Та куди ти підеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, і тьотя Зіна обвела висохлими руками кімнату, багато місця І знов заплакала. Поки інших сусідів не підселили
Зіно Яківно, ви ж знаєте, усі ми постраждали від німецького загарбника
Зіна Яківна упялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсім про інше говорила Лише похитала головою і ніби відійшла кудись думками. Прошепотіла до фотографії чоловіка, що висіла з-посеред світлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»
* * *Льоня дуже добре памятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батькові, але те вже не важливо. Бо ні в кого вже просити нічиєї руки. Залишились лише світлини, перевязані чорними стрічками по краю, Алі, її брата та батька.
Чоловік Зіни Яківни завжди їздив скрізь велосипедом. Стрункий і високий, немов жердина, він мружився від задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хліба, щойно привезеного з гастроному, і даючи Льоні і його друзям на подвірї мов пташенят годував. Аля завжди підбігала до батька першою і кидалась в його обійми. Капітан-лейтенант достеменно не памятав, ким він був за фахом, бухгалтером чи що. Бо, окрім неодмінного атрибуту велосипеда, мав круглі окуляри. У нього було таке саме кучеряве волосся, як у іншої сусідки Варвари Олександрівни. Щоправда, та, аби мати такі ж самі дрібні кучері, накручувала волосся на папільотки з газет, а не на валики для волосся, котрі використовувала більшість жінок, аби бути схожими на Любов Орлову з її крупними завитками
Варвара Олександрівна упевненими, вивіреними рухами генеральші, коли тільки починало теплішати, розвішувала на затишному, невеличкому подвірї свою імпортну білизну, займаючи всі мотузки. Все висіло коло куща бузку, а вірьовок було всього кілька, бо в іншому кутку двору була водокачка, і там завжди кружляла мошва бо місце було мокре, для неї принадне. А ще стояли дві лавиці коло підїзду їхнього дореволюційного «буржуазного» будинку.
Сусідкам це геть не подобалося, але ніхто не міг заперечити жінці генерала. І лише одного разу Зіна розсердилась на неї, бо побачила, як упала Аля і почала плакати за отими завісами з коштовної шовкової білизни, і гаркнула: «Варваро! Забери геть своє барахло! Увесь двір завісила!» На що генеральша миттєво відповіла: «Мені що його в шухляду запхати, як ото ти?» Льоня памятав, як усі присутні на подвірї почали реготати. І навіть Аля з розбитим коліном перестала плакати і заусміхалась. Щоправда, Варвара Олександрівна цього Зіні так і не забула. Здається, вони не спілкувались після цього. Льоня хотів було запитати в Зінаїди, чи вони помирились, коли війна почалася? Чи жива ще ота генеральша?
Йому аж здалося, що він відчув запах крохмалю від постільної білизни, котру розвішувала інша сусідка огрядна брюнетка. Вона зазвичай прогулювалась із чорним пуделем і чоловіком з чималим барильцем. Здається, вони мали «емку»[6]. Вихлопи змішувалися з ароматом бузку, а білі простирадла колихалися на вітрі, мов крила янгола Згадав він також і різкий запах нафталіну, коли ховали сусідку, імені котрої він не памятав. Її руки пахли зовсім не ладаном Льоня згадав Вертинського, але в труні, яку поставили на місці сушіння білизни, виглядала вона як Віра Холодна, якій присвятив вірша поет. Згадав він і фрески Врубеля у Всеукраїнському антирелігійному музеї, і як туди водили на екскурсії селянок у хустках, котрі, скоріше за все, були віруючими, але воліли це приховувати[7].
Того Києва, який він любив, давно не було. Він зник набагато раніше, задовго до початку війни, але був йому ріднішим і ближчим, бо любов цю прищеплював йому батько. Леонід усвідомлював, що втрата ця давнішня, але все одно на якусь мить поринув думками в минуле, і його сині очі стали замріяними, аж зеленими. Це траплялось лише тоді, коли хлопець почувався щасливим. Першою це помітила його вже покійна мати
Потім Леонід поглянув на Зіну Яківну, як вона розмовляла з чоловіком на фото і бубоніла собі щось під ніс. Він із сумом зітхнув і припустив, що, може, та вже збожеволіла від горя Однак у нього, хоч і одноногого, все життя ще попереду Йому було тяжко бачити Зіну Яківну такою таке відчуття, ніби після попереднього нокауту він піднявся, але невидимий ворог продовжував наносити удар за ударом.
