А колись життя текло річечкою.
У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.
У ті часи було заведено віддавати дітей так званим фребелічкам (освіченим жінкам бальзаківського віку, прихильницям виховання за методом німецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дітьми в парку, а й розучували з ними віршики, пісні, давали початкові знання арифметики і письма. Зазвичай група складалася з пяти семи хлопчиків і дівчаток дошкільного віку.
Удома хлопчику в торбинку складали їжу, і фребелічка забирала його вранці, а ввечері відводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулиці Ковальської[11], гуляти дітей водила в Миколаївський парк[12].
* * *Саме туди чимчикував нині одноногий Леонід, згадуючи дитячі променади з нянею. Вона ж їх називала «корзо» на італійський кшталт. Льоня ж подумки променадом.
Він прошкандибав по вулиці Енгельса[13], опираючись на милицю, бо там деінде залишилась бруківка. Правда, з її нерівностей ґумові наконечники зісковзували. Будинки, повз які шкандибав капітан-лейтенант, нагадували про безжальну гру долі. Як тільки він устигав порадіти, що ось цей, з яким у нього були повязані дитячі або юнацькі спогади, вцілів, наступний виявлявся зруйнованим ущент. І так майже скрізь. На очі йому траплялися поодинокі мешканці в таких однакових одностроях і з коротким волоссям, що він не завжди міг розрізнити це жінка чи чоловік. Декотрі на молодого чоловіка у морському кітелі звертали увагу. Моряк теж підморгнув парі дівчат, що поспішали в кіно (судячи з їхньої жвавої суперечки щодо нового фільму). Вони розсміялись. Життя продовжувалось
Коли він оминав будівлю театру імені Івана Франка, що пахла свіжою штукатуркою, де жваві маляри на риштованні закінчували нижні два поверхи, то побачив на площі коло тінистих столітніх каштанів кількох поважних чоловіків у костюмах. Ті жваво обговорювали якесь будівництво:
Товарищ Заболотный! Вы же как президент Академии архитектуры УССР должны понимать, насколько грандиозны и захватывающи задачи новой пятилетки! Как ни велики раны, нанесенные войной, партия и правительство призывают наш народ в самые кратчайшие сроки восстановить разрушенное!
Ага. Партія вона, звісно, закликає нас із вами все відбудувати. Воно-то так І чоловік, до якого звертався, скоріше за все, архітектор, почесав лисіючу маківку, думаючи, як відповісти мякше, і почав здаля: А ви, до речі, в курсі, що навіть вузькоколійку для вантажного трамвая не проклали, аби вивозити завали з Хрещатика навесні сорок четвертого? Тільки згодом, уже в квітні?
Товаришу! розпинався співбесідник, перейшовши на рідну мову і все більше закипаючи. Я вам не про якийсь там трамвай! Ми з вами вже говорили навесні про той величезний план робіт, котрий ми повинні виконати, аби повернути міста і села України до довоєнного рівня, а потім перевершити! Памятаєте, весною 1946-го я у вас інтервю ще брав? Я за ту статтю в «Більшовицькій зброї» про пятирічку українського зодчества премію отримав. Там усе вірно написано! Про заводи, мости, фабрики, котрі треба щонайшвидше відбудувати. А ви мені торочите про якийсь театр. Ну, хто туди зараз ходитиме? От ви мені скажіть?
Ці двоє нагадали Льоні батька, особливо той, поважніший, котрий намагався щось пояснити і постійно витирав спітніле чоло під легким літнім капелюхом. Батько теж полюбляв обговорювати наукові проекти зі своїми колегами в парку навпроти університету. Іноді брав і малого з собою. Льонине серце враз стислося від болю «Шкода, що я тебе не послухав, тату, і не став філологом. Пробач, що мене не було поруч А ще трохи раніше померла мама»
* * *Напередодні він прочитав у «Київській правді», що в театр Франка тільки-но з евакуації, з Ташкента і Семипалатинська, повернулась трупа з маминим улюбленцем Крушельницьким. Льоня чув від неї, інтелігентки з родини харківських столичних педагогів, що своєрідну «рокіровку» з театрами виконали, коли йому було шість: «Березіль» переїхав до Харкова, а трупа Івана Франка з Харкова до Києва, в приміщення колишнього театру Соловцова (котрий став відтоді називатися іменем Каменяра). Тож у «Березілі» Крушельницький режисував пєсу «За двома зайцями», і про нього писали в газетах надзвичайно схвальні відгуки. Мама ходила на неї кілька разів, поки не усвідомила, що вагітна, а тоді одружилась із Льониним батьком (котрий, до речі, був її викладачем) і назавжди заснувалась у Києві.
Малий Льоня так любив той театр Адже мама туди часто навідувалась разом із ним. І аби він не совався на стільці під час вистави, давала йому шоколадні цукерки.
А тепер він дивився на будівлю театру і з полегшенням констатував, що хоч вона вціліла. Це обнадіяло капітан-лейтенанта може, вцілів (хоча б частково) Хрещатик? Дарма що в газетах писали, ніби німці його підірвали. Та ще й розповідь тьоті Зіни Одначе хіба ж можна вірити жінці, котра не сповна розуму від горя? Звісно, Хрещатик просто зобовязаний вціліти Дарма, що ті чоловіки на площі щось говорили про якісь вагонетки Льоня захекався від швидкої ходи на милиці і збився з думки.
Він саме звернув на вулицю, на табличці якої значилося: «Вулиця Заньковецької» (а ще до війни це була вулиця Фірдоусі), але нова назва йому сподобалась більше. Льоня взагалі любив театр і все, що нагадувало йому про усміхнену молоду маму Більше з тим: колишня Фірдоусі існувала лише з одного боку. Інший згорів дощенту.
Те ж саме з вулицею Маркса нижня частина лежала в руїнах[14]. А потім моряк побачив і руїни Хрещатика. Ноги самі несли його туди. В кінці вулиці він уперся в те місце, котре підсвідомо не хотів оминути. До війни на розі Маркса і Хрещатика під номером тринадцять дріб два розташовувалась комісійна крамниця із закличною назвою: «Портьєри, килими, доріжки, майоліка. Художні вироби». Вона була вельми популярною серед корінних жителів Липок. Льоня памятав, як мама там купувала начиння на кухню. Але не це його вабило сюди. У цій крамниці працював давній товариш, Миха.
* * *Вже другий день отак походжав Льоня київськими вулицями, читаючи нові назви, подумки називаючи їх по-старому. Однак коли він підійшов до Хрещатика, побачене приголомшило.
Льоня з газетних статей знав, що ще у 1944 році було оголошено всесоюзний конкурс на проект відбудови Хрещатика. Киян мобілізували на розбирання руїн. Майже щодня там бував і Микита Хрущов для піднесення трудового ентузіазму. А Павло Тичина написав вірш (його розучували у школах):
Люба сестронько, милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!
Ви з того кінця, ми з цього кінця,
Труд освітить нас, наче ті сонця.
Однак очікування радянської влади, що громадяни радо й безкоштовно працюватимуть на «народному будівництві», не виправдалися, і розбирання страшних завалів просувалось украй мляво. До того ж організація процесу була слабкою. Навесні 1944 року на закритій нараді партактиву голова виконкому Київської міськради Мокієнко лютував: «Дітлахів тягніть менше! І професорів не треба сюди, беріть таких, що можуть працювати!» Однак продуктивність роботи знесилених людей не зростала. У кінці липня того ж сорок четвертого керівництво вже примирилося з тим, що не вдасться розчистити Хрещатик до подвійного свята 67 листопада річниці визволення міста і Жовтневої Революції. Було прийнято рішення, що до відбудовчих робіт мають бути залучені чотири тисячі пятсот військовополонених.
Однак розчищені урвища з напіврозібраними завалами, що вкривали Хрещатик, ще до 1945 року заповнювали нечисленні добровольці-кияни (здебільшого працювали жінки і навіть діти), а вже потім полонені німці й мадяри, котрі під наглядом їх розбирали. Утім, задача була вкрай непростою адже більшість споруд на Хрещатику була зруйнована.
Леоніду на очі траплялись якісь порожні, крихкі скелети будинків, які, мов примари, височіли над сірою масою зруйнованих споруд. Через вікна проглядалося, що, окрім фасаду, далі нічого нема.
Він знав зі шпальт газет, які траплялось йому читати у штабі, що ще до кінця травня 1945 року Хрещатик заасфальтували й добудували колектор під ним тунель у півтора кілометри завдовжки, де мали проходити усі головні труби і кабелі центру міста. Ці стратегічні завдання були першочерговими, порівняно з відновленням будинків, і газети періодично нагадували про цей «успіх» відбудови.
Але на капітан-лейтенанта головна вулиця столиці справила неоднозначне враження. На фоні гнітючих уламків будинків і справді кидалось в очі те, що Хрещатик уже було заасфальтовано і ніби поділено на клітинки острівцями безпеки для переходу пішоходів і щоглами ліхтарів. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах виділялися дерева, адже ще минулої осені вулицю обсадили десяти-дванадцятирічними липами, в деяких місцях вони чередувалися з горобиною і, звісно, з каштанами, символом головної артерії міста. Він завважив, що і про це десь читав.