлопець.
А ти б не пішов, якби твоїм дітям погрожували розстрілом? В оголошенні було написано: «Всі жиди, що мешкають у Києві та його околицях, повинні зявитися з цінними та теплими речами о сьомій годині на жидівському кладовищі». Я вже не памятаю, як я прийшла додому і відразу розказала все чоловікові. Це було 28-го, 29-го був Судний день, і ми всі мали піти. Менше ніж за добу мали виконати цей звірячий наказ
Льоня почув, що стара жінка плаче. Її тремтливі плечі освічувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерхової сусідньої будівлі. Він присів біля неї на підлогу і поклав руку на її плече.
Мені щиро жаль, тьотю Зіно
Усі пішли Цілими родинами. Там були також українці чи росіяни, що допомагали нести речі чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч ішла, Ніна, росіянка. Вона допомагала сусідці, якій на вигляд було років вісімдесят, не менше. І от стара впала і втратила свідомість, а німець вийняв пістолета і її пристрелив! У всіх на очах Можеш уявити, я це бачила! Що я тоді відчувала?.. Я зрозуміла, що йду на смерть, і подумала, що в мене тепер ніколи не болітимуть суглоби, що мене так мучили
Тьотя Зіна торкнулася сухою, немічною рукою до коліна.
А тепер знаєш, що я думаю? Нехай би в мене на ті суглоби зсередини хтось кишки намотував Усе ж краще, аніж
Тьотю Зіно ви вижили. І це головне, якось машинально промовив Леонід. Він справді радів, що Зіна Яківна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про свої слова.
Синку, мене Бог покарав. Я пережила своїх дітей. Стара єврейка замовкла на мить, а потім продовжила якимось неживим голосом: Коли застрелили ту бабцю, Ніна почала лементувати, акцент у неї був московський, і чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Її і мене відштовхнув німець зі словами: «Геть, росіянки!» Я впала і вдарилась головою об щось, може, бровку. А прийшла до тями лише кілька днів по тому Мене хтось упізнав і привіз у шпиталь. Потім сказали, що я два дні марила. А тепер що мені лишається, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила
Капітан-лейтенанту, хоча він повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.
Я піду, мабуть не знаючи, що сказати, вичавив він із себе.
Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, багато місця І знов заплакала. Поки інших сусідів не підселили
Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника
Зіна Яківна упялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»