Капітан-лейтенант і незчувся, як закуняв. Прямісінько на подертому паркеті коло софи із заплаканою Зіною Яківною. Спати навіть отак його навчила війна
Зрання, перевдягнувшись і завязавши холошу на кульші, він мимоволі подався до кухні. Вікна виходили в затишний двір. Щоправда, лавиць на ньому вже не було. Льоні чомусь пригадалося, як йому хтось ще в шпиталі розповідав про те, що у переддень приходу нацистів до Києва відключили воду. Хлопець, понуро дивлячись на обрубки дерев липи, бузку і старого горіха, зрозумів: дрова теж ніхто не завозив. І так два роки
Льоня поліз до шафи і знайшов там банку з сухарями і чаєм. Він зрадів і подумав було нагріти чаю, однак у сулії майже не було керосину, та він і не знав, котрий примус тьоті Зіни. Може й сухарі не її Зазначив, що тепер на кухні замість великого обіднього столу стояли чотири маленькі столики, і на кожному примус, кілька каструль, стакани з алюмінієвими виделками та ложками.
Він спробував визначити, де ж стіл Зіни Яківни? Збагнув: мабуть, де лише одна зубна щітка. Він сумно провів рукою по запиленому столу, на клейончасту скатертину якого вже давно ніхто не ставив кухонного начиння, і знову зітхнув, розмірковуючи, як же Зіна Яківна виживала увесь цей час? Мабуть, нові сусіди підгодовували
Льоня повернувся до кімнати й побачив, що Зіна Яківна уже сидить і дивиться у вікно відсутнім поглядом вицвілих, виплаканих очей. «Бідолашна жінка» спало йому на думку, а вголос він додав: Прогуляюся трохи
Сусідка кивнула легенько. А коли він зачинив за собою двері, Зіна Яківна стрепенулася, ніби хотіла щось сказати услід.
Лише пошепки додала: Ошер ва-ошер, Льонечко[8].
Розділ другий. «ЧСИР»[9]
Леонід Іванович, моряк, капітан-лейтенант ВМФ, потрапив на флот випадково. Він з дитинства ненавидів іноземні мови і тому не мав ніякого наміру коритися волі батька і ставати філологом, наслідувати його. Отже, це був своєрідний бунт, акт його непокори в тридцять восьмому, по закінченні школи, поїхати до Севастополя, нічого нікому не сказавши. Батько лютував, коли знайшов Льонину цидулку на серванті: «Твоєю стежкою не піду. Вибачай, але німецька філологія не моє. Буду купатися і засмагати. До осені не чекай. Твій син».
«Та як він посмів? Негідник, шалопай Купатися, загоряти? Та я його миттю додому відправлю!» Так думав професор університету, поки пив вранішній чай і шукав у телефонному записнику номер Сан Санича двоюрідного брата покійної дружини. Той жив у Севастополі, і батько був упевнений, що син зупинився у нього.
Інтуїція справді не зрадила професора. Лише одного він не врахував набір до військово-морського училища в Севастополі розпочався значно раніше за вступні екзамени в Київському університеті.
Коли батько приїхав Льоню забирати той став уже курсантом. Не обійшлось, правда, без втручання дядька, капітана другого рангу, одного з викладачів мореходки. Власне, не так втручання, як захопленої розповіді про зграї дельфінів, захід сонця над океанами, запах морської солі, русалок та бозна ще чого.
Так чи інакше, той прихисток племінника і його вступ до нахімовського міг би коштувати дядькові чимало батько Льоні з ним більше ніколи не розмовляв. Якби батька не засудили то, ймовірно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку війни. А Сан Санич загинув невдовзі у боях на морі.
Темні води історії вони завжди поруч
Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибіру як член родини зрадника Батьківщини.
Комусь війна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового німецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Київського державного університету[10] (іще можна навести низку фактів, що вказують на його благонадійність), суд визнав винним у зраді Батьківщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вітчизняна, і церемонитись із «сумнівними громадянами» часу не лишалось.
Чи був Леонід щасливий, що війна таким чином врятувала його від вироку «члена сімї зрадника Батьківщини», а потім від наглої смерті на полі бою? Навряд. Мясорубка війни не залишала місця сантиментам. Кожного дня приходили повідомлення про смерть близьких людей. Батька відправили до Сибіру. А Льоні не залишилось нічого іншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах історії
* * *А колись життя текло річечкою.
У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.