Гаррісон чув наказ і зрозумів, чого від нього вимагають, але завагався. Йому хіба вперше зроду доводилося лізти так високо. Йогансен, що перейнявся вже звичкою Вовка Ларсена, почав хлопця клясти на всі заставки.
Досить, Йогансене! урвав його Вовк Ларсен. Знайте, що лаюся на кораблі я. Коли мені буде потрібна допомога, я вас покличу.
Слухаюсь, сер, покірно відповів помічник.
Тим часом Гаррісон поліз уже по фалу. Мені було видно його з камбузних дверей, і я бачив, як він тремтить, наче в пропасниці. Посувався він дуже обережно й поволі. На ясному тлі блакитного неба він скидався на велетенського павука, що лізе по тоненькій павутинці.
Угору треба було вибиратися під невеликим нахилом, і дирик-фал, що проходить крізь різні блоки гафеля й щогли, подекуди давав підпору для рук і ніг. Але біда, що вітер був несталий і не досить міцний, щоб тримати вітрила напнутими. Коли Гаррісон був уже на півдорозі, шхуну підніс довгий вал з навітряного боку, а потім відкинув її назад у западину між двох хвиль. Гаррісон завмер на місці, міцно вхопившися за фал. Бувши на вісімдесят футів нижче за нього, я бачив, як у хлопця напружилися мязи, коли він відчайдушно боровся за життя. Вітрило обвисло, порожне, гафель відкинуло, фал ослабнув, і хоч усе відбулось дуже швидко, я побачив, як фал прогнувся під вагою матросового тіла. Тоді гафель раптом повернувся назад, велике вітрило напнулося, ляснувши так, ніби стрельнуло з гармати, а три ряди риф-штертів залопотіли по парусині, немовби то з рушниць палили. Гаррісон, ухопившись за фал, запаморочливо злетів у повітря, та враз політ цей і припинився. Фал напнувся, і це був той удар батога, що струшує із себе муху. Матрос не вдержався. Одна рука втратила опору. Друга ще трималася якусь мить, але не довше. Він полетів уже вниз і тільки якимсь дивом зачепився за снасті ногами й повис долі головою. Вигнувшись, він знову схопився руками за фал; проте ще чимало минуло часу, доки йому вдалося перевернутись як слід. Жаль було й дивитися на нього!
Їй-бо, сьогодні він вечерятиме без апетиту, почув я голос Вовка Ларсена, що вийшов з-за камбуза. Полундра, Йогансене! Бережіться! Зараз почнеться!
Гаррісон і справді почував себе зле, наче під час морської хвороби, й деякий час, учепившись за снасті, навіть не пробував посуватися вперед. Йогансен, однак, без угаву підганяв його робити, що сказано.
Яка ганьба, пробубонів Джонсон, повільно, але правильно вимовляючи англійські слова. Він стояв обік грот-вантів, за кілька кроків від мене. Хлопець і так справущий. Він би й сам потроху навчився. А це Він замовк, щоб не вимовити слово «вбивство».
Помовч, ти! прошепотів йому Луїс. Коли хоч жити, то прикуси язика.
Але Джонсон, дивлячись угору, бурмотів і далі.
Слухайте, звернувся мисливець Стендіш до Вовка Ларсена, це мій весляр, і я не хочу втратити його.
Годі, Стендішу, така була відповідь. Він ваш весляр, коли у вас на шлюпці; але на шхуні він мій матрос. І я можу робити з ним, що схочу, хоч би й до чорта в зуби спровадити!
Але це ще не значить заперечив Стендіш.
Досить! відрубав Вовк Ларсен. Я сказав вам, і годі. Це мій матрос, що захочу, те й зроблю. Захочу зварити з нього юшку зварю і сам виїм!
Злий вогник блиснув мисливцеві в очах, але він повернувся на закаблуках і пішов до кубрика; на трапі він зупинився і звів очі вгору. Всі матроси були тепер на палубі, і кожен дивився туди, де людське життя змагалося зі смертю. Нечулість тих людей, що їм промисловий устрій дав владу над життям інших, була просто неймовірна. Мені, що стояв далеко від життєвого виру, ніколи й не снилося, що працювати доводиться отак-о. Я завжди гадав, що життя це щось святе, а тут воно вважалося за ніщо, було тільки цифрою в комерційних розрахунках. Проте, мушу сказати, що матроси, як ото й Джонсон, співчували сердезі, лишень старші мисливці та капітан були жорстоко байдужі. Адже Стендіш протестував тільки тому, що це його весляр. Коли б це був весляр якого іншого мисливця, то й він би теж, як і решта, сприйняв цю пригоду за розвагу.
Але вернімось до Гаррісона. Йогансен лаяв бідолаху на всі лади добрих десять хвилин, доки примусив його зрушити з місця. Перегодом матрос таки досяг нока гафеля. Тут він сів на гафель верхи так йому легше було триматися. Він вивільнив шкот і міг тепер спуститися вниз по фалі до щогли. Та в нього вже забракло духу. Його позиція була небезпечна, але він не важився міняти її на ще небезпечніший спуск по фалі.
Він поглядав то на свою дорогу, що нею мав пройти в повітрі, то вниз на палубу. Очі йому були широко розплющені, й увесь він тремтів. Я ніколи не бачив такого дикого жаху на людському обличчі. Даремно Йогансен кричав йому, щоб він спускався вниз. Щохвилини хлопця могло скинути з гафеля, але жах зробив його безпорадним. Вовк Ларсен, що походжав по палубі, розмовляючи зі Смоком, не звертав більше уваги на матроса; він тільки раз крикнув на стерничого:
Ти збився з курсу, приятелю. Дивись гарненько, а то заробиш!
Слухаюсь, сер, відповів стерничий, водночас повертаючи трохи штурвал.
Його провина була в тім, що він трошечки відхилив «Привида» з курсу, аби невеличкий вітер міг напнути вітрила й тримати їх напнутими. Цим він хотів допомогти нещасному Гаррісонові, хоч сам міг накликати на себе гнів Вовка Ларсена.
Час минав, напруження ставало для мене жахливе. Томас Магрідж по-іншому реагував на це видовище. Воно було за розвагу для нього, він щохвилини вистромляв голову з камбуза і жартував. Як я ненавидів його! Протягом цих страшних хвилин ненависть моя до нього зросла просто неймовірно. Вперше зроду я відчував бажання вбити когось «скуштувати крові», як то висловлюються високохмарні наші поети. Життя взагалі, може, й священне, але життя Томаса Магріджа зокрема це якесь плюгавство. Відчувши жадобу крові, я злякався, і в мене майнула думка: чи не передалася мені часом брутальність оцих людей довкола? А ще ж недавно я заперечував смертну кару навіть для найстрашніших злочинців!
Проминуло добрих півгодини, і ось я побачив, що Джонсон і Луїс завели суперечку. Кінець кінцем Джонсон відіпхнув Луїса, який стримував його руку, й пірвався вперед. Він перейшов палубу, стрибнув на фор-ванти й поліз угору. Але гострий погляд Вовка Ларсена помітив його.
Гей, ти куди лізеш? гукнув він.
Джонсон спинився. Він подивився капітанові у вічі й спокійно сказав:
Хочу стягти хлопця.
Зараз же злізь мені! Чуєш? Злазь!
Джонсон завагався, однак довголітня звичка слухатись наказів узяла нарешті гору. Похмурий, він стрибнув на палубу й подався на бак.
О пів на шосту я пішов до кают-компанії накривати на стіл, але майже не усвідомлював, що роблю. Перед очима в мене стояв образ матроса, що, сполотнілий, весь тремтячи, відчайдушно чіплявся за хисткий гафель, скидаючись на кумедну кузьку.
О шостій годині, вже під час вечері, йдучи палубою до камбуза, я помітив, що Гаррісон висить усе так само. Балакали за столом зовсім про інші речі. Цих людей, видимо, не цікавила доля людини, чиє життя задля забавки було піддане смертельній небезпеці. Проте перегодом, ідучи ще раз до камбуза, я з великою полегкістю побачив, що Гаррісон, похитуючись, ступає від вантів до люка на баку. Набравшися духу, він урешті-таки спустився.
Щоб скінчити з цією пригодою, мушу ще переповісти свою розмову з Вовком Ларсеном у кают-компанії. Я саме перемивав посуд, коли він почав:
Щось у вас після обіду кислий вигляд. У чому річ?
Звісно, він сам розумів, чому я себе почуваю не краще, ніж Гаррісон, йому просто треба було якогось приводу. Я й відповів:
Це тому, що з хлопцем так не по-людському повелися.
Він засміявся.
Це наче морська хвороба. Одні слабують на неї, інші ні.
Ні, це зовсім не те, заперечив я.
Якраз те, сказав він. На землі так само повно жорстокості, як у морі руху. На одних погано впливає перше, на інших друге. Ото й уся причина.
Ви робите посміховище з людського життя. Невже ви справді гадаєте, що воно нічого не варте? запитав я.
Варте? Чого варте? він зиркнув на мене, і хоч погляд його був холодний і нерухомий, я прочитав у ньому глузування. Чого може бути варте життя? І як ви ту вартість виміряєте? І хто оцінює життя?
Я, відповів я.
Тоді чого воно для вас варте? Я маю на увазі життя інших людей? Кажіть, чого воно варте?
Чого варте життя? Як я міг визначити його вартість? Я завжди мав слово до думки, але от з Вовком Ларсеном мені тих слів забракло. Я вирішив, що почасти то його владна вдача мене гнітила, але головна причина полягала все ж у цілковитій протилежності наших поглядів. Щодо інших матеріалістів, із ким я стикався, то я знаходив з ними дещо спільне в поглядах, але з Вовком Ларсеном я не мав анічого спільного. Можливо, що мене збивала з пантелику скрайня безпосередність його думок. Він підходив так просто й упевнено до суті справи, відкидаючи всі зайві дрібниці, і говорив так безапеляційно, що мені здавалося, ніби я борсаюсь у воді, без твердого ґрунту під ногами. Чого варте життя? Спробуй-но так відразу відповісти на це питання! Що життя святиня, це я сприймав як аксіому. Що життя цінність саме собою, це було так очевидно, що я ніколи над тим і не замислювався. Та коли він узяв цю аксіому під сумнів, я не знайшовся на відповідь.