Однак про те, що ніщо не було готове до початку будівництва, не доводилось ані чути по радіо, ані читати в газетах. Леонід бачив тепер на власні очі, що Хрещатик і досі вкривають напіврозібрані завали. Він не знав, що як завжди на закритих зібраннях партактиву усі нарікають на те, що будівельних матеріалів на такий масштабний проект бракує.
Він спостережливо зауважив про себе, що ніде не видно бодай фундаменту нових будівель за зеленою завісою дерев, ніби спеціально висаджених густо, аби закривати собою руїни. Згадав, що в номері «Блокнота агітатора» саме зявилася стаття «Київ через пять років», де керівництво обнадійливо стверджувало, що спорудження будинків можна буде почати за рік (себто в сорок сьомому) і завершити за пять років.
Хай там як, всім мешканцям столиці ще не відомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкінці сорок девятого і затягнеться аж на десять років. І навіть сам Каганович, якого у березні 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спеціально для організації та проведення «операції Вісла», в перерві між депортаціями до Сибіру українців, прибувши з нетривалим візитом у 1947 році до Києва, на нараді в міськкомі партії скаже таке: «Ну, знаєте, довгий час тримати рани відкритими не можна. Адже, хоч вони агітують проти німців, настане час, коли усе це почне агітувати проти нас. В цей момент в залі почався галас. Однак Каганович нікого не боявся. Особливо київських урядовців. Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нічого не робиться?»
А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала», згадуючи слова сусідки. І йому боліло, бо Хрещатик то був не якийсь ідеологічний символ, а рідна вулиця з дитинства.
* * *Звісно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також більше не було. Льоня хотів побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднілись із порожніх зіниць широких вікон. Нехай навіть без полиць
Льонин апатичний настрій після побаченого Хрещатика якось ураз перемінив його внутрішньо щось обірвалося.
Звідкись зявився чорний кіт і почав тертися об ногу. Капітан-лейтенант знесилено сповз на землю і почав гладити тварину[15]. Потім ще раз поглянув на залишки центральної вулиці міста і подумав: «Яке руйновище Навіть околиці більше вціліли». Кіт мурчав, і Льоня вирішив віддати йому свій обід тридцять грамів ковбаси на шматку хліба, які купив у закусочній по дорозі, куди моряк зайшов зранку. Кіт зїв і ковбасу, і хліб. А потім почав лащитися до хлопця, просячи ще. «Ет, хитруне, як мед так і ложкою?» Леонід почухав кота за вухом і спробував підвестися. Однак утома від прогулянки і спека на вулиці зробили своє він вирішив посидіти в затінку ще пару хвилин.
Трохи правіше перед ним простягалась площа Калініна[16]. Звісно, і вона лежала в руїнах. Капітан-лейтенант розстебнув гімнастерку і потер долонею спітнілі під тільняшкою груди. Йому щосили закортіло курити.
Пробачте, шановний звернувся він до першого стрічного, ймовірно, його однолітка, що чимчикував, підмітаючи широкими флотськими штанинами пилюку.
Га?
Вибачте, чи не знайдеться сигаретки? запитав Леонід ввічливо.
Чоловік витріщився так, що капітан навіть злякався такої реакції.
Льончику, ти?! От тобі й на! Е-ех! І перехожий заспівав фронтову пісню і почав гопати просто посеред вулиці:
На побывку едет
Молодой моряк,
Грудь его в медалях,
Ленты в якорях!
Леонід витріщився на чоловіка. І упізнав! Перед ним стояв Миха, Михайло! Той самий, до якого, з острахом почути недобрі вісті, він чимчикував. Той самий, що з ним, малим, жадібно поїдав хліб, куплений батьком Алі. Тоді всі дерева були великі бо всі діти у дворі були приблизно одного віку. Для них не існувало ні національності, ні соціального статусу, чи рангів.
Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося пятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими
Але потім часи змінилися, і поки Льоня продовжував гризти граніт шкільної науки, Миха почав прогулювати школу. Сяк-так учився. І то недовго. Бо, як тільки йому виповнилося пятнадцять, пішов працювати в комісіонку до родичів на Хрещатику. Подейкували, він промишляв іще дечим крадіжками і аферами. Але Льоня тому не вірив розділена навпіл ще гаряча цілушка хліба поєднувала. Однак відтоді дерева стали нижчими
* * *Хлопці обійнялися.
Та тримай, тримай, ось тобі «Казбек»! Як ти? Про батька твого чув. Усі знають. Миха поглянув кудись убік, а потім нахилив голову, йому також боліло. І про Алю знаю. Я, Льоню, про всіх усе знаю. Він випростався, пересмикнув плечима і якось недобре усміхнувся кутиком вуст. Якщо тобі тре якась допомога
Ти служив? запитав капітан-лейтенант прямо, сам не знаючи навіщо, мабуть, щоб перервати його слова і пропозицію про допомогу. Льоні здалось він уже знав відповідь.
Миха хвацько зсунув кашкета на очі:
Слава богу, милував
Леонід зрозумів: приятель жонглює словами, немов наголошує, і це означає, що він поза системою.
Я, власне, саме тебе шукав. Про тебе ж ніяких чуток не було.
Чи я живий?
Ну, так Послухай, після паузи проказав Льоня і простягнув руку до плеча товариша. Мені байдуже, чи ти служив. Розумієш? Ти мій друг, і я
Миха, що сів навпочіпки навпроти, підвівся і зібгав його в обіймах:
Друзяко, я тобі потім усе розповім. Я такий радий тебе бачити! Шкода, що твій батько Жаль Алю, її батька Усіх шкода, Миха красномовно розвів руками в різні боки. Але ми з тобою, старий, живі! Розумієш? Ходімо випємо.
Льоня трохи затримався з відповіддю:
Та, власне, я збирався зайти до університету
Облиш, махнув долонею Миха і закурив, насупивши брови. Нащо дивитись на ті головешки? Їх німці спалили, коли відступали. Зрозумій: тре тільки в майбутнє! Тільки туди!
Розділ третій. Миха-моряк
Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.
Старий! Ой, ну тобто
Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше
Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю
Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, гостро увірвав його Леонід.
Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво будь ласка, на тобі. Його вдосталь.
Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:
Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки Поділ це не Липки.
А чого ви туди переїхали?
Як чого? Ну ти й Хе-ех! Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?
Ну, так, кивнув Льоня. Зіна Яківна повідала.
Так от. На околицях Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня 400. Але й це не головне Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні Бо я єврей! Точніше, поправив він себе, українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом[17]. Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матірю залишився, бо стара вона в мене була, щоб відїжджати Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити Жити! Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